Поховання енкаведистів: чи місце ворогам України на Личаківському цвинтарі у Львові?

Кожен, хто заходив на Личаків, спотикався об ці могили і звертав на них увагу. Про це Leopolis.news розповів історик, дослідник українського визвольного руху Роман Грицьків. 

У цій частині цвинтаря поховано визначних діячів Львова австрійських та польських часів – бургомістри, чиновники, поети, герої польські та українські. 

Тож радянська влада втулила між похованнями шановних львів’ян своїх партійних та військових діячів. Тут є могили командувачів Прикарпатського військового округу, зокрема і вищезгаданий Василь Бісярін, чий послужний список налічує роботу в НКВС з 1935 року та командування військами ПрикВО під час придушення Празької весни. 

Після здобуття Україною Незалежності на цю особливість розташування  звернули увагу, і центральний вхід перенесли до іншої брами. Тепер на ці могили можна хіба випадково наткнутися. Або ж їх побачить той, хто свідомо йде в цей бік кладовища. 

Попри це вони все одно бовваніють на центральній алеї, викликаючи ряд запитань: від – хто це такі, до – а чи не час останки цих ворогів України перенести подалі від людських очей.  

Головний міський цвинтар

Історик нагадав, що Личаківський цвинтар заклали у XVIII столітті як головний міський цвинтар. А у ХІХ тут почали ховати найбільш видатних діячів міста. І ця традиція передавалася з роками. 

«Ця елітність призвела до того, що на цьому цвинтарі почали хоронити представників радянської окупаційної адміністрації, військових діячів, в тому числі і військових злочинців», – каже Роман Грицьків.

Так, тут лежать останки пані Кіх, котра працювала парторгом Львівського університету, а згодом – в обкомі партії. Тут поховані і письменники, котрі ще у міжвоєнний період активно підтримували радянську владу на Надніпрянщині та з 1944 року зайняли посади в обкомах партії, як от Петро Козланюк.  

За його словами, Личаківський цвинтар у ХІХ столітті закладався як витвір меморіально-паркового мистецтва. І до його створення залучали спеціальних  фахівців.

Гарні скульптурні та архітектурні твори в поєднанні з природою викликали гарне враження та закликали людей задумуватися над красою життя та смерті. 

Військові поховання на Личакові

Личаківський цвинтар не передбачав окремих військових поховань. Але учасників військових конфліктів потрібно було десь ховати. То ж цвинтар у центрі міста прийняв і їх тіла.

На Личакові зараз поховані учасники польських повстань тридцятих та шістдесятих років ХІХ століття. 

«Але основи військових поховань на Личаківському цвинтарі та коло нього заклала перша світова війна. На так званому Марсовому полі, території, котра розташована за мурами цвинтаря, ховали спочатку австрійських вояків, потім – німецьких. Ще частину захоронили на території Стрийського парку, де був військовий госпіталь», – розповідає історик.

Під час українсько-польської війни (1918-1919 рр) багато українців та поляків поховали на цьому цвинтарі. Українців ховали знов-таки за межами муру, на Марсовому полі. Згодом їх перепоховали на полі №76. У 2014 році, з початком війни російсько-української війни, поруч з ними почали ховати новітніх героїв України. 

Трохи вище розташовані так звані поховання орлят, де похоронені поляки, котрі воювали і як проти українців, і проти радянських військових.

«Під час Другої світової війни на Марсовому полі було багато поховань німецьких військових. А коли прийшла радянська влада, то вона спробувала переписати історію під себе. Спочатку вони створили меморіальний комплекс, котрий отримав назву Марсового поля. А згодом – пагорб слави, де захоронили як невідомих солдат, так і відомих. Це був цілий комплекс вшанування радянської влади», – говорить Роман Грицьків.

Він зауважив, що на Марсовому полі є багато плит, на котрих не викарбувано дат смерті. Там є дати народження, але нема – дати смерті. Дослідник українського визвольного руху переконаний, що радянська влада таким чином хотіла приховати, що ці люди загинули не під час бойових дій, тобто не під час війни. Тобто, вони боролися проти українського підпілля.

«Також це робилося для банального списання коштів. Тобто, на це виділяли певні кошти, казали, що там когось захоронюють. А насправді – там нема поховань», – каже він. 

Куди подіти поховання енкаведистів?

Наразі, за словами історика, львівська міська влада розпочала процес систематизації та облагородження Марсового поля. Так, планується перезахоронення решток радянських військових, якщо вони там є, в інші місця. Щоправда, куди їх перенесуть, ще не вирішили. 

А тут буде створено Український військовий меморіал, де спочиватимуть наші новітні герої. 

Також тут захоронені українці, котрі загинули у радянських тюрмах у 1941 році, про що встановлено відповідні знаки.

«Треба надати цьому місцю належного духовного та сакрального значення», – переконаний Роман Грицьків.

Що ж стосується поховань радянських військових на території самого цвинтаря, то, на думку історика, тут потрібно діяти зважено. Він вважає, що кожен випадок варто досліджувати окремо. 

«Необхідно провести дослідження. За підсумками тих досліджень останки осіб, котрі чинили злочини проти українського народу, варто перенести. Вони не мають права перебувати поруч з тими достойниками, котрі жили і творили на українській землі для України», – каже він.

Історик зазначає, що серед гарно архітектурно зроблених могил видатних львів’ян є доволі багато могил тих, кого радянська влада прислала сюди встановлювати свій режим. Звісно, всіх цих осіб не перепоховаєш. 

«Вони вважали себе елітою, гуртувалися та вшановували своїх родичів й показували нам, що вони тут є. Зараз їхні нащадки або повмирали, або перетворилися на асоціальні елементи. І про них вже ніхто не пам’ятає», – вважає Роман Грицьків. 

Проте, на багатьох могилах цих осіб, «визволителів», горять лампадки та лежать квіти. На думку історика, ці речі фінансуються росією. І їх встановлюють політичні сили, котрі таємно підтримують агресію ворога та показують, що вони нікуди не поділися. 

«Ми повинні шанувати своїх людей. І не можна допускати, щоби вони спочивали поруч з різними негідниками», – переконаний дослідник українського визвольного руху.

Маріанна ПОПОВИЧ, для Leopolis.news