Три поранення, сотня картин і незламний дух: історія морського піхотинця Івана Гаврилка

«Я ріс серед геологів»

У Івана Гаврилка — династія геологів. «Батько, мама, знайомі, друзі — все крутилося навколо геології, я ріс у тому середовищі», — згадує він. Після школи чоловік вступив до Львівського університету на географію, та після практики зрозумів, що це не зовсім його шлях. Працював у різних сферах — від сервісу лиж і велосипедів до інженера в Академії наук. Згодом отримав пропозицію від Державної служби геології та надр України, де пропрацював понад десять років — спершу як інспектор, а згодом державний службовець. «У якийсь момент зрозумів, що там не маю можливості зростати», — каже Іван.

У 2014 році чоловіка мобілізували. До вересня 2015-го Іван Гаврилко ніс службу в складі 28–ої окремої механізованої бригади. Після повернення на цивільну роботу, львів’янин почав шукати новий напрямок. Так потрапив у сферу кібербезпеки — завдяки друзям-ветеранам. «У 38 років почати з нуля було складно, але це перехід, який був мені потрібен. Таке ветеранське товариство мене витягло, і я до початку повномасштабного вторгнення працював в кібербезпеці», — додає Іван.

«Морська піхота — це айдентика»

Перед початком великої війни львів’янин підписав контракт резервіста у 503-му окремому батальйоні морської піхоти.

«Я завжди хотів бути морським піхотинцем. У цивільний час відбір туди складний, але тоді вони шукали мотивованих резервістів. Ми провели співбесіду, я підписав контракт і вже через кілька днів після 24 лютого 2022-го мені подзвонили: “Будь готовий, спакований”. Морська піхота — це окремий рід військ, зі своїми традиціями й особливою культурою. Морпіхів легко впізнати навіть у цивільному — у них є щось виразне, характерне. Мені ця айдентика морського піхотинця завжди дуже імпонувала.

Але, мабуть, найбільший вплив на мій світогляд і життєві принципи мав Пласт. Саме завдяки йому мені було легко приймати рішення, брати відповідальність, організовувати побут у будь-яких умовах — чи то в полі, чи в лісі. До Пласту я доєднався ще у 1998 році й залишаюся його частиною досі. Хоч зараз не настільки активно, та коли можу — беру участь у різних ініціативах. До речі, багато хлопців із нашого пластового середовища сьогодні воюють на фронті», — розповідає Іван Гаврилко.

«Нам пощастило»

Спочатку чоловік разом з іншими львівськими резервістами планували їхати в Маріуполь, але зрештою потрапили на Торецький напрямок. «Можливо, саме це нас урятувало. Бо ті, хто тоді вирушили до Маріуполя, здебільшого або загинули, або потрапили в полон».

У березні 2022 року взвод Івана Гаврилка потрапив в оточення біля Красної Поляни. «Ми були змушені відступати, прориватися. Я був в оточенні десь приблизно півтори доби. Мене і товариша заховав місцевий житель. Вночі ми виповзли і добралися до своїх. Якось нам пощастило».

Згодом була битва за село Євгенівка на Донеччині. Тоді Іван Гаврилко займався пораненими, витягував їх, доставляв до евакуації. Там і отримав перше поранення.  «Це таке невеличке село, чотири вулиці, але ми кілька днів тримали оборону. В село зайшли ворожі танки. Батальйон був вже без техніки, практично вся вона була знищена. Там я отримав перше поранення в плече», — розповідає львів’янин.

А далі шпиталь, Вінниця, Хмельницький. Після лікування й реабілітації Іван приєднався в десантно-штурмову роту і продовжив службу. У липні 2022-го — друге поранення, осколки в хребет. А восени — третє, найважче, під час одного із штурмів.

«Був ризик ампутації ноги та руки. Але мені пощастило. Судинний хірург у стабпункті Курахова фактично врятував мені руку і ногу, бо все було дуже погано. Я не можу знайти цього лікаря, але якщо він десь почитає цей матеріал, то  я би хотів йому подякувати. Це було 16-17 жовтня 2022 року. Ще один цікавий момент: коли мене везли з Покровська на Дніпро, швидка допомога потрапила в лобове зіткнення. Але я був прив’язаний до ліжка, то обійшлося все легким переляком», —  пригадує ті події Іван Гаврилко.

Після лікування в Україні чоловіка відправили до Франції. Попри отриману третю групу інвалідності, Іван згодом продовжив службу: «Я не міг думати інакше. Просто не уявляв, що можу покинути все. Повернувся в батальйон і займався розслідуваннями по втраченій техніці, паперами тощо. Насправді такі внутрішні і нудні справи, але це теж треба комусь робити».

«Коли малюю, ніби впадаю в транс»

Малювати Іван почав після другого поранення. «У мене була закрита черепно-мозкова травма, і під час відпустки я просто гуляв містом. Зайшов у художній магазин — і, як у сні, купив фарби, пензлі, альбоми. Прийшов додому й почав просто собі малювати. Це не було усвідомлено — просто ляпання, яке переходило в якісь образи».

Згодом малювання стало частиною реабілітації. Він радився з художником-товаришем, дивився відео, пробував нові техніки. «Я малюю акрилом — він як олія, але швидко сохне. Моя техніка — “срав-мазав”, — сміється. — Я, може, навіть пензель не вмію правильно тримати. Але воно якось саме виходить. Коли малюю, я ніби впадаю в транс. Не чую і не бачу нічого навколо», — каже чоловік.

Під час лікування у Франції Іван створив одну зі своїх найемоційніших робіт: «Я малював лівою, бо права рука була практично нерухомою. Це був аркуш, на якому просто витирав пензлі. А потім побачив — вимальовується якийсь образ. В результаті вийшла цегляна стіна, а з-за неї виглядає солдат у бруді, у крові. Це була експресія. Малюнок цей в мене і досі є».

Якщо пощастить — беруся за пензель

Малює львів’янин й під час служби. «Іноді немає ні настрою, ні часу, ні умов для малювання — життя на Донецькому напрямку сповнене “циганського колориту”: постійні переїзди, підвали, тимчасові помешкання. Якщо пощастить із умовами — беруся за пензель. Часто купував пошкоджені уламками полотна за безцінь, зашивав і догрунтовував їх. З часом мої роботи змінювалися — від простих, майже випадкових мазків до більш усвідомлених образів. Теми не шукаю спеціально — просто малюю те, що відчуваю»,—  ділиться він.

Сьогодні Іван має вже близько сотні робіт. «Було кілька виставок, навіть міжнародна у 2023 році. Я виставив одну картину, щоб показати себе. Потім були спільні виставки — різдвяні, новорічні. Зараз працюю над новою серією, але треба час і натхнення».

Попри все, Іван Гаврилко продовжує службу у морській піхоті на Покровському напрямку. Нині він на лікуванні після чергової операції, але не втрачає оптимізму. Його шлях — від геології до фронту, від війни до мистецтва. Бо навіть після найтемнішого досвіду він знаходить у собі світло — у кольорах, лініях, образах і людях.

Олена Чепіль, для Leopolis.news

Фото з особистого архіву Івана Гаврилка