380 днів полону: з російських катівень додому повернувся морпіх 503-го батальйону

Того дня, понад рік тому, поки вся увага України та світу була прикута до оборони «Азовсталі», в тому ж Маріуполі, у підвалах металургійного комбінату імені Ілліча перебували сотні поранених бійців та медиків, котрі їх рятували. А також бійці з різних українських підрозділів, яким вдалося там знайти прихисток.

Серед них – морпіх Ігор Дмитриковський та його дружина, працівниця військового шпиталю в Маріуполі Катерина Скопіна. 

Оскільки перебування у підвалах комбінату ставало все більш небезпечним, то командування прийняло рішення вивезти поранених та спробувати прорватися на «Азовсталь».

На жаль, спроби виявилися невдалими. І всіх захисників захопили в полон.

Катерині Скопіній вдалося повернутися додому 6 грудня 2022 року. Того дня Координаційний штаб з питань з поводження з військовополоненими повідомив про повернення з російського полону ще 60 захисників: 58 чоловіків та двох жінок. Однією з тих жінок була Катерина.

Зараз жінка вже пройшла реабілітацію та повернулася до роботи. Адже вона – чинний офіцер ЗСУ. І всі ці півроку, перебуваючи вже вдома, вона займалася розшуком свого чоловіка.

Рідний голос у телефонній слухавці

Катерина Скопіна розповіла кореспондентові Leopolis.news, що про визволення коханого чоловіка дізналася з телефонного дзвінка. Вчора вона перебувала поза частиною у робочих справах. Вже поверталася на роботу. Їхала громадським транспортом, у тролейбусі.

«Був поганий зв’язок. Та й шум у тролейбусі. Бачу – дзвінок з незнайомого номера. Я відповідаю. А там: «Катерино Євгенівно, ви де?». Чути погано. То ж я вирішила, що це з роботи мене шукають. Відповідаю: «Ну там на місці є інші працівники, можете до них звернутися. Або зачекайте, за десять хвилин буду». У відповідь чую плач: «Кохана, ти мене не впізнала?», – розповідає Катерина.

Жінка з несподіванки мало не випустила телефон з рук. Руки почали труситися. Тому вона ввімкнула гучномовець.

В тролейбусі раптом стало тихо. Випадкові попутники прислухалися до розмови. І зрозуміли, що їм випало розділити велику радість: чоловік повернувся з полону.

«Незнайомі люди почали підходити до мене, обіймати, вітати. А в мене руки трусяться, я теж плачу. І досі не можу опанувати себе від того шоку», – говорить жінка.

Понад рік вона мріяла почути рідний голос. А коли почула, то не впізнала. Адже востаннє вона його чула 19 квітня 2022 року на одній з пересильних катівень росіян в Таганрозі, перед тим як Ігоря Дмитриковського перевезли в іншу в’язницю.

«Я йому кажу: «Я тебе чула тоді». Він відповідає: «Я теж тебе почув». Але побачитися нам тоді не дозволили», – каже Катерина.

15 квітня Ігорю Дмитриковському виповнилося 29 років.  У катівнях дні народжень не святкують. Проте кохана дружина все одно привітала його та написала листа.

«Лист написаний російською. Тому що росіяни інакше не дозволяють. Я вкладала листа до конверта і молилася: хай би Ігор повернувся раніше, ніж цей лист дійде до нього», – говорить жінка.

Фото листа вона дозволила нам оприлюднити.

Історія кохання

Пів року тому, повернувшись з рашистських катівень, Катерина сказала, що зробить все, аби визволити свого чоловіка.

«Я там була, я знаю, яке ставлення росіян до українських військовополонених», – сказала вона.

Жінка зверталася до всіх організацій, які займаються пошуком та обміном військовополонених. Виявила, що з квітня минулого року він перебував у статусі зниклого безвісти. Вона домоглася аби його визнали військовополоненим.

«Я щотижня дзвонила в Координаційний штаб. Мене вже за голосом впізнавали».

Катерина та Ігор – мешканці Маріуполя. До повномасштабного вторгнення вони мали там гарне затишне помешкання, в котрому жили щасливо зі своєю донькою Анною-Марією, песиком Броніком, равликами, папужкою, черепахою та хом’ячком.

Розповідаючи про свого чоловіка, жінка згадує, як зароджувалося їхнє кохання.

«Ми і раніше бачилися. Бо Маріуполь то таке місто, де майже всі всіх знають. Але я тоді не була налаштована на створення сімейного гніздечка. Мені хотілося будувати кар’єру, розвивати себе. То ж у 2011 році я поїхала вчитися до Львова, поступила в університет внутрішніх справ», – розповідає жінка.

Жартує, що обираючи Львів, вона хотіла побачити тих страшних бандерівців, котрі, нібито, їдять немовлят. Бандерівців не зустріла. Зате, повчившись в університеті МВС, паралельно почала навчатися у Академії Сухопутних військ.

А після року навчання у Львові на канікули приїхала до Маріуполя. І тоді вже звернула увагу на гарного юнака. Ігорю теж запала в душу красуня Катерина.

Проте восени дівчина повернулася на навчання до Львова. Ігор запропонував також поїхати з нею. Проте Катерина пояснила, що зараз зацікавлена у навчанні.

Натомість чоловік зрозумів, що зустрів саме ту, з котрою хоче прожити все своє життя.

«Я думала: та хто мене буде чекати ще чотири роки, поки я вчитимуся? Про дітей я взагалі не думала. Я хотіла працювати і робити кар’єру. Ми спілкувалися телефоном, переписувалися. Але ніяких планів на майбутнє я не складала», – говорить Катерина.

А Ігор – чекав.

У 2015 році дівчина повернулася до Маріуполя. Поштовхом до повернення стала хвороба улюбленого дідуся. Згодом, на жаль, він відійшов у кращі світи.

Увесь цей час Ігор намагався бути поруч. Його турбота та увага спочатку дратувала дівчину, котра важко переживала втрату рідної людини. Але наполегливість юнака принесла свої плоди.

2016 рік молоді люди зустрічали вже разом. У новорічну ніч Ігор зважився на пропозицію руки та серця.

«Він мені сказав: «Я тебе кохаю. Я хочу бути з тобою і хочу мати з тобою дітей. Виходь за мене заміж».  Я була заскочена цією пропозицією», – згадує вона.

Тоді юнак вирішив знайти підтримку у родини коханої дівчини. Спочатку переконав бабусю Катерини, що він стане найкращим чоловіком для її онучки. А згодом шлях до серця майбутньої тещі проклав за допомогою домашнього улюбленця собаки Зігфріда. Для цього на місцевому базарі купив для нього найбільшого коров’ячого хвоста.

«Обрав такого хорошого хвоста, з якого можна холодець зварити. І попросив продавчиню порізати на шматки, щоби пес міг погризти. А продавчиня аж руками сплеснула: такий хвіст і собаці?» - говорить Катерина.

Проте Зігфрід прийняв нового члена родини навіть без отого особливого презенту. Обнюхав Ігоря і сказав, тобто гавкнув: хороший хлопець, беремо. Та й мама Катерину научала: хлопець хороший, без шкідливих звичок, займається спортом.

«Мама мені казала: «Ви такі паровані, схожі між собою», - згадує вона.

Навіть про те, що вона стане бабусею, тещі повідомив Ігор. Навіть ім’я майбутній доньці придумав – Анна.

Плани на майбутнє

Напередодні нового, 2017 року, у пари народилася донька – Анна-Марія.

«Чоловік був зі мною під час пологів. І коли дитина народилася, то він сказав, що наша мала – особлива. Бо вона не кричала, як всі діти, а – співала», – ділиться вона радісними моментами в житті.

На жаль, на сьогодні дівчинка перебуває на окупованій території. Передчуваючи повномасштабне вторгнення росії, батьки довірили дитину родині, котрих попросили вивезти Анну-Марію на Львівщину, подалі від бойових дій. Проте люди, котрим Катерина та Ігор довіряли, надурили їх. То ж тепер жінка також намагається домогтися повернення доньки додому.

«Зараз вже ми, обоє батьків, повернулися додому. То ж, сподіваюся, що й нашу дитину повернуть. В цьому мені дуже допомагає омбудсмен Валерій Лубінець», – говорить жінка.

Згадуючи про своє перебування у полоні, Катерина Скопіна каже, що їй дуже допомагали мрії про облаштування свого помешкання. Вона вже розуміла, що їхнє житло в Маріуполі зруйноване. То ж думала про кімнатку у гуртожитку коло своєї мами на Львівщині. В думках робила там ремонт, розставляла меблі, прибивала полички.

«Ми зараз говорили з чоловіком і він так зрадів, коли почув,  що ми будемо жити на Львівщині. Я сказала, що я на нього чекала та зробила вже ремонт в помешканні», – каже вона.

Також Ігор та Катерина планують взяти шлюб у церкві та запросити на цю подію друзів, котрі очікували та допомагали визволяти їх з полону.

Маріанна Попович, для Leopolis.news

Фото надані Катериною Скопіною та з офіційних джерел