«Битви виграє армія, а війну – економіка». В умовах повномасштабного вторгнення для остаточного здолання ворога бізнес повинен стати пліч-о-пліч із державою. Тож керівників компаній закликають переїжджати у відносно безпечні регіони та продовжувати працювати. Із 24 лютого на Львівщину релокувалися 219 підприємств, 153 із яких уже відновили повноцінну роботу. Про запуск виробництва з виготовлення верстатів із комп'ютерним числовим програмним керуванням у місті Лева ми поспілкувалися з харківським ФОПом Сергієм Годуновим.

Українські підприємці роблять неймовірні речі: під час війни вони продовжують працювати там, де це можливо, та навіть там, де це фактично не можливо. Бізнес, який Сергій будував у Харкові, – це рекламно-виробнича компанія, а також виготовлення ЧПК-верстатів. До Львова чоловік переїхав разом із сім’єю, згодом зміг перевезти й деяке обладнання. Щоправда, не все. Тому бізнес продовжує функціонувати в декількох містах водночас.

«Кістяк нашої команди вдалося зберегти. Один хлопець пішов воювати, інші кваліфіковані кадри й досі залишаються в Харкові та працюють, попри ледь не щоденні обстріли. Оскільки виробництво ЧПК-верстатів переїхало до Львова, потрібно було шукати команду на новому місці. І зробити це виявилося навіть легше, ніж до війни. Приємно, що знаходяться працівники, які справді хочуть розвиватися та вчитися чомусь новому», – розповідає Сергій Годунов.

У рекламному бізнесі чоловік із працює з 2010 року. Після закінчення Харківського національного економічного університету імені Семена Кузнеця влаштувався до великої компанії «Промдизайн», що базується в Харкові та має філіали по всій Україні.

«Свій перший досвід здобув як менеджер у відділі широкоформатного друку. Роботи було дуже багато: працювали з ранку до вечора. Загалом на посаді я пробув близько року. Після звільнення пішов працювати на бетонний завод економістом. Це були 2012-2013 роки. Будівництва ставало все менше, наближалася криза. Тож вирішив шукати щось нове. До слова, зі своїми тодішніми керівниками я й до сьогодні підтримую дружні стосунки».

Зовнішньою рекламою Сергій розпочав займатися в 2013 році. Спочатку виконував усю роботу самостійно. Коли обсяги збільшилися, з’явився перший найманий працівник. А у процесі сформувалася чимала команда з 8 людей. Хлопці працювали в Харкові, Києві, Сумах.

«Команда відносно невелика, але проєкти ми робили досить серйозні. Приміром, у Харкові ми працюємо з мережею, що має близько 400 торгових точок (кіосків чи павільйонів). Вони також розміщують рекламу великих клієнтів, як-от: «Philip Morris», «Coca-Cola» тощо. Ми ж виконуємо технічну роботу: займаємося друком, монтажем, поклейкою. Загалом працюємо з великими клієнтами – «Атика», «Aura», «Дігма» тд. На жаль, остання мережа, що налічувала близько 20 супермаркетів у Харкові, закрилася».

Сергій разом із командою не стоять на місці та всіляко намагаються збільшувати виробничі потужності. У 2014 році в них з’явилася ідея створювати верстати із комп'ютерним числовим програмним керуванням. Хвилювалися, адже не знали, чи вдасться.

«Без верстата реклама не працює, тож вирішили спробувати. Зробили тестову версію для себе, а вже в 2015 році почали продавати їх людям. Для нас це був радше додатковий вид діяльності, але ми продовжували працювати в цьому напрямі та удосконалювати моделі. Наразі маємо два види: стартові та професійні. За рік створюємо приблизно 8-10 верстатів, відповідно на виготовлення одного нам потрібно місяць-півтора».

До війни, зізнається Сергій, мав намір почати займатися й роздрібною торгівлею. Але все наскільки кардинально змінилося, що доводиться розпочинати спочатку.

«Тривожні відчуття напередодні вторгнення були. За день «до» я казав дружині, що варто на всяк випадок запастися продуктами. А вже вранці 24 лютого ми прокинулися від вибухів, схопили дитину та ховалися у ванні чи коридорі. Фактично жили там, але вся картина була напрочуд сюрреалістична. Ми у квартирі, у нас є світло, комунікація, вода, інтернет. Усе працює. Усе, як завжди. Усе нібито гаразд. А за вікнами видніється дим, чути вибухи. Коли полетіли літаки, стало по-справжньому страшно. Ми похапцем зібралися, заскочили в авто й поїхали. Це було 7 березня».

Куди прямуватимуть, сім’я знала, адже у Львові живе сестра Сергія. Тим паче, що місто, звідки чоловік родом, – Старобільськ (Луганська область) – зараз окуповане. Важка дорога до міста Лева зайняла 4 дні. Наприклад, від Харкова до Дніпра десь півтори години їзди, а добиратися доводилося цілий день.

«Картинка знову ж таки сюрреалізм. Ми з Тернополя до Львова їхали 12 годин. Тоді організувалася тероборона та було дуже багато блокпостів ледь не в кожному з сіл. Заїхали в місто, а тут досить спокійно, нормально. Звісно, є якась напружена атмосфера, але загалом усе добре».

Знадобилося близько двох тижнів, аби прийти в себе. Далі розпочалися пошуки. Сергій понад усе не хотів сидіти склавши руки та обмірковував різні варіанти, куди податися та чим займатися. Записуватися на якісь нові курси, покращувати англійську чи чимдуж бігти фотографуватися, бо не мав відповідної світлини для резюме. Допомогли давні контакти. У львівській філії «Промдизайну», звідки чоловік розпочинав кар’єру, не було працівника на фрезер. Домовилися, що доступ до обладнання дадуть Сергію. Таким чином, він виконував свою роботу, а також деякі замовлення фірми.

«Тоді я вирішив перевозити своє обладнання до Львова. Зробити це було досить нелегко. Зрештою знайшов людину, яка доставляла волонтерську допомогу до Харкова, а назад поверталася порожньою. За певну плату чоловік погодився забрати мої речі. Далі я знайшов хлопців, які залишилися в місті, та погодилися завантажити все необхідне для ЧПК-верстатів у багажник. Вони робили це все під обстрілами, за що я їм нереально вдячний».

На той момент, коли обладнання вже було в дорозі, Сергій ще не встиг орендувати приміщення. Відповідно потрібно було якнайшвидше вирішувати, де поки що розмістити устаткування. Із цим допомогла харківська знайома Тетяна. До війни вона працювала в Києві в компанії, що має багато філіалів по країні та якраз планувала відкриття у Львові. Карти зійшлися. Тетяна переїхала та знайшла приміщення швидше, аніж Сергій. Тому обладнання деякий час було в неї на складі.

«На запуск виробництва пішло приблизно 2 місяці. Наприкінці квітня ми вже розпочали працювати. Звісно, це все було спочатку. Як і майже 10 років тому в Харкові. Знову маленьке приміщення… Якщо в Харкові офіс та майстерня загалом були 300 кв. м, то тут 30 кв. м. Але нічого. Там теж починали з маленького».

На жаль, перевезти весь бізнес до Львова підприємець не може. Проблема в тому, що таке обладнання як принтер чи ламінатор потрібно розібрати та спеціально спакувати, аби воно не пошкодилося при транспортуванні. А хлопці, які вантажать, цього зробити не можуть. Тому все необхідне для зовнішньої реклами залишається в Харкові.

«Десь півтора місяці назад майже щодня були прильоти, тож мій ранок розпочинався з перевірки, чи не влучили у виробництво. Зараз ніби спокійніше. Але є інша халепа – холод. Наближається зима, а допустити, аби замерзли чорнила в принтерах, не можна. Треба вирішувати проблему, як обігріти приміщення…»

Сергій каже, що Львів – досить комфортне місто для проживання, але все одно дуже хоче додому. Ще більше повернення до Харкова чекає його дитина. Поки що сім’я пробує освоїтися в новому місті та докласти всіх зусиль, аби їхнє переміщене підприємство працювало на повну потужність.

Марина Венцурик, для Leopolis.news

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України