30-03-2024 16:551015
Дванадцятиразовий чемпіон світу та шестиразовий чемпіон Європи з тайського боксу Віталій Гурков міг обрати для життя Литву чи Польщу, але 2020 року залишився в Україні. Окрім спорту, Віталій виступав як соліст гурту BRUTTO. Того року, у серпні, він якраз гастролював в Україні, коли у Білорусі розпочалися вибори та масові протести. У Мінськ, де мешкають батьки, улюбленець багатьох шанувальників спорту та музики уже не повернувся. Як йому зараз в Україні, чим займається і про що мріє – про це та багато іншого – у відеофільмі та матеріалі / Zahidfront.com.ua /
Знайомство з Віталієм Гурковим спершу відбулося по-телефону у понад годинній розмові. Попри багато нагород, здобутків і вершин як для людини молодого віку, відчувалася його скромність, вихованість і виваженість. Ця думка утвердилася і в Києві, під час зйомок фільму.
Також приємно здивувала українська, яку співрозмовник Білоруського інформаційного центру у Львові опанував за яких три роки. Цього вимагає не лише навчання в Національному університеті фізичного виховання і спорту, але й принципова позиція. Віталій іще у Білорусі став першим відомим спортсменом, який давав інтерв'ю тільки білоруською мовою.
- Я добре розумію українську, - каже Віталій, - намагаюся більше спілкуватися нею у житті. І був першим спортсменом, який ще 2010 року почав давати на державнім телебаченні коментарі й інтерв'ю виключно білоруською. Це була моя позиція.
Досягати мети, долати труднощі на шляху до вершин у Віталія з дитинства. Мабуть, окрім генів характер сформувало і виховання батьків.
- Мені здається, десь із 5-ти років я вже себе пам'ятаю дуже добре: деякі вчинки я робив дуже свідомо, - пригадує Віталій. - Наприклад пішов у перший клас у 6 років, хоча мені казали, щоби я йшов у школу зі семи років. Але я став у позу і сказав: "Ні! Мій друг Олег іде зі 6-ти років, я теж з ним піду, а якщо ви мене не пустите у школу, то я взагалі у неї ніколи не піду".
Віталій народився у Мінську. Спочатку мешкав на його околиці. Тоді це було селище із приватними будинками та військовим містечком. До занять спортом його підштовхнув батько. Простий чоловік за професією монтажник-висотник, попри те, що усе життя важко працював – будував різні здебільшого промислові об'єкти – знаходив час і на заняття спортом.
- До спорту я тяжів і багато видів спробував, - розповідає Віталій. - Коли мені було 14 років, пішов на тайський бокс. А так узагалі мені здається – це виховання від батька. Він займався спортом завжди та мені прищепив цю ідею: "Якщо ти хлопець, ти повинен відтискатися, підтягуватися, на лижах кататися". Словом, бути всебічно розвинутим фізично. У ті часи було популярними єдиноборства, почали з'являтися фільми з Брюсом Лі, з Ван Даммом...
Відтоді було чимало спортивних європейських та світових вершин і навіть бізнес у Мінську – спортивний клуб із 2018 року у центральній частині столиці навпроти будинку уряду. Але все довелося полишити та розпочинати життя у новій країні.
Україна для Віталія Гуркова не була чужою. Сюди він приїжджав іще школярем на канікули, до родичів на Азовське море біля Бердянська. А ще побував у багатьох містах і містечках із концертами як соліст гурту BRUTTO.
ПРОЩАННЯ ІЗ БІЛОРУССЮ
У серпні 2020 року Віталій перебував в Україні. В цей час у його країні обирали президента. Жорстокість силовиків лукашенка проти свого народу вибору не залишала. Як каже наш співрозмовник, я зрозумів: для мене додому дороги немає.
«Я вже був в Україні та цілком усвідомив, що назад вже не зможу повернутися. Я не зможу при цьому режимі нормально себе почувати, не зможу себе відчувати вільною людиною. Я просто вирішив: не повернусь, бо не зможу там жити», - розповідає спортсмен.
Тож прощання, як такого, фактично не було – все сталося само собою.
ЗІ ЗМАГАНЬ У ТУРЕЧЧИНІ – НА ВІЙНУ В УКРАЇНІ
Про те, що путін не зупиниться у Криму та на Донбасі Віталій зрозумів 2021 року. Тоді Україна відзначала свій 30-ий рік Незалежності. Наш герой брав участь як соліст у концерті на Олімпійському із піснею «Воїни світла».
- Я був дуже вражений цим святом, салютом. Коли на військовому параді на Хрещатику гучно кричали «путін хуйло». Усім це подобалося. Але подумав: а що з того боку (росії, - ред.) може бути далі? Це така образа, неповага і війна вже триває з 2014 року. І в мене зародилася думка, що будуть активніші дії. Та й навчання в Білорусі на кордоні не віщували нічого хорошого. Наступного року в мене вже вимальовувалася картина, що після зимових Олімпійських ігор у Пекіні буде щось відбуватися. Так воно і сталося. 20-го лютого відбулося закриття Ігор, а 24-го вже був наступ.
На той момент Віталій, як тренер у складі збірної України з тайського боксу, був на чемпіонаті Європи в Туреччині. І разом із тренерським складом дивився промову путіна. Уже все було зрозуміло. Була тільки думка: встигнемо повернутися в Україну чи ні.
- У багатьох в Україні сім'ї, діти. Тільки би не перекрили авіасполучення, щоби ми змогли якось добратися! 22-го прилетіли ввечері в Одесу. Наступного дня виїхав до Києва. Мені зателефонував друг з Миколаєва – зараз він воює – і сказав: сьогодні вночі ми вже чекаємо, що щось буде. Я зібрав речі, води купив, продуктів. Купив пляшку вина… О другій ночі ліг спати. О пів на п’яту телефонує знайомий з Донецької області. Він на Оболоні жив. І каже: «Все, почалося!» Я такий спросоння: «Що почалося?» «Війна!». Чую стрілкотню. Встаю, дивлюся у вікно. «Салюти». Люди біжать з валізами. Мені скинули адресу, де збираються білоруси воювати за Україну. На вулиці поспілкувався з людьми, запитав куди вони. Усі: «Ми на захід, ми на захід».
Стоїть чувак з отакенною бородою біля дорогої тачки, нервово курить. Привітався з ним. Запитую, що ви там? Він такий: «Там непогано, а мені на працю треба, бл…дь». О, думаю, це вже щосбь конструктивне.
Чую матюки: «От йо..ний дебіл, та йому (путіну) пі…ець». Повертаюся – дідусь-двірник сніг гребе. Підходжу та кажу: «Ооо, ваш настрій мені подобається!»
По дорозі Віталій підібрав знайомого, а на місці збору їх уже чекав «Кит» - теперішній командир Полку Калиновського Дзяніс Прохарав. Ніхто толком не знав що далі робити. Суперечки, розмови на підвищених тонах. Сказали чекати. Віталій поїхав, устиг заправити авто, - скрізь були черги. Забрав з дому харчі, каремат, спальник. Коли повернувся, на місці збору були вже інші люди.
Потім зайшов «Брест» (Іван Марчук, командир батальйону «Волат», який загинув наприкінці червня 2022 під Лисичанськом) із хлопцями. Знову суперечки: залишатися чи кудись їхати. «Брест» комусь телефонував і доповідав, що є тільки троє з бойовим досвідом, але без зброї. Тим часом вже дійшли чутки про ДРГ на Оболоні…
Наступного дня був дзвінок від товариша з Федерації, який запропонував записатися в тероборону.
Після отримання зброї для Віталія розпочалися тренування, але не в залі та рингу, а в польових умовах. Коли російських орків відігнали від Києва приблизно через два місяці, усім без досвіду наказали здати автомати.
Факт нападу росіян з території Білорусі став для Віталія настільки болючим, що він спересердя обізвав своїх уже колишніх земляків «бл.ким народом».
- Є такий пост, не видаляв його. Я відчув як білорус, який проживає в Україні, наскільки це зрада. Є таке радянське словосполучення «братський народ», але він виявився «бл…ким». Я теж білорус і мені дуже шкода, бо це в мій бік також претензія. Це кидає тінь на всіх білорусів і це дуже серйозна репутаційна втрата. Ось що я мав на увазі. Звичайно, це була гостра емоція така», - пояснює наш співрозмовник.
ВОЛОНТЕРСТВО
Опинившись після тероборони «на вулиці», спортсмен мимоволі став волонтером. Спочатку знайомі білоруси й українці просили заїхати на ту чи іншу квартиру забрати речі та перевезти їх кудись, бо самі покинули Україну. Маршрути були різними: на Львів, на кордон із Польщею. Окрім речей перевозив і людей. У зворотному напрямку забирав гуманітарну допомогу.
Потім було знайомство з білорусами, які приїхали у новостворений підрозділ «Пагоня», та розпочав їм допомагати. Згодом очолив однойменне громадське об'єднання.
- Я став волонтером підрозділу. Зареєстрували громадське об'єднання, бо розуміли, що справа білорусів в Україні – це справа самих білорусів. І потрібно мати легальну організацію. Мене обрали, мабуть, тому, що я більш-менш публічна людина, не приховую обличчя, а хлопці – військовослужбовці, не кожен має змогу через зрозумілі причини розкрити навіть своє ім’я і прізвище.
Щоправда, «Пагоня» допомагає не лише суто білоруським підрозділам у складі Збройних Сил України, але й українським. Співпрацює з більшими білоруськими фондами, зокрема, BУSOL.
Зараз ситуація щодо зборів погіршилася. Багато людей втомилося психологічно, економічно, хтось уже не стежить за подіями, різноманітні скандальчики теж не сприяють у цій справі.
ТВОРЧІСТЬ І СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ
Окрім здобутків у спорті, Віталій Гурков частину слави здобув і як соліст гурту BRUTTO, у складі якого брав найактивнішу участь у 2014-2015 роках. Багато концертів команда давала в Україні: Сєверодонецьк, Маріуполь, Бердянськ. У Білорусі гурт на той час уже був під забороною. Хоча період відлиги на батьківщині настав 2017-го і лідер BRUTTO Сергій Міхалок з командою зміг дати декілька концертів на батьківщині.
У помешканні Віталія в Києві – програвач і стос платівок зі записами зірок світового рівня, книги. Спортсмен підтримує всебічний розвиток і цікавиться різностороннім життям. Свого часу його відрахували зі складу збірної Білорусі через патріотичну позицію, хоча спортсмен не належав до жодних політичних партій. Причина, здавалося би, банальна – боксерська капа з логотипом національного герба «Пагоня». Білоруська мова, популяризація національних символів, вивчення історії не подобалися системі, яку вибудував лукашенко.
Віталій Гурков з одним зі своїх пасів. Боксер із тайського боксу мріє повернутися у ринг:
- У мене багато нагород різних. Кожна з них для мене особлива. І кожна з них для мене дуже важка. Зараз тут те, що мені вдалося повернути в Україну. Бо ще багато залишилося вдома у батьків. Ось ця, мабуть, найдорожча – мій крайній пояс, завойований у Китаї. Це була «вісімка» - три двобої за один вечір. Дуже важка перемога. І для мене це особливо цінне. Адже на той час я вважав, що ніколи більш не вийду в ринг. Але не тільки вийшов, але й переміг у далекому 2019 році.
2020 життя Віталія Гуркова, як він зізнається, поділилося на «до і після». Сьогодні він не підтримує контакти зі спортсменами часів білоруської збірної.
- Зараз усі мої друзі тут, і я теж живу тут, - каже Віталій. – І в мене свідомий вибір, що я не хочу виїжджати. Не можу собі це дозволити зараз. На мою думку, будь-яка зміна в Білорусі, це вже буде демократична зміна. За 30 років правління лукашенка хоча б одна якась позитивна зміна вже буде демократичною. Останнім часом не читаю багато книжок. Тому що я працюю, тренуюся сам і треную людей, займаюся волонтерськими справами. Паралельно навчаюся в Українському державному університеті фізичного виховання і спорту в Києві. Одна з моїх настільних книжок сьогодні – це «Методика тренерської діяльності».
Коли я став першим спортсменом, який почав спілкуватися з пресою білоруською. Пригадую, це було під час великого турніру в Мінську, на прес-конференції були колеги, тренери делегацій з Казахстану, Польщі, Латвії, України. Я подумав, що білоруську мову вони мало де почують, тож почав розмовляти тільки білоруською. До мене підійшли тренери з України та кажуть: «Ну ти дав, дякуємо тобі за мову!» Мені було дуже приємно, що наші сусіди почули білоруську.
За його словами, у Білорусі був період, коли рідна мова ставала популярною: з’явилася реклама білоруською, малий бізнес її популяризував через різноманітні написи на футболках, сувенірах, значках. Здавалося, що Білорусь почала відроджуватися. Святкували День волі (25 березня), річницю створення БНР. Люди з біло-червоно-білими прапорами на вулицях, мітинги проти інтеграції з росією. Жодних людей не затримували.
Потім настав 2019 рік, підписання так званих «дорожніх карт» щодо інтеграції в рамках союзної держави росії та Білорусі, а згодом і так звані вибори президента.
Період відлиги перед 2020-им роком Віталій називає політтехнологією чи спецоперацією для досягнення цілей кремля. Російське телебачення широко показувало розгул «націоналістів» у Білорусі. А потім це середовище «зачистили».
- Якщо в тебе немає, скажімо так, сили в політиці, то залишається тільки культура. Я пригадую, як у школі ми замальовували радянський стяг та вклеювали у щоденники біло-червоно-білий. Не знаю жодного учня, хто би це не робив. Для всіх стало шоком, коли повернули червоно-зелений прапор.
Основне зараз для національно-свідомих білорусів – берегти мову, культуру, історію, вивчати багатий пласт національного надбання. Як казав Матвій Бурачок: «Пам'ятайте мову білоруську, щоби не вмерти».
Бо сьогодні, на мій погляд, Білорусь окупована росією. Вони (росіяни, - ред.) приходять. Спочатку якісь бази будують, всі братушки, туди-сюди, кого треба підкупили, десь замазали і все. Вони інтегруються дуже швидко і класно. Щось подібне свого часу було і в Україні, Криму.
Сьогодні складно сказати, скільки у Білорусі людей підтримує Україну. Вважаю, що їм дуже соромно та неприємно, що саме напад на Київ був з Білорусі. Але вони нічого не можуть зробити з цим. Хіба просто жити всередині країни з цим відчуттям.