Повномасштабна війна роз’ятрила душу кожного українця. Ми пізнали гіркий смак сліз, щемкий біль і невимовні страждання. Водночас побачили неймовірно добрих, чуйних, щирих людей серед нас. Зі сталевими нервами та надміцними характерами. Нині Ірина разом із чоловіком та двома дітьми з чистого аркуша пише свою історію в новому для сім’ї місті.

Із початку війни в різних куточках України народилося 4311 немовлят. Маленькі серця починали битися навіть у бомбосховищах та зонах активних бойових дій. І це вселяє надію. Попри все, життя продовжується.

Ірина працює лікарем акушером-гінекологом уже 14 років. Сама вона родом із маленького смт Леніне, що у Криму. Там же ходила у школу та закінчила 11 класів. Хотіла стати лікарем, тож вступила до медичного університету в Сімферополі. Щоправда, провчилася там лише рік, а далі перевелася до Харківського національного медичного університету.

У 2008 році отримала диплом про вищу освіту за спеціальністю «Лікарська справа» та почала проходити інтернатуру з акушерства та гінекології на базі Українського науково-практичного медичного центру акушерства та гінекології. Із 2011 року працює як акушер-гінеколог і репродуктолог.

«У Харкові я працювала на двох роботах. Робочий день розпочинався о 8 ранку та закінчувався о 8 вечора. Я дуже люблю те, чим займаюся. Тому й була готова приділяти цьому так багато часу», – розповідає Ірина.

Про ранок 24 лютого згадує із жахом. Сім’я Макогоненків жила на Салтівці, тому багатостраждальному харківському мікрорайоні, звідки все й починалося.

«Я прокинулася від вибухів. Уже тоді наші сусіди бігали-метушилися, зносили продукти й теплі речі в погреби та цокольні приміщення. Коли ми почули неподалік постріли, вирішили якнайшвидше брати дітей і втікати. Нам вдалося виїхати в бік Дніпра десь за 3-4 години. Мій чоловік дуже добре знає Харків, тож ми вибрали такий шлях, що не зустрічали ворожу техніку. Тільки наших хлопців. Нам пощастило не побачити того жахіття, що побачили інші люди».

Ірина зізнається, що найважче покидати рідний дім було дітям. Батьки намагалися бути максимально врівноваженими, аби не передавати переживання меншим, але нелегко приховати страх, що життя може обірватися в будь-яку мить. Старшій дочці – Кірі – 14 років, вона одна з найвідоміших молодих спортсменок України. Її ще називають «Ломаченком у спідниці» або ж «Рожевою пантерою». Дівчина виграла чемпіонат Європи, провела близько 60 поєдинків без поразок, стала обличчя компанії Nike та завоювала 155 тис прихильників в Instagram.

«Старша дуже важко перенесла це. Вона – підліток, тож їй було надскладно прощатися з друзями, квартирою, улюбленими речами тощо. Для нас же із чоловіком найголовніше, що він, я та наші діти живі та здорові».

Коли сім’я виїжджала, були дуже великі корки, тому дістатися до Хмельницька вдалося лише через дві доби. Звідти вони рушили у Славське, де затрималися на півтора місяці.

«Я вражена тим, як нас прихистили у Славському. Там ми відчули справжній український дух. Незнайомі раніше люди, які нас приймали, мали відкрите серце та нездоланне бажання допомогти. Це нічим не продиктовано, окрім відкритості серці та душі. Ми платили тільки за комунальні послуги. Нам сказали, щоб жили скільки потрібно. Але для розвитку нашої родини ми вирішили їхати далі – у Львів».

До 24 лютого у Льовові Ірина була хіба що проїздом, коли їздила на робочі конференції. Коли обирали місто для життя, то виходили з потреб кожного члена сім’ї.

«Львів – красиве та перспективне місто. Я розуміла, що мені треба вертатися в клініки, що займаються репродуктивним здоров’ям. Для 3-річної донечки у Львові був великий вибір садочків, для старшої – усе необхідне для розвитку у спорті, для чоловіка – можливість якісно тренувати (відповідні тренувальні зали, басейни тощо). До речі, тренером моєї Кіри є її батько – чемпіон України та світу з боксу та кікбоксингу Артем Макогоненко».

На початку березня сім’я дізналася, що в їхню домівку в Харкові потрапила ракета. П’ятий поверх упав на перший. Будинок повністю зруйнований. На жаль, постраждали люди.

«Не всі виїхали. Чимало наших сусідів залишилося в Харкові. У результаті обстрілу були як поранені, так і загиблі. Навіть через 6 місяців із-під завалів дістали тіло людини. Утім, деяким вижити вдалося».

Ірина розповідає, що у Львові знайти житло було справді завдання з зірочкою, адже орендодавці хотіли фіксувати плату за квартиру в доларах або ж не здавали помешкання сім’ям із дітьми та тваринами тощо. Але врешті їм таки вдалося знайти добросовісних власників.

Переїзд для сім’ї Макогоненків став ковтком свіжого повітря та енергії. Тато з старшою донькою відновили тренування з боксу, менша – пішла в садочок, мама – влаштувалася у медичну клініку лікарем.

«Кіра професійно займається спортом і з 2019 року навчається в онлайн-школі. Менша потрапила в найкращий садочок, який тільки можна уявити. Якщо я, наприклад, уночі на неї за щось насварюся, вона сідає на краєчок ліжка і говорить: «Усе, мамо, я пішла в садочок». Їй дуже там подобається. От вранці в меншої болів живіт, я й сказала, що в садочок сьогодні не піде. Буквально за декілька хвилин вона вже була готова йти зі словами «Мамо, уже нічого не болить».

Після переїзду Ірина з головою поринула в роботу й зізнається, що дуже рада такій можливості. Із травня вона почала вести прийом у Клініці професора Стефана Хміля.

«Це, мабуть, доля, що мені простягнули руку допомоги у важкий час. Я приємно вражена, що у Львові є така прогресивна клініка. Вони взагалі не стоять на місці. Хочуть постійно розвиватися й створюють усі комфортні умови для роботи. Фактично за день вони переобладнали кабінет дерматолога в гінекологічний із урахуванням усіх моїх побажань щодо діагностики, лабораторії, ведення пацієнтів. Зокрема придбали нове крісло та апарати. Для мене це дуже показово».

Більшість пацієнтів Ірини – це ті, кого вона вела ще будучи в Харкові. Дівчата приїжджають на профогляд або якісь гінекологічні маніпуляції з Києва, Одеси, Вінниці чи навіть із Франції та Нідерландів.

«Якби я не мала змоги дати їм те, що вони потребують, то може дівчата шукали би когось іншого. На сьогодні я можу надати повний спектр гінекологічних послуг в одному кабінеті: поставити спіраль, взяти біопсію, зробити УЗД, здати аналізи тд».

Ірина найбільше радіє, що познайомилася у клініці з крутими людьми. Нову помічницю – інтерна Мирославку – називає найкращою за всі роки роботи. Із вдячністю говорить і про медсестру Яночку, яка з перших днів підбадьорювала, підхоплювала ініціативу та забирала незручні паузи в роботі з пацієнтами.

«Моє тіло фізично тут, а душа залишається в Харкові. Там залишилися близькі для мене люди. Усі ті, на кого я можу покластися, із ким можу і плакати, і сміятися. Львів – неймовірно красиве місто. Я всім своїм харківським кажу, що дуже стараюся в нього не закохатися, бо боюся, що, якщо полюблю Львів так само як Харків, то може бути, що ніколи не повернуся в Харків».

Розмовляла Марина Венцурик, для Leopolis.news

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України