09.06.2026
Окрема частина її діяльності — організація щорічних конкурсів поезії для молоді. Діти та підлітки, чиї вірші є одними з найкращих, стають співавторами колективної збірки «Голос війни. Літературний фронт», станом на квітень 2026 року вийшло чотири такі збірки. Ініціюючи такі видання, Наталія Леонідівна підтримує нове покоління українських поетів, мотивує їх до творчості та допомагає знайти свій шлях. Така робота з молоддю виводить її діяльність за межі літератури, адже вона суттєво впливає на те, як формується голос нового покоління авторів.
Наталія Калиновська — лауреатка численних літературних премій та відзнак. Вона також є авторкою пісень, що розширює її творче поле й дозволяє говорити з аудиторією різними формами мистецтва.
У цьому інтерв’ю поетеса розповідає про те, як поезія допомагає проживати складні періоди, передавати настрій, знімати внутрішню напругу і помічати щось приємне та світле у дрібницях. Ми говоримо про її творчий шлях, становлення, натхнення, авторські проєкти, роботу з молодими авторами та про роль поетичного слова як форму внутрішнього опору. Наталія Калиновська ділиться думками про важливі якості сучасних авторів, вічні теми, творче вигорання, а також розмірковує про майбутнє української поезії.
Геть руки, іроди-тирани,
Від наших міст, від наших хат
Бо сильні ми, і ще в капкани
Не раз потрапить окупант.
Нехай болять від зброї руки,
В тіла вгризається метал…
Можливо, через ваші муки
Вам зблисне правди ідеал!
Й повірите у право «брата»
На землю, пісню – на святу!
А – ні, впаде тяжка розплата
На вашу клітку золоту
Наталія Калиновська «Геть руки!»
Як усе почалося: перші кроки в поезії
У шкільному віці Наталія Калиновська не відчувала, що зможе писати вірші, проте її надзвичайно захоплювала поезія: «Чимось особливим вона для мене була, ті образи і саме та форма передачі всіх історій».
Спочатку поетеса писала вітальні вірші для рідних і близьких. Каже, що кожного разу намагалась написати щось особливе, аби показати всю свою любов до найближчих людей. Написати перший вірш Наталію Леонідівну спонукнув ювілей батька, але найбільш знаковими вона вважає вірші, написані на початку війни на Донбасі. За її словами, ці події суттєво вплинули на її творчість, оскільки саме тоді весь внутрішній біль виливався через поетичне слово. Першим таким текстом став вірш «Не плачте, не сумуйте», присвячений пам’яті загиблих героїв та їхнім матерям. Згодом з’явився цикл поезій, у яких авторка осмислює війну, її причини та значення для суспільства. «І якусь я відчувала небезпеку… І мені страшенно було шкода, що в Україні саме так відбувається. Навіть не те, що шкода, це був такий печаль, смуток, але в той же час у вірші я вкладала свої філософські роздуми про те, чому так сталося», – згадує Наталія Калиновська. Окремо авторка виділяє вірш «Пробач, Україно», який вважає одним із найсильніших у своїй творчості. У ньому вона звертається до батьківщини від імені багатьох, порушуючи питання відповідальності та можливих помилок, що могли призвести до цих подій: «Ми, мабуть, щось не так тут робили, що це сталося на нашій землі».
Загалом творити інтенсивно п. Наталія розпочала у 2014 році, а вже відчула себе поетесою у 2015 році, саме тоді, коли світ побачила її перша збірка поезій «Вінок любові».
Поезія як ліки для душі
Наталія Леонідівна зазначає, що поезія для неї є способом впоратися з внутрішніми переживаннями: «Я вважаю, що поезія не лише допомагає людям у складних ситуаціях, вона лікує душі, дає поштовх переосмислити щось у плані їхнього світогляду». Коли з’являється можливість висловити думки й емоції на папері, їй стає легше. У текстах вона проживає як особисті труднощі, так і те, що стосується ширшого кола людей і подій сьогодення. Хорошим прикладом такої ситуації є вірш, присвячений пам’яті Кузьми Скрябіна. Саме він згодом дав назву її першій збірці — «Вінок любові».
«У той вечір, коли я дізналася, що він загинув, ну я собі якось місця не знаходила, я не могла заснути, я так о дванадцятій ночі пішла до нотатника і написала цей вірш», — п. Наталія пригадує день смерті Кузьми. Після написання цього вірша вона добре запам’ятала, що відчула полегшення. Коли їй вдалося висловити все, що вона хотіла сказати — і про самого Кузьму, і про його значення для людей, які його знали й слухали, внутрішній стан вирівнявся.
Одним із прикладів, коли поетеса переживала складну ситуацію, також є вірш «Сьогодні одягну я кімоно». Йдеться про ситуацію, коли близькі люди можуть вчинити неочікувано й підступно, що залишає сильний емоційний слід. Такий досвід авторка сприйняла як удар, із яким було складно змиритися і який довго не вдавалося внутрішньо прийняти. Вона згадує, що певний час не могла зрозуміти причин такої поведінки і намагалася осмислити пережите. У цей період виникла потреба знайти внутрішню опору й витримку. Саме тоді сформувався образ сили духу, який вона пов’язала з постатями бійців — зокрема з кінематографічними образами, що асоціювалися з дисципліною і стійкістю.
У її сприйнятті символом цієї внутрішньої зібраності стало кімоно — як уособлення витримки, сили характеру і здатності тримати рівновагу навіть у складних обставинах. На презентаціях книг Наталія Калиновська часто наголошує, що для нас, українців, таким кімоно є вишиванка.
Чи вся поезія стає публічною
Авторка зізнається, що раніше не всі тексти наважувалася виносити на публіку, частину віршів залишала для себе. Це були вірші, які здавалися надто особистими в плані внутрішніх переживань. Тоді їй здавалося, що такі речі не потребують оприлюднення і мають залишатися в межах приватного досвіду.
Проте з часом це відчуття змінилося. Вона перестала ділити тексти і сьогодні говорить, що готова публікувати практично все, що пише. Серед її поезій майже не залишилося тих, що залишаються «в шухляді». Втім, один виняток усе ж є. Це вірш, написаний у перші дні повномасштабного вторгнення, а саме наприкінці першого тижня війни. Тоді п. Наталія, як і багато хто, ще не могла до кінця усвідомити реальність того, що відбувається. Залишалася лише надія, що це швидко завершиться, що агресія не набуде такого масштабу і що ворог все ж відступить. Саме в такому стані вона написала довгий, емоційно насичений текст російською мовою — своєрідне звернення до росіян. Спочатку планувала його оприлюднити, адже вірш був для неї важливим. У ньому поєдналися і розгубленість, і спроба достукатися, і віра, що слова ще можуть щось змінити. Однак уже за кілька тижнів це відчуття зникло. «Я зрозуміла, що це не має змісту, що вони не спиняться і цей вірш їх не зупинить», — говорить вона, додаючи, що саме через це не стала ні поширювати текст, ні записувати відео.
Переломним моментом стали події, які відкрили реальний масштаб злочинів. Вона згадує Маріуполь, а згодом і Бучу, Гостомель, Ірпінь. Після цього, за її словами, зникли будь-які ілюзії щодо можливості швидкого прозріння. Наталія Леонідівна зауважує, що, за оцінками політологів і представників російської опозиції, певна частина суспільства — приблизно чверть — може бути налаштована проти війни. Водночас припускає, що існують і ті, хто мовчить через страх, тому реальні цифри залишаються невідомими. Говорячи про перспективу змін, вона не виключає, що певне переосмислення колись можливе, але пов’язує це з дуже віддаленим майбутнім. На її думку, для цього мають пройти роки або навіть десятиліття, поки зміниться історичний контекст і суспільство в цілому. Як приклад поетеса наводить Другу світову війну та трансформацію Німеччини після падіння режиму Адольфа Гітлера. Вона наголошує, що тоді також існувала масова підтримка, але з часом суспільство змогло визнати власну відповідальність. Саме такий сценарій п. Наталія допускає і в цьому випадку, але не в найближчій перспективі.
Про щорічні колективні збірки
Ідея збірки «Голос війни. Літературний фронт» виникла в перші тижні повномасштабного вторгнення. Саме тоді з’явилася перша книга, без жодної нумерації, адже Наталія Калиновська навіть не припускала, що війна затягнеться надовго. Ця книга стала фіксацією того, що писали молоді автори в моменті. За її словами, саме віршів тоді надходило значно більше, ніж прозових текстів. Назва «Голос війни» виникла природно, адже це були живі свідчення пережитого. Водночас додаток «Літературний фронт» з’явився не випадково. Авторка наголошує, що ці тексти писалися буквально під обстрілами. Молоді автори не чекали безпечних умов, а реагували на події тут і зараз. Саме це, за її словами, і сформувало розуміння поезії як окремого фронту. «Я зрозуміла, що це внутрішній фронт молодих поетів», — зазначає п. Наталія, підкреслюючи, що для них слово стало інструментом спротиву. У її баченні поезія в наш час виконує не декоративну функцію, а фіксує досвід, тримає психологічну стійкість і формує спільну пам’ять. Окрім цього, Наталія Леонідівна розповідає про новий ініційований нею проєкт — «Діалог з юним поетом». Його ідея належить їй особисто, а співорганізатором виступає Львівська муніципальна бібліотека, зокрема бібліотека «Px». Саме цей простір уже став майданчиком для її авторських інтерв’ю на вулиці Городоцькій. Проєкт стартував нещодавно. Його мета — створити простір для розмови з молодими авторами, дати їм можливість бути почутими й осмислити власний досвід через діалог, а не лише через текст.
Що важливіше: техніка чи сенс
Наталія Калиновська, як досвідчена поетеса, вважає, що в поезії не варто протиставляти техніку й емоцію. Повноцінний текст тримається на їх поєднанні. Йдеться і про зміст, і про думку, і про ритміку, і про риму. Якщо ідея не вкладається в точну форму, це, на її думку, свідчить про недопрацьованість вірша, а не про свідомий художній вибір. У такому випадку авторові ще є куди розвиватися. Вона додає, що технічні навички можна вдосконалювати — через навчання, роботу в творчих студіях, постійну практику. Але відчуття рими й внутрішнього ритму — річ більш інтуїтивна. «Поет просто чує цю музику», — пояснює вона. Якщо цього чуття немає, жоден наставник не зможе повністю його компенсувати.
Говорячи про верлібр, п. Наталія визнає, що в таких текстах часто трапляються цікаві думки й глибокі думки. Проте її власна орієнтація — це класичне віршування. Вона згадує розмову з літературним критиком, який чітко висловив свою позицію: «Пані Наталі, якщо ви хочете стати поетесою-класиком або класиком в поезії, ви повинні писати так, як Ліна Костенко». І Наталія Леонідівна з цим погоджується: «Ліна Костенко не пише верлібри. Все, що я можу сказати. І моє ставлення аналогічне до них.». Своє ставлення вона формулює стримано: верлібр як форма має право на існування, але для себе вона обирає інший шлях — точну риму й структуровану поетичну форму.
Творче вигорання: досвід поетеси
Наталія Калиновська зізнається, що досвід творчого вигорання їй знайомий. Найгостріше це відчувалося в перший рік повномасштабної війни. Тоді їй складно було писати власні тексти: звичний поетичний ритм ніби зник, а нові вірші з’являлися рідко і вже в іншому тоні, ніж раніше. Водночас вона не залишилася поза літературним процесом. У цей період зосередилася на роботі з молодими авторами: упорядковувала збірки, займалася конкурсом «У римах світлих оживає слово», який існує вже дев’ять років і не припинився навіть під час війни. Саме ця діяльність, за словами поетеси, стала для неї опорою — можливістю залишатися в слові, навіть коли власне письмо давалося важче.
Авторка підкреслює, що тоді її більше хвилювали події в країні, ніж власна творча пауза, тому відсутність інтенсивного письма не викликала тривоги. З часом цей стан змінився: після періоду тиші настав етап, коли накопичені переживання почали активно виходити назовні. «Я помітила, якщо в мене бувають періоди, коли чомусь не пишеться, то пізніше я, можливо не випадково, потрапляю в певні обставини і все, що в мені мовчало, починає інтенсивно говорити», — ділиться досвідом авторка.
Періодом, коли Наталія Леонідівна повернулася до письма, стали поїздки до Трускавця. Саме там, під час кількох тижнів відпочинку у 2023 році, вона написала понад п’ятдесят нових віршів. Наступного року цей імпульс повторився — з’явилося ще кілька десятків текстів, які згодом лягли в основу збірки «Відлуння літа», обсягом близько двохсот сторінок. Вона говорить про ці періоди як про природний процес: якщо певний час не пишеться, це не означає втрату натхнення, а радше накопичення.
У результаті з’являється нова хвиля творчості, інтенсивніша за попередню. Надалі це підтвердилося ще раз: у 2025 році вона написала 175 нових віршів і зараз працює над своєю 28-ю збіркою, яка вже практично готова і потребує лише фінального редагування. Поетеса не сприймає творчі паузи як проблему, а радше як частину власного ритму, в якому натхнення повертається з новою силою.
Про натхнення
Нове джерело натхнення у житті п. Наталії з’явилося несподівано — через співпрацю з музикантом Романом Ковальчуком.
Їхнє знайомство відбулося під час інтерв’ю в межах її авторського проєкту. Уже того ж вечора ця зустріч переросла у творчу взаємодію. Після розмови він відкрив збірку «Відлуння літа» і натрапив на вірш, що згодом став основою їхньої першої спільної пісні «Я не пробачу». Саме з неї почався активний творчий період: композиція швидко знайшла відгук у слухачів і зібрала сотні тисяч переглядів.
Далі з’явилися інші роботи — «Одинока ніч», «Крізь тумани». Упродовж 2025 року вони створили разом одинадцять пісень, які були об’єднані в аудіоальбом «Кольори освідчень». Над звучанням працював аранжувальник і звукорежисер Володимир Баран. Поетеса підкреслює, що саме ця співтворчість відкрила для неї новий вимір роботи зі словом. Поєднання тексту й музики дало інший імпульс: кожна нова пісня ставала поштовхом до написання наступних віршів. Виникла своєрідна внутрішня динаміка, коли тексти й мелодії взаємно підсилювали одне одного.
«Хочу сказати, що для мене 2025 рік став особливим, тому що співпраця з таким прекрасним надзвичайно творчим співаком, композитором відкрила ще один світ мого натхнення», — розповідає про своє джерело творчості п. Наталія. У цей період роботи над піснями, паралельно з’явилася велика кількість нових поезій — понад 170 текстів. Для неї це результат не лише натхнення, а й живого діалогу між словом і музикою, який відкрив нові можливості для творчості.
Вічні теми
Мабуть, у кожного поета є теми, до яких хочеться повертатись знову й знову. Для Наталії Калиновської такою темою є осінь. Саме цю пору року вона відчуває як невичерпне джерело образів і настроїв. Осінь для неї не зводиться лише до пейзажів чи дощу — це цілий внутрішній стан, у якому поєднуються роздуми, легкий смуток і водночас особлива чутливість до світу. Авторка пояснює, що осінь приваблює її своєю змінністю: від майже літнього вересня до холодного й дощового листопада. У цьому переході вона бачить глибоку філософію — момент, коли природа поступово завмирає, але водночас трансформується. Саме ця межа станів і породжує нові поетичні образи. Осінь для неї також є способом зібратися внутрішньо, не втратити енергію і не піддатися пригніченню. П. Наталія зізнається, що навіть у найпохмуріші дні саме вірші допомагають їй втримати рівновагу.
Образ осені переходить і в пісенну творчість. У співпраці з Романом Ковальчуком наприкінці 2025 року з’явилися кілька композицій, навіяних осінню — зокрема «Осінь заблукала» та «Вальс: осіннє рандеву». Поетеса зізнається, що навіть коли намагалася писати про зиму, в текстах усе одно «поверталася» осінь, бо настільки цей образ для неї органічний. Важливе місце у творчості п. Наталії займає і весна: «Весна особливо впливає на мою творчість, розцвітає природа і душа квітне». Вона описує її як протилежність осені — світлу, емоційно відкриту, наповнену відчуттям оновлення. Весняні тексти, за її словами, більш оптимістичні, часто пов’язані з темою кохання і внутрішнього розквіту. Це відобразилося і в окремих збірках, де домінує саме такий настрій.
Таким чином, для Наталії Калиновської «вічні» теми — це не абстрактні категорії, а стани природи й людини, які постійно змінюються, але щоразу відкривають нові сенси і дають матеріал для нових текстів.
Поетичний стиль
Чи не кожен поет має свій стиль. Наталія Леонідівна ділиться, що їй складно самій точно визначати свій поетичний стиль, адже авторська оцінка завжди обмежена суб’єктивністю. Натомість для неї важливішим є погляд літературних критиків і читачів, які можуть побачити риси, непомітні зсередини творчого процесу. Вона згадує розлогу рецензію літературного критика і письменника Миколи Славинського, опубліковану в журналі «Літературна Україна». У ній аналізувалася її збірка «Відлуння літа». Критик відзначив, що поезія п. Наталії вирізняється свіжою мовою, нестандартними словесними поєднаннями, відсутністю «зношених» виразів і яскравою образністю. Окремо він підкреслив емоційну інтонацію її текстів — іноді майже дитячу щирість і оптимістичність, яка створює особливий ефект довіри між текстом і читачем. Саме ця природність, за його оцінкою, робить поезію впізнаваною.
Поетеса також згадує іншу свою велику збірку «Миті одкровень», видану у 2021 році видавництвом «Каменяр». У ній є великий розділ, присвячений Львову, під назвою «Джаз, кава, дощ», де міська тематика займає центральне місце. У рецензіях на цю книгу також підкреслювався авторський почерк і тематична цілісність.
Ще одна літературознавиця, Валентина Семеняк, у своїх відгуках образно описувала її поезію як поєднання чуттєвості й легкої метафоричності, звертаючи увагу на жіночий насичений голос у текстах. У підсумку, Наталія Калиновська робить висновок, що саме ці риси — мовна свіжість, образність і впізнавана інтонація формують її авторський стиль, який уже можна відрізнити серед інших сучасних поетів.
Оцінка поезії
Під час написання віршів Наталія Калиновська не орієнтується на оцінку ззовні. Процес творчості для неї автономний: тексти народжуються без думки про реакцію критиків чи читачів, а вже потім отримують зовнішнє осмислення. Вона пояснює, що якби постійно думати про реакцію читача, це блокувало б сам процес письма: «Бо якщо ти постійно будеш озиратися на те, що скажуть люди, ти, мабуть, нічого не напишеш».
Водночас для п. Наталії важливо бачити, як поезію сприймають у реальному житті, тобто як реагують різні люди. Вона розповідає, що неодноразово читала свої тексти випадковим перехожим, людям у повсякденних ситуаціях, і ці реакції для неї не менш значущі, ніж відгуки професійних критиків. Окремо поетеса звертає увагу на те, що поезія по-різному працює з різною аудиторією. Її читають військові, діти, люди без спеціальної літературної підготовки і часто саме ці спонтанні реакції стають для неї найчеснішими. Навіть ті тексти, які не створювалися як дитячі, іноді сприймаються молодшою аудиторією завдяки простішій образності або ігровим сюжетам.
Наталія Леонідівна підсумовує, що мистецтво не має замикатися лише в професійному середовищі. Важливо, щоб воно доходило до звичайного читача, який бере книгу в бібліотеці або читає в дорозі. Саме ця жива реакція людей для неї є підтвердженням, що поезія працює.
«Уявімо ситуацію: ви публікуєте свою поезію, але вона не отримує позитивного відгуку або залишається без належного визнання. Чи продовжили б ви писати далі — хоча б для себе, чи в такому випадку могли б зупинитися?»
На таке запитання п. Наталія відповідає, що таку ситуацію їй складно уявити як реальну для себе, бо її творчий шлях формувався поступово і завжди супроводжувався відгуками.
«Я поступово розвивалась, тому я такої ситуації до себе не можу приклеїти», — каже вона, пояснюючи, що ще на початку отримувала зворотний зв’язок від людей, яким довіряла. Вона згадує період перших поезій, коли ще не мала власної збірки, але вже ділилася текстами з освіченими читачами. Тоді реакція була переважно позитивною — їй говорили, що поезія добра, мудра, перспективна, і це, за її словами, давало опору для подальшої роботи.
«Я не йшла наосліп», — підкреслює поетеса. У той час думка інших для неї мала значення, бо допомагала зрозуміти напрям руху і підтверджувала, що вона розвивається як авторка. Паралельно п. Наталія також визнає, що повна байдужість до реакції читача для неї неможлива. Навіть зараз, коли її поезія вже має свою аудиторію, відгуки залишаються важливими — вони підтримують і мотивують продовжувати. «Це мене підтримує і надихає надалі творити», — додає вона, пояснюючи, що схвалення читачів не визначає сам процес письма, але впливає на внутрішній стан автора.
І підсумовує, що на старті творчого шляху інтерес до оцінки є природним і навіть необхідним, адже саме він допомагає сформувати впевненість у власному голосі.
Про підтримку нового покоління авторів
Наталія Калиновська зізнається, що сьогодні її найбільше турбує відсутність системної підтримки та промоції літератури. «Популяризації слова немає, і немає цілісної інституційної підтримки», — зазначає авторка. На її думку, чинні програми, інституції та конкурси працюють фрагментарно, але не утворюють єдиної стратегії розвитку молодих авторів. Вона підкреслює, що часто талановиті діти й молоді поети залишаються поза увагою медіа й державних платформ. «Немає концепції, яка б “підхоплювала” юного автора і вела його далі — показувала на телебаченні, на радіо, формувала б публічну присутність», — пояснює п. Наталія.
Саме через цю прогалину, за її словами, і з’явився проєкт «Діалог з юним поетом». Він став спробою створити власний майданчик для тих, кого не завжди бачить ширша культурна система.
Поетеса переконана, що розвиток можливий лише за умови комплексного підходу. «Є окремі ініціативи, але немає цілісної державної програми», — говорить вона, додаючи, що без цього навіть сильні таланти ризикують залишитися непоміченими.
Окремо Наталія Леонідівна наголошує на проблемі медіапростору: замість змістовних культурних програм часто переважає контент, який не сприяє інтелектуальному розвитку. На цьому тлі молоді автори залишаються «невидимими», попри активну творчу роботу. «Як буде в майбутньому — я не можу сказати», — підсумовує вона. На її погляд, зміни можливі лише тоді, коли на рівні культурної політики з’явиться чітке розуміння необхідності системної підтримки митців у різних сферах — від поезії до образотворчого мистецтва.
Авторка підтверджує, що в окремих регіонах культурне життя вже сьогодні активно розвивається, але цій активності бракує єдиного інформаційного простору, який би робив її видимою для всієї країни.
Вплив повномасштабного вторгнення на творчість
Наталія Калиновська погоджується із тим фактом, що повномасштабне вторгнення Росії проти України стало одним із ключових чинників, які вплинули на її творчість і змінили тематичні акценти поезії. Після початку війни з’явилися нові поетичні цикли, безпосередньо присвячені цій темі. Серед них — тексти, об’єднані загальним ідейним слоганом «Борімся», а також філософські роздуми про війну, зокрема вірш «Змінись час», де осмислюються причини та наслідки трагедії. Поетеса підкреслює, що ці тексти мають більш болісний і відвертий характер. Війна, за її словами, «оголила нерви» — стала досвідом, який неможливо ігнорувати або відсторонити від творчості.
У цей період з’являються і дуже емоційні образи, пов’язані з руйнуваннями, втратою та спустошенням. «Я не можу забути про війну», — фактично підсумовує вона, розповідаючи, що цей досвід завжди присутній у її письмі. Вона наголошує на тому, що поет завжди пише про те, що є для нього найбільш болючим і значущим.
Погляд на росіян, які покинули свою країну
Ставлення авторки до тих, хто виїхав із Росії після початку повномасштабної війни, залежить від їхньої мотивації та позиції.
Вона розрізняє дві ситуації: людей, які залишили країну через незгоду з війною, і тих, хто просто переїхав заради власного комфорту, уникаючи будь-якої участі чи відповідальності. На її думку, саме цей мотив є визначальним. «Тут важливо, з якої причини людина поїхала», — вважає п. Наталія. Якщо йдеться лише про прагнення перечекати війну в безпечних умовах і зберегти власний комфорт, без чіткої позиції, то таку поведінку вона оцінює критично.
Наталія Леонідівна нагадує, що подібні випадки трапляються не лише серед росіян, а й серед українців, які виїхали з наміром перечекати війну за кордоном і повернутися після її завершення. На її думку, це свідчить про зосередженість виключно на власному добробуті, без глибшої громадянської позиції. Саме тому вона говорить про негативне ставлення до тих, хто уникає відповідальності й не демонструє чіткої позиції щодо війни. Для неї ключовим є не факт виїзду, а внутрішня мотивація людини та її ставлення до подій, що відбуваються.
На завершення розмови Наталія Калиновська поділилась тим, що хоче передати своїм читачам сьогодні:
«Сьогодні я би своїм читачам хотіла передати віру, надію і любов. Це такі терміни і такі категорії, які нам дуже потрібні. Творімо і перемагаймо. Далі буде.»
Розмовляла Олеся МИДЛАК, Leopolis.news