Кінець прогностичної журналістики, або Жовті квіти на могилу вортіцизму

https://leopolis.news/post/85479/kinec-prognostychno-jurnalistyky-abo-jo

14/05/2023

Розпочати дозвольте з міркувань про те, що є соціальними комунікаціями. Грандіозна кількість визначень і дефініцій, які пропонуються як в межах однойменної наукової галузі, так і поза її межами, є суттєвим бар’єром бодай приблизного пояснення цього феномену. Згрубша вважатимемо соціальними комунікаціями все, що входить до інформаційної сфери публічної доступності, — звісно, з інструментальними специфіками інституціональної представленості соціальних комунікацій: наприклад, щонедільна проповідь Папи Римського і підручник з математики для учнів 10 класу є взірцями соціальних комунікацій.

Отже, в соціальних комунікаціях існує різниця в інституціоналізації того, що є:  видом соціальнокомунікаційної практики (журналістика, реклама, соціальні мережі, видавнича практика, блогерство, PR),  аудиторією (з її рівнями підготовки, соціальним статусом, майновими характеристиками, національними, мовними, конфесійними, географічними особливостями тощо); контентом (вмістом того, що вкладається в повідомлення); засобами передачі контенту до аудиторії (книги, газети, телебачення, публічні виступи, газети, інтернет-медії тощо) та організацією соціальнокомунікаційної практики (засновники, видавці, спонсори, регуляторні структури, власники, меценати). 

Подібна строкатість явища соціальних комунікацій розмиває будь-яку конкретику, яку той чи інший дослідник цього явища хотів би виокремити, але беззаперечним залишається розуміння соціальних комунікацій як такого феномену, який прагне в кінцевому результаті опанувати аудиторію, переконати її у власній рації та, нерідко використовуючи елементи комунікаційного вортіцизму, скерувати цю аудиторію у річище прогностичного футуризму. 

А що з глобалізацією, винесеною як ключову наукову проблему конференції? Надзвичайно яскрава на переломі тисячоліть і ну дуже втомлена зараз, глобалізація, як і соціальні комунікації, є жертвою різноманітних інтерпретаційних дефініцій, вона у своєму конституційному значенні пройшла шлях від утопічного прагнення підпорядкувати собі щось у планетарному масштабі до реальної управлінської парадигми. 

Але чим є це щось? 

Економічними інтересами. Грошима. Прибутками. Гонором. Владою. Будь-чим, але тільки не тим, що має стосунок до соціальних комунікацій як інформаційної сфери публічної доступності. Якщо я читаю в електронній книжці PocketBook роман Софії Андрухович “Амадока”, то глобалізованим феноменом тут буде PocketBook, але ж цей бренд не є соціальними комунікаціями. Якщо я переглядаю в кінотеатрі “Планета кіно” фільм “Памфір”, то глобалізованим феноменом тут буде мережа “Планета кіно”, але ж ця мережа не є соціальними комунікаціями. Якщо я в українському місті Берегово в ресторані, яким опікуються місцеві угорці, під споживання смачного бограча насолоджуюсь роликом “Ce-am făcut!” прекрасного молдавського дуету “Magnat & Feoctist”, то глобалізованим феноменом тут буде бограч, але страва не є соціальними комунікаціями. 

В чому ж проблема? 

Проблема — у відсутності сегрегації феномена соціальних комунікацій. 

Мені скажуть: друже, як же так, адже ти сам виступаєш за синергетичність науки. Так, дійсно, сучасна наука викристалізувалась як синергетична сфера діяльності, і уявити наші соціальні комунікації поза межами впливу на них елементів соціології, політології, культурології, філології неможливо — так само складно серйозно аналізувати, для прикладу, державне управління без розуміння місця чинників соціальних комунікацій в ньому. До слова, Існує доволі виразний конфлікт між апологетами “чистої” науки — як правило, це представники мого, старшого покоління — і науки міждисциплінарної, а це — переважно молоді дослідники. (Ось чому я зажди виступаю проти рецензування наукових статей: маститим вченим нічого не вартує “зарубати” текст, якщо в ньому він побачить щось йому незрозуміле або щось, що заперечує його ж погляди на проблему; а соціальні комунікації — не алгоритмічна наука і практика, це — живий організм, який розвивається щогодинно, і цей організм треба вивчати та аналізувати постійно, що часто буває непросто, особливо за умов академічного, традиційного ставлення до, наприклад, власних здобутків у минулому. Але то таке...).  

При цьому завжди має бути міра доречності — в рівні синергетичності так само. І якщо ми хочемо зрозуміти, яким чином глобалізація впливає на соціальні комунікації, то сам феномен “соціальні комунікації” має бути підданий згадуваній вже сегрегації. Інакше відповідь буде простою: ніяк! А все тому, що глобалізація може вплинути тільки на (будь ласка, повернімось до третього абзацу цього тексту) один із запропонованих рівнів інституціоналізації соціальних комунікацій. Йдеться, звісно ж, про організацію соціальнокомунікаційної практики, адже тільки вплив глобалізації на фінансування та регуляторні особливості роботи соціальнокомунікаційних представників може суттєво змінити структуру видів соціальнокомунікаційної практики, аудиторію, контент та засоби передачі контенту до аудиторії — і жодним чином, як казав мій вчитель, покійний доцент Рябий, наоборіт. 

Але це вже, даруйте, не соціальні комунікації, як не є соціальними комунікаціями бренд PocketBook, мережа кінотеатрів “Планета кіно” та бограч. Це — менеджмент, кросмедійність, стратегія маркетингової комунікації, у якій повідомлення використовуються в різних форматах соціальнокомунікаційної практики для залучення аудиторії. Така стратегія передбачає інтеграцію повідомлень та медіаформатів в одному контентному аспекті, що допомагає забезпечити належну присутність контенту на різних соціальнокомунікаційних платформах та посилити його позиції на ринку. За умов кросмедій кожна з соціальнокомунікаційних платформ пропонує унікальну можливість для подачі і просування контенту з метою залучення якомога більш широкої аудиторії.    

Що ж, глобалізація — не як надуманий привід для обговорення, а як реальна перепона ринкових відносин — не є сьогодні такою проблемою, яка викликає занепокоєння і потребує наукового аналізу можливих наслідків власної інтервенції: той, хто зміг глобалізувати, і той, хто не втік від глобалізування, вже давно залишили історії власні історії (тавтологія навмисна). Сьогодні глобалізація є синонімом окупації, насильницького захоплення. Глобалізація — такий собі божевільний путін, який бачить світ крізь призму “рускаво міра”, який обов’язково треба нав’язати іншим попри їхнє бажання залишатись собою. 

Сучасна побудова соціальнокомунікаційної практики свідчить на користь того, що самі соціальні комунікації є не більше, ніж інструментом глобалізації. CNN Türk є турецьким телевізійним каналом з турецькими власниками і турецьким контентом і контекстом — це не “Камсамольская правда в Украинє” з абсолютно зросійщеним twarz’ем. Та й взагалі, як можна говорити про небезпеки глобалізації у соціальнокомунікаційному аспекті щодо країни, яка відчула на собі усі жахи росії, виграє війну проти неї і позбавляється усіх проявів будь-якої “глобалізаційної” залежності. Не кажучи вже про суто цехові чинники нашої свободи — починаючи від українізації соціальнокомунікаційної практики і закінчуючи наявністю творчих інструментів впровадження свободи слова і лібералізації соціальнокомунікаційної практики.

Отже, не певен, що проблема глобалізації є зараз настільки актуальною, що може мати певні наслідки. Реальні проблеми ховаються у наших внутрішніх справах, у наших домашніх реаліях, і ніяка глобалізація до їхнього виникнення не має жодного стосунку. Щодо журналістики, то саме ці реалії, а не глобалізація, і призвели до того, що прогностична журналістика вмерла, а гострота, креатизм, творчість, сарказм, іронія, алюзії... — багато з того, що робить журналістику захоплюючою і затребуваною, вмирає на наших очах. Вирішення цих проблем бачиться у впровадженні відповідальної професійної соціальнокомунікаційної практики та в організації науки про соціальні комунікації на чесному, відкритому аналітичному рівні. Можливо, саме тоді ми побачимо реінкарнацію комунікаційного вортіцизму, а в могилах залишаться ідеї глобалізації. 

І хочеться вірити, що квіти на ті могили носити не буде ніхто...   

Юрій Фінклер