Він лежав у випаленій посадці з пораненими ногами, а над головою завис ворожий дрон, аби зробити черговий скид. У ті секунди Володимир Савельєв не панікував, а діяв з холодним розумом. Це історія — про львів’янина, який зберіг найголовніше — жагу до життя і здатність сміятися навіть тоді, коли інші опускають руки. Про те, чому втрата ніг стала початком створення «місця сили» для інших — далі у матеріалі.
«Потяг вже рушив»: вибір всупереч усьому
Влітку 2023 року ажіотаж біля військкоматів спав. Черги добровольців, характерні для початку вторгнення, зникли. Саме в цей момент Володимир Савельєв остаточно вирішив приєднатися до лав ЗСУ. Це не був спонтанний емоційний порив — документи для контракту вже лежали готовими.
«Якщо бути дуже відвертим, я завжди збирався йти на контракт. Я практично знав, куди хочу йти. Поштовхом стало те, що я зустрів представників ТЦК на вулиці. Вони запитали, чи не бажаю я проїхатись з ними. Я відповів: “Бажаю, але в мене є документи на контракт і я йду в армію”. На той момент у мене вся сім’я була у війську, і зараз є. Батько мені строго-настрого заборонив це робити»,— ділиться Володимир Савельєв .
Рішення сина стало ударом для батька-військового. Рідні намагалися переконати Володимира — від емоційних розмов до поїздок на кладовище. Це була спроба вберегти, але для Володимира питання було вирішене на рівні совісті.
«Я поставив всіх перед фактом. Тато мене возив на цвинтар, там, де лежать хлопці, які загинули. Він мені казав, що не хоче мене там побачити. Мама, звісно, в шоці, дружина в шоці, всі хотіли, щоб я відмовився від цієї ідеї. Але, як то кажуть, потяг їде — зупинитися вже не можна. Хоча були такі можливості, але це, по-перше, питання совісті. Всі дуже сильно кіпішували, особливо батько. Для тата це було сильним ударом»,— розповідає чоловік.
Змиритися з вибором Володимира рідні змогли згодом. Тоді ж і прийняли нову реальність.
«Найбільшою опорою стала дружина, яка взяла на себе роль емоційного стабілізатора для всієї родини. Мамі якось легше стало, а тато повністю зрозумів, коли я вже був в армії, коли ми з ним зустрілися на базовій загальновійськовій підготовці. Він до мене приїхав, бо теж служив, йому дали один вихідний. У мене також дуже хороші друзі, це відчувалося: писали, хвилювалися, питали, чи щось треба»,— ділиться боєць.
Від 3D-моделей до управління взводом
Війна швидко трансформує людей. Володимир починав службу бойовим медиком у 53-му окремому стрілецькому батальйоні, плануючи рятувати життя. Він навіть мріяв перевестися до розвідки ГУР, проте командування побачило в ньому офіцерський потенціал. Замість спецпідрозділу «АРТАН» його чекало навчання в Одесі та погони командира взводу.
«Я ніколи не планував стати офіцером. Від слова зовсім. Після своїх перших бойових дій я хотів перевестися в ГУР… Але мій командир батальйону направив мене на навчання в Одесу. Так я став офіцером і мав за честь очолити свій розвідувальний взвод. Мені було дуже важливо, що про це думають мої побратими. Я до них пізніше доєднався, тому в них був і більший бойовий досвід. Але коли я почув від них схвалення і підтримку, то відчув полегшення», — розповідає Володимир Савельєв.
Нова посада вимагала повної самовіддачі. Бути командиром — це не лише про тактику, а й про нескінченну логістику, бюрократію та відповідальність за кожну людину. Володимир фактично жив у дорозі між позиціями та штабом, намагаючись забезпечити свій підрозділ усім необхідним.
Романтика війни та полювання дрона
«Мені було за честь очолювати цей взвод, але це велетенська відповідальність. Ти весь час маєш думати, знати, контролювати, щоб люди не пропали, щоб були матеріально забезпечені, щоб всі рапорти були записані. Це було надзвичайно виснажливо: я міг поїсти хіба вночі. Мені дуже сильно допомагало сходити на вихід самому: піти прогулятися посадкою, вивести людей на позиції, зробити дорозвідку. Це давало силу, бо це така собі “романтика війни”: поховатися від дрона, десь побігати, отримати адреналін. Воно давало відчуття живості», — ділиться боєць.
День, що розділив життя на «до» і «після», настав 15 жовтня 2024 року. Під час евакуації травмованого побратима Володимир опинився у пастці: випалена посадка, відсутність транспорту та постійні атаки з повітря. росіяни методично прочісували місцевість дронами, а спроба перейти у безпечнішу зону закінчилася фатальним кроком.
«На світанку ми з побратимом прийшли на точку евакуації, так чекали дві години. Потім дали наказ шукати укриття і так ще десь півтори години. Було складно сховатися, адже росіяни мали план польотів і весь час у кожну дірку кидали гранати. Я розумів, що залишатися небезпечно, треба було перейти до сусідньої, більш тилової посадки… Я йшов перший. На дорозі траплялися і нерозірвані снаряди, і міни, які дрони клали. Але так сталося, що мені не пощастило. Це була протипіхотна міна з кумулятивним зарядом. Я на неї наступив. Вибух забрав пів стопи правої ноги і зробив велику рвану рану в районі коліна лівої», — пригадує Володимир.
Попри біль від турнікетів і втрату крові, львів’янин діяв як професійний медик. Він роззброїв себе, щоб у стані змішаної свідомості не нашкодити нікому, і продовжував керувати порятунком.
«Я був весь час при свідомості. Найгірше — це біль від турнікетів. Ти кричиш, як різаний. Але водночас і знаєш випадки, коли попускання турнікетів закінчувалися фатально, тому доводилось терпіти. Профдеформація, постійне навчання, розуміння ризиків. Якщо в тебе болить, значить ти живеш. От, якось так», — каже Володимир Савельєв.
В процесі переоцінки бійців помітив ворожий дрон і почав цілеспрямоване полювання.
«Я дав наказ розосередитися. Мене накрили гіллякою, але дрон зробив скид — вибух метрів за три. Він полетів, я змінив локацію, зарився в листя. Він знову мене знайшов, кинув велику гранату. Я думав, це кінець, але осколками не посікло. На третій раз я зарився обличчям вниз, і цього разу дрон промахнувся», — розповідає про той день львів’янин.
Гумор як зброя
Володимир знав, що втратить ноги, ще в момент евакуації. У бронемашині, що вивозила його з поля бою, він не прощався з життям, а готувався до нового етапу. Прокинувшись у лікарні Дніпра, зустрів нову реальність не сльозами, а іронією.
«Я мав повне усвідомлення, яка ампутація мене чекає. Головне, що я живий. Все решта — “ну добре, що вижив”, так я себе заспокоюю. Спершу зателефонував рідним, потім уривками все пам’ятаю. А коли остаточно прокинувся, то казав лікарям, що страшенно хочу МакДональдз. Мені відповідали: “Не можна, бо в тебе три операції на шлунку”. Я такий: “Бляха…”. Це мене розстроїло більше, ніж те, що немає ніг. Тоді був дуже позитивний настрій: одразу чорні жарти пішли», — ділиться ветеран.
Загалом Володимир переніс 13 хірургічних втручань, попереду — ще одна операція через розростання кісткової тканини. Протезування та реабілітацію він проходив у Львові, в центрі Unbroken. Саме тут боєць 11 лютого вперше став на «нові ноги».
«Перша моя думка була: “Ого, Володя, ти втратив ноги”. Це було повне осягання. А друга думка: “Ого, я такий високий, звідси так буде далеко падати”. Це один із кращих етапів життя. Це було дуже складно, боляче, але побратими, ментори, фізичні терапевти — це натхнення. Я й досі туди приїжджаю, хоч вже не є пацієнтом: попити кави, побачити людей, бо вони стали мені як рідні», — каже він.
Створити місток між цивільними, волонтерами і військовими
Зараз Володимир Савельєв не просто відновлюється, а й активно будує плани на майбутнє. Повернувшись до роботи з 3D-графікою, він відчув потребу в живому спілкуванні та соціалізації. Так народилася ідея створити простір під назвою «Берег» — місце, де ветерани та цивільні зможуть працювати поруч, знаходити підтримку та розуміння.
«Я зрозумів, що мені дуже потрібні люди. Коли ти знаходишся в хаті, ти деградуєш і займаєшся саморуйнуванням. Тому я вирішив відкрити свій простір, який буде називатися “Берег”. Це місце сили, де будують човни, звідки вони відчалюють і куди причалюють. Це буде і коворкінг, і простір, де висвітлюватимуть роботу ветеранів. Я хочу робити місток між цивільними, волонтерами і військовими. Щоб люди відчували об’єднання і розділяли спільні цінності», — наголошує чоловік.
Історія Володимира Савельєва — не про втрату, а про трансформацію. Його порада тим, хто тільки починає шлях після поранення, проста і водночас глибока: «Відчепитися від себе». Дати собі час на відновлення, прийняти зміни і зрозуміти, що навіть на протезах можна будувати нові мости і береги.
