У межах проєкту “Героям слава” 44 Окрема артилерійська бригада імені гетьмана Данила Апостола продовжує знайомити зі своїми найкращими воїнами. В принципі ніщо не перешкоджає і всім іншим чоловікам та жінкам мобілізаційного віку долучитися до славного переліку героїчних гармашів. А що для цього потрібно? Історія зв'язківця одного із підрозділів Тернопільської артбригади з позивним “Тринадцятий” дає на це запитання вичерпні відповіді.

2013-й: цей рік Михайло вважає початком своєї боротьби за Незалежність України. Уродженець м. Тернополя був активним учасником Майдану, а після завершення подій Революції гідності визначив свою подальшу долю: оновив дані у військкоматі.

Така біографія є цілком звичною і для багатьох волинян. Тим паче для тих, хто не забув поклику предків, яких мордували і “перші”, і “другі совєти”, до відплати російським окупантам за страждання та спонукання до жертовної боротьби за вільне життя на рідній українській землі!

Детальніше про початок і триваючу збройну боротьбу сержанта Михайла розповіли у Відділі зв’язків з громадськістю Оперативного командування “Захід”.

Отже, після Майдану якраз формувався окремий мотопіхотний батальйон “Збруч”. Комбат із кожним особисто проводив співбесіди щодо мотивації та перспектив застосування. Коли почув, що “Тринадцятий” працював у “Київстарі”, обслуговував “вишки”, то одразу визначив на посаду зв’язківця.

До речі, вибір позивного пояснюється дуже просто: день народження саме 13-го числа, яке вважає щасливим.

Російські головорізи показали своє паскудне нутро ще в 2014-ому в Криму. Тож підрозділ “Тринадцятого” брав участь у перекритті кримського каналу в Армянську, а в наступному році в рамках АТО виконував завдання за призначенням у “Секторі М”. І хоча “Тринадцятий” був тоді солдатом, та часто доводилося виконувати обов'язки навіть начальника зв'язку батальйону. Тримали позиції поряд з “Азовом” і “Донбасом” в Широкіному, під Гранітним в місцях активних бойових дій. Вважає, що воювали наші тоді фактично на голому ентузіазмі:

“Армії на той час майже не існувало, зв'язок старий, радянський, навіть форму і “броню” купували самі, як “махновці”...

Вистояли. І “Тринадцятий” навчився як долати страх під час ворожих штурмів, масованих атак піхоти, обстрілів зі стрілецької зброї та артилерії. Відчуття, які неможливо забути: “У горлі пересихає, коліна дрижать, а побратими поруч чи по рації жартома підбадьорюють один одного”.

Ворог і тоді всіляко порушував усі діючі “домовленості”: обстріли припинялися лише незадовго до приїзду представників ОБСЄ. Серед них як правило були й росіяни. А як тільки білі машини з прапорцями їхали то ворожі обстріли ставали влучнішими і щільнішими…

Повернувшись додому через рік, “Тринадцятий” побачив різкий контраст: після чорно-білого окопного життя потрапив у цивільне різнокольорове. Та радості усе це не приносило. Тому повернувся до війська з трирічним контрактом з артбригадою. Цьому не завадили ні перестороги дружини, навіть третя група інвалідності, отримана внаслідок поранення у бою: повернувся, бо знав від побратимів, що твориться, і не зміг залишатися вдома.

На час повномасштабного вторгнення “Тринадцятий” був резервістом і уже від початку січня 2022 року чекав дзвінка:

“За всі роки служби маю багато друзів у всіх родах військ, знав, що буде вторгнення, тільки питання “коли”?...

24 лютого ознаменувалося повномасштабним вторгненням путінських головорізів. “Тринадцятий” повернувся на свою зарезервовану посаду, за декілька днів, відновивши техніку, виїхали під Київ. Доводилося воювати у кількох підрозділах, адже ворог робив все, щоб перешкодити роботі зв'язку.

“Моя перша ніч була у викопаній ямці, під плівкою, – пригадує оборону столиці. – Це була дуже динамічна війна, постійні переміщення, активна робота наших артилерійських розрахунків, хлопці падали з ніг, усі чорні, голодні, невиспані… Це було страшно фізично але легко духовно”.

За весь час найбільше вразило його те, що побачив на Житомирській трасі у перші дні:

“Вони “перерізали” трасу, мабуть хотіли обійти Київ зліва, але далі їм не вдалося просунутися. Ми були там після них: знищені автівки, люди розстріляні, трупи дітей… У Бучі не був, але там все побачив”…

Бригада “Тринадцятого” воювала під Києвом, далі переміщувалася на Південь та Схід.

Про саму службу, обов'язки, враження, говорити можна багато: це безліч цікавих історій, однак спеціальність “зв'язківець” у час війни змушує дотримуватися головного правила – конфіденційності, адже у його відповідальності – інформація з усіх рівнів: від командного штабу до польових підрозділів. А це – і стратегія, і безпека побратимів.

Побут у військово-польових умовах, як у всіх на фронті: бліндажі, які облаштовують собі самі, привозна кухня, вода, іноді щось смачненьке, домашнє, власноруч: це переважно смажена картопелька і печене м’яско на шпажках.

Усе супроводжується щирим гумором побратимів – здебільшого “чорним”. Він допомагає зберігати бойовий дух, надає змогу відволіктися від суворої реальності війни. Однак, коли йдеться про виконання обов'язків, наші зв'язківці працюють з максимальною віддачею. Їхня робота критично важлива для координації дій підрозділів та просування ворога. Закономірно, що наш герой нагороджений нагрудним знаком «За взірцевість у військовій службі» І ступеня та багатьма іншими відзнаками.

Михайло стверджує, що місцеве населення підтримує ЗСУ майже скрізь, за винятком давно зросійщених регіонів. В останніх не лише “язик” а не мова визначає погляди жителів: безнадійно змосковщених людей виділяють примітивний побут, захаращені подвір'я, недоглянуті будинки і, звісно, поведінка нероб і випивох.

Ще з 2015-го військовослужбовцеві закарбувався спогад із смт Мирне про трьох “бабок” віком до 80-ти біля магазину: пляшка на трьох і огірочок – пенсію святкували.

Тоді він вперше побачив реальні наслідки геноциду в Україні, зокрема згадав з історії про заселення спорожнілих осель зайдами з московії.

Тут же на противагу вже сержант “Тринадцятий” згадав іншу історію:

“Широкіне, на в'їзді – охайне подвір'я, доглянута, побілена хатинка, живуть у ній старенькі бабця з дідом. Ми спілкувалися з ними, вони розказували, що родом з Заходу України, колись були виселені в Сибір. Повернутися на свою землю їм “власті” не дозволяли, тому й осіли там, побудували хатинку. Ми радили їм втікати звідти, казали, що не мають куди. Дітей у них немає, рідних уже також”.

Родина сержанта “Тринадцятого” теж сповита сумом наслідків з радянських часів. Він виріс на історіях бабусі про її рідного брата-патріота, закатованого і страченого за членство у “Просвіті». Це була суто мирна патріотична культурно-освітня українська організація. Але для російських загарбників участь у ній була величезним злочином!

“Ще після “звільнення” у вересні 1939 року сталінськими окупантами Західної України бабусиного брата червоні карателі заарештували, мучили в Чортківській катівні на Тернопільщині. У 1941-му його відвезли до Умані на Черкащині, де він був закатований і розстріляний… Бабуся їздила туди і навіть бачила на стінах камери напис кров'ю: його прізвище та ім'я. А мій дід, чоловік бабусі, під час Другої світової пропав безвісти, тому батько виріс без тата”, – говорить Михайло.

Тому кожна жорстокість ворога, кожне повідомлення про загибель безневинних мирних людей викликає злість і бажання вбивати рашистських окупантів. І чим більше тим краще!

Але не помста мотивує “Тринадцятого” та його побратимів, а бажання переможно завершити цю війну, зробити все, щоб залишати дітям мир, незалежність і процвітання.