«Сосєдовство»: коли мовить сусідське болото | Блог Юрія Фінклера

Смерть путіноїдного серґєя сасєдова спонукала згадати часи російського десанту на телебаченні в Україні. То телебачення українським назвати, звісно ж, не можна, оскільки не лише картинка, але й сутність були далекими від самої ідеї втілення в національних медіях національних інтересів держави. 

Пінчуківсько-кучмівське бачення телемовлення (6 років кісельовщини в інформаційному прайм-таймі ICTV, 5 років сосєдовщині в найкультовішій розважальній програмі СТБ) не лише вкурвило багатьом невибагливим українцям ідею спільної мови, культури і способу мислення. Якби тільки! Запрошені «гості», які, подовгу проживаючи у Києві і вмонтовуючись в наш соціум не лише за допомогою телевізійної картинки, трансформували «пересічного» українця в «усередненого», лінійного, позбавленого українського контексту споживача політичного, культурного і ментального наративу боліт.

При цьому питання про те, хто говорить із українською авдиторією, якою мовою і які смисли при цьому споживає суспільство, не є проблемою медійної політики минулого. Це — кричуща проблема національної безпеки сьогодення. Чужий наратив, багаторазово повторений у нашому медійному просторі, завуальований під любов до України, насправді пропагує лише щире бажання знести режим путіна, і не більше; цей наратив зрештою може сприйматися українцями як власний. І наш часто довірливий глядач, сидячи перед екраном телевізора чи монітором комп’ютера в очікуванні спічів «хароших рускіх», жуючи свій бутерброд з ковбасою, і гадки не має, що в головах цих голів, які говорять, головний наратив: «Крим — не бутерброд з ковбасою, щоб його туди-сюди повертати»… 

Болота є нашим сусідом. Але нашим сусідом болота можуть бути лише по той бік кордону, але не по цей бік свідомості. Найстрашніше «сосєдовство» починається тоді, коли чужий наратив перестає здаватися чужим і починає здаватись своїм.

Припиняємо їсти бутерброди. 

Мастимо канапки. 

І думаємо! 

Юрій Фінклер