Історія як частина інформаційної війни рф проти України
https://leopolis.news/post/76178/istoriya-yak-chastyna-informaciyno-viyny-rf-proty-ukrany
05/12/2022
У російсько-українському конфлікті пам’яті можемо виокремити п’ять найважливіших історичних періодів: 1) історія Київської Русі; 2) історія козаччини і традицій гетьманської України; 3) історія визвольної боротьби в 1917-1921 рр.; 4) історія Другої світової війни, а також 5) пам’ять про злочини комуністичного режиму. Наведені вище проблеми російська пропаганда інтенсивно використовує в полі інформаційної боротьби.
У рамках першого поля російська історіографія і пропаганда роблять спроби привласнення традицій Київської Русі, представляючи цей період як історію Давньоруської держави. Повертаючись до традиції Київської Русі, Москва із проголошенням незалежної України мусила б визнати історичну і культурно-цивілізаційну першість Києва. Сказане вище піддає сумнівам історичні та пропагандистські міфи Росії як старшого брата/сестри українського та білоруського народів. Подібним чином діє Московський патріархат, привласнюючи православні традиції Київської Церкви. Одним з головних покровителів збройних сил РФ є св. Алєксандр Нєвський – руський князь, який розбив хрестоносців і зробив геополітичний вибір на користь Золотої Орди. Отже, він відповідає російському антизахідному пропагандистському наративу і підтримує євроазійський вибір. В Росії дуже часто А. Нєвський протиставляється князю Данилові Галицькому, який прийняв папську корону і шукав союзників на Заході. Ідеологія «русского міра» поширює культ А. Нєвського, проте другого князя визнала за антигероя. В 2022 р. було збудовано кафедральний собор збройних сил РФ під патронатом, серед інших, і А. Нєвського. Росія робить спроби привласнення спадщини київских князів Володимира Великого, хрестителя Русі, а також Ярослава Мудрого, творця «Руської правди». В 2009 р. патрульному кораблю Балтійського флоту присвоєно ім’я Ярослава Мудрого, a в 2017 р. під час візиту в Парижі В. Путін назвав Анну, дочку київського князя і дружину французького короля, російською княжною. Основним історичним міфом, використовуваним Москвою, є утотожнення Росії з Руссю, а князя Володимира – з російською державою. Російська влада організувала в країні і за кордоном низку вистав, присвячених традиції православ’я і руської/російської держави, знято кілька фільмів і відкрито п’ять пам’ятників князеві Володимиру. Російська дослідниця Л. Шевцова справедливо зауважує, що після опрацювання історичної літератури Путін усвідомив, яке значення має Україна в процесі легітимізації російської держави і православ’я, пов’язаних з традиціями Київської Русі.
Існуючі екзистеннційні дилеми імперської політики РФ спричиняли використання концепції «Святої Русі» і «русского міра» в полі інформаційної боротьби. Наведені вище концепції використано для мотивування мілітарної агресії Росії проти України в 2014-2022 рр. Посилаючись на міф «Святої Русі» влада світська (В. Путін) і влада церковна (Патріарх Кіріл) представляють українців та росіян як єдину національну спільноту («русскую»), а російсько-українську війну як братовбивчу і внутрішню справу «русского міра». Пропагандистський наратив представляє Москву і відповідно російську владу як нащадків традиції «збирання земель русскіх» і Росію як сильну і централізовану державу, пов’язану з традиціями Імперії Рюриковичів, а також таку, що нібито має історичні права на втрачені землі давньої імперії.
Наявність існуючих і творення нових історичних міфів проявилось в так званій кримській промові (2014), в якій Путін говорив про Крим як колиску російського народу, державності і цивілізації. В статті „Про історичну єдність російського та українського народів” від 2021 р. Путін прямо говорить про територію двох держав як єдиний історичний і духовний простір, прo єдиний русскій народ, об’єднаний єдиною владою династії Рюриковичів і єдиною православною вірою. Жонглюючи поняттями, президент стверджує, що «в певному моменті історичного розвитку центром сили тяжіння, консолідації територій Старої Русі могла бути Литовська Русь, а також зміцнена Московська Русь. Історія вирішила так, що центром об’єднання, продовжувачем традиції Староруської держави стала Москва. Московські князі – нащадки князя A. Нєвського – позбуваючись зовнішнього ярма, почали збирати історичні руські землі”.
Під час вторгнення Росії на Україну в жовтні 2022 р. Патріарх Кіріл замість засудження агресії однієї православної держави проти іншої закликав «русскій народ» в Москві, Києві та Мінську до молитви за „Святу Русь” i „русскій мір”. Згідно з наративом патріарха Москви винним у всьому є Захід, який руками України провадить війну проти «Святої Русі» і самі українці, оскільки вириваються зі спільноти «русского міра».
Наступним полем конфлікту пам’яті є період козаччини і гетьманської України. Російська історіографія і радянська пропаганда створювала образ визволення православних українців з-під панування католицької Польщі, а переяславську угоду представлялося як акт возз’єднання „братських народів”. Оминаючи складність того періоду історії України, пропаганда РФ надалі маніпулює фактами, культивуючи наратив про підданство козаків царю Росії, не згадуючи при цьому про протекторат і автономію козаччини. Росія протидіє розморожуванню історичної пам’яті українців, особливо тієї, яка дотична боротьбі з Московською державою, представляючи в негативному світлі гадяцьку угоду і битву під Конотопом. Згадані події свідчать про співпрацю гетьманської України з Польщею проти Москви. Отже, І. Виговський представлений в Росії як «гетьман-зрадник». В 2009 р. Росія виразила незадоволення у зв’язку із святкуванням в Україні 350-ї річниці переможної битви під Конотопом. Російська історіографія і пропаганда представляє битву як справу випадку, яка не була доленосною для української державності. Пізніший розвиток подій, на думку пропагандистів, свідчить про вибір України на користь Москви, а не Варшави. Козаки, що билися за незалежність, в російських пропагандистських ЗМІ представлені як зрадники, що у змові з Польщею та Швецією (Заходом) брали участь у заколотах проти православної Москви, ототожнюваної зі «Святою Руссю». Класичним прикладом впливу російської пропаганди того періоду є створення вкрай негативного образу Івана Мазепи як символа української зради. Суть проблеми передають заголовки російських пропагандистських медіа: „Чому Мазепа зрадив русскіх і Петра” („Вечірня Москва” 7 липня 2014), „Як гетьман Мазепа царя Петра зрадив” („Koмсомольська правда” 28 серпня 2022), „Maзепа – історія зради” („Aрхіви Росії”). При цьому пропаганда оминає деякі історичні факти, які показують Росію в невигідному світлі або називають їх українськими фейками. На фоні російських військових злочинів в Україні 2022 р. (Буча, Гостомель, Бородянка, Ірпінь) згадувалася різня в Батурині в 1708 р., здійснена царськими військами. В квітні 2022 р. „Российская газета” блискавично опублікувала статтю під заголовком „Батуринська різня”: головний український фейк XVIII ст.»
Спираючись на історичні міфи, а також багаторічну практику радянської пропаганди, РФ створює сучасний пропагандистський наратив, базуючись на відпрацьованих раніше кліше: a) „возз’єднанні братських народів”, б) Москви як оборонниці православної віри і малоруського народу, в) Заходу, в тому числі Польщі як таких, що захопили та пригнічували православний малоруський народ, г) української справи як сепаратистського руху, який розділяє „русскій мір”, а також українців як зрадників ідеї „Святої Русі”.
Російські політики дуже часто звертаються до цього історичного періоду з метою аргументування територіальних претензій на адресу України. Висловлювання В. Жиріновського про поділ України пропагандистські ЗМІ в контексті так званої мілітарної операції Росії називають пророцтвом. Подібний напрямок мислення презентує В. Путін, коли, мотивуючи претензії до України, каже, що вона приєдналась до Росії в 1654 р. в складі трьох областей.
Чергове поле конфлікту пам’яті торкається визвольних битв України в 1917-1921 рр., які в російській історіографії називаються громадянською війною. Повстання УНР і Української держави в результаті першої світової війни в Росії представляється як черговий вияв українського сепаратизму і зради. Крім того, ідея створення української держави приписувалась австрійцям, полякам та німцям, які прагнули зруйнувати Російську імперію. Пропаганда СРСР виробила стереотип українського буржуазного націоналіста. До їх числа зараховувано невигідних Москві українських діячів незалежно від політичних поглядів. Начільним антигероєм в тому наративі виступає Симон Петлюра, який, згідно з російською пропагандою, заключивши союз з Польщею, зрадив Москву та український народ. Наведена вище тема була особливо часто експлуатована в період святкування сотої річниці договору Пілсудський-Петлюра з метою протидії стратегічному партнерству Польщі та України. Зато гетьмана Скоропадського з одного боку називали колаборантом і німецьким джурою, а з другого боку хвалили за мудрий підхід в справі двомовності України. Сучасна російська пропаганда представляє УНР і Українську державу як невдалі спроби будування української державності проти інтересів Росії. На цій підставі з’являється теза, що суверенність України є можлива лише в союзі з Росією. Наступним міфом є твердження, що Україну як державу створили більшовики.
Пропаганда РФ діє на користь заморожування в пам’яті українців того, що пов’язано з „білим” i „червоним” терором або його представлення в категоріях історичної необхідності в боротьбі за збереження єдності російської держави. Наратив РФ протидіє формування української історичної пам’яті, яка спирається, між іншим, на героїчний вчинок молоді Києва в бою з більшовиками (бій під Крутами). Перепоховуючи Денікіна у Росії, В. Путін затвердив політику адаптації до сучасної російської пам’яті традиції білих. Між іншими популяризувалася політична думка російського генерала, який у своїй «Промові до народу Малоросії» писав про єдність «народу русского», називаючи Україну російськими губерніями, Українську державу – вигадкою німців, а народно-визвольну війну українців визначав як «братовбивчі міжусобиці».
Посилаючись на наведений вище історичний період, пропаганда РФ сформувала два основні нараційні тренди: a) Захід (німці та поляки) вигадали Україну як „анти-Росію”, а також б) українська держава була створена Леніним, який подарував Україні одвічні російські землі.
Черговим важливим полем інформаційної війни залишається історія другої світової війни, яка називається в Росії Великою Вітчизняною війною. Наріжним каменем російської пропаганди того періоду залишається культ військових героїв і Дня Перемоги, розпрацьований до такого рівня, що частина спостерігачів називає це явище «шаленством перемоги», «пабєдобєсієм». Названий культ російська пропаганда використовує з метою підтримки міфу про Росію як державу, що бореться за мир (війна – це мир) з нацизмом/фашизмом на світі. Росія однозначно вимагає від інших держав, особливо пострадянського простору, прийняття російського пропагандистського наративу за історичну правду. Навіть відмінний погляд на тодішні події трактує в категоріях фальшування історії та русофобії. З метою збереження зони впливів в ролі основного споживача російського «побєдобєсія» пробували зробити українське суспільство. Зі свого боку, після початку російської агресії Україна в 2016 р. змінила акценти святкування 9 травня, відкидаючи святкування Дня Перемоги (читай у Великій Вітчизняній війні) на користь Дня Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, а також святкування 8 травня як Дня пам’яті та примирення. Російська пропаганда зареагувала однозначно: «Україна відмовляється від Дня Перемоги” або „Захід прагне скасування Дня Перемоги над нацистськими німцями”. Елементами постійної обробки російської пропаганди в період святкування Дня Перемоги, окрім військових парадів у Москві, стала акція «Безсмертний Полк», а також георгіївська стрічка. Культ великої перемоги використовується для проведення поточної політики Росії у внутрішньому і міжнародному вимірах. Служить політикам для виправдання агресивної політики і мілітаризації держави, які презентуються як боротьба за мир і денацифікація. Цей пропагандистський наратив, що міститься у формулі так званого оборонного імперіалізму, служить Росії також для виправдання війни, яку вона провадить проти України. З метою мобілізації суспільства і легітимізації агресивної війни російська пропаганда дуже часто використовує перевірені кліше – «священної війни» і «вітчизняної війни». Нелегальну анексію чергових українських територій в 2022 р. названо «поверненням руських земель». Російська пропаганда пристосувала до сучасних умов на полі інформаційної боротьби образ українського націоналіста/фашиста, створений Радянським Союзом. У цьому дусі кожний незалежний від Росії політичний режим в Україні, особливо після 2014. р., називається «фашистською хунтою» або «нацистським режимом». Накидаючи свій наратив, російська пропаганда не переймається навіть фактом, що українські націоналістичні угрупування в парламентських виборах не досягають прохідного порогу, а на чолі української держави стоїть президент єврейського походження, рідною мовою якого є російська. Пропаганда РФ скерована на заморожування історичної пам’яті, яка стосується військових злочинів Червоної Армії в 1939-1941 рр., а також розморожування такої пам’яті в контексті дій ОУН та УПА на Волині в 1943-1947 рр. З одного боку Росія підриває культ Бандери як одного з героїв України, однак, з іншого боку, без тіні сорому відроджує культ Сталіна. Російському пропагандистському наративу (Велика Вітчизняна війна/ Червона армія/георгіївська стрічка/Сталін) українська сторона пробувала протиставити власний наратив (II світова війна/червоно-чорні маки/УПА/Бандера).
Підсумовуючи вищеподану частину розмірковувань, можемо констатувати, що в цьому полі інформаційної боротьби головні нараційні підтеми формулювалися в наступний спосіб: a) в Україні відродився український націоналізм/фашизм, a Росія має моральний обов’язок ведення боротьби з фашизмом; б) Росія є державою, яка любить мир, і апріорі не може бути агресором; в) Захід та Україна провадять ревізію історії, в тому числі Другої світової війни, Росія ж захищає історичну правду.
Пам’ять про злочини комуністичного режиму представляє собою наступний важливий простір російсько-українського конфлікту пам’яті. В цьому полі російська пропаганда особливо протидіє відмороженню української історичної пам’яті в період Голодомору та сталінських репресій. Зразковий набір кліше російської пропаганди, який стосується згаданої проблематики, з’явився в листі президента Д. Мєдвєдєва до В. Ющенка. В кореспонденції президент Росії називає трагедію «так званим голодомором», а також вказує на появу голоду в 1932-1933 рр. одночасно в інших частинах СРСР. Особливо заперечує свідомим діям Москви, націленими в український народ, вказуючи на неврожаї, які нібито були. Закликає Україну до припинення дій з метою визнання тих подій за злочин проти українського народу в національному та міжнародному вимірах. В російських пропагандистських ЗМІ почали з’являтися матеріали з промовистими заголовками: „Голодомор – український фейк” або „Як з міфу про голодомор зроблено свято ненависті до росіян”.
Дії пропаганди РФ в цьому обсязі концентрувались на трьох основних питаннях. По-перше, виправданні репресивної сталінської політики потребою збереження сили та єдності російської держави. По-друге, на заморожуванні історичної пам’яті, що стосується репресій і злочинів комуністичного режиму. По-третє, на протидії декомунізації в Україні, а також збереженні спільної пам’яті з часів СРСР.
Російська пропаганда інтенсивно експлуатує згадані історичні періоди і проблеми в рамках інформаційної боротьби проти України в двох основних цілях. Перша полягає на протидії формуванню в Україні сконсолідованого народу-держави, що володіє власною історичною пам’яттю. Друга служить виправданню веденої проти України збройної агресії, війни. Зате спільним знаменником згаданих вище дій російської пропаганди є твердження В. Путіна про Україну як неспроможну державу. Однак історія любить собі пожартувати і, у запереченні вихідних припущень, президент РФ отримав протилежний від задуманого результат у вигляді народу і держави української, які успішно протидіють російській агресії, в тому числі в полі історичної пам’яті та інформаційної боротьби.
Валентин Балюк,
Інститут політичних наук і управління УМКС