17-09-2024 13:112601
Юрій Костенко, голова Української Народної Партії (УНП) є одним з політиків, хто намагався відстоювати український інтерес у протистоянні проросійським та комуністичним силам у перших п’яти парламентських скликаннях. Він очолював стратегічне міністерство та українську делегацію на переговорах з Росією щодо ядерного роззброєння, відстоюючи збереження українського ядерного арсеналу. Редакція Leopolis.news вирішила порозмовляти з Юрієм Костенком про те, де і коли ми «звернули не туди», про олігархізацію країни, про повернення УНП у велику українську політику, перспективи розвитку України в ХХІ столітті.
Юрію Івановичу, в якій точці історії нашої незалежності ми звернули не туди? Чому в Україні нічого системного не відбулося окрім переходу від комуністичного управління до олігархічного? На якому етапі відбувся масовий захід бізнесменів в політику?
В Україні після проголошення Незалежності не відбулися ті принципові зміни, які відбулися в інших посткомуністичних країнах. Зокрема прибалтійські країни вже в 1990 році отримали в парламентах більшість, представлену демократичними силами. Також в країнах Центрально-Східної Європи наприкінці 1980-х перевагу отримали представники демократичних сил. У Польщі «Солідарність» не отримала більшість, але через протести тодішній президент, генерал Ярузельський сформував уряд переважно із демократів. І тоді на арену радикальних змін вийшов економіст Бальцерович, який запропонував так звану «шокову терапію», котра вивела радянський тип економіки на європейські ринкові рейки. Цей шлях привів країни Східної Європи до ринкової економіки, до інтеграції в ЄС. Що не так відбулося в Україні?
Після проголошення незалежності в українському парламенті залишилася комуністична більшість. Як була переконана частина керівництва Руху, зокрема Павличко, якщо відлучити комуністичне керівництво від державних процесів – нас знову може захопити Росія. А відтак залишився комуністичний парламент, а в уряд у 1992 році було допущено лише трьох представників опозиції: Віктора Пинзеника, Ігоря Юхновського і мене, де я опікувався питаннями національної та ядерної безпеки. І це на понад 40 міністрів і голів державних комітетів! Не можливо, щоб три представники демократичної опозиції зробили весь комплекс реформ.
Що пішло не так в українських реформах?
Перше – влада практично залишалася незмінною. Більшість у місцевих органах самоврядування демократи мали лише в чотирьох західних областях. При такій структурі влади не могли відбутися системні зміни і зміни законодавства на ринкове та демократичне, які прокладали дорогу тій же Польщі до ЄС і НАТО. Комуністична більшість контролювала більшість голосів для ухвалення рішень. Попри те, що комуністи формально розпустилися, діяла «група 239», яку організував Олександр Мороз, а демократична «Народна рада» мусила починати з Морозом політичні торги.
Ми взяли чеську модель приватизації, котра базувалася на ваучерах і дозволяла приватизувати об’єкти шляхом накопичення ваучерів. Якщо за два роки об’єкт не було приватизовано за ваучери – приватизація відбувалася за гроші шляхом викупу. Що відбулося не так в українській приватизаційній моделі? Через два роки, як у Чехії припинили ваучерну приватизацію згідно закону, комуністична більшість ВРУ заявила, що народ не встиг приватизувати майно і потрібно продовжити ваучерну приватизацію. Приватизація державного майна за папірці продовжувалася ще 10 років. Аж поки «червоні директори» - «хозяйствєніки» не приватизували контрольні пакети акцій таких величезних комплексів як «Азовсталь», «Запоріжсталь», хімічні комбінати, машинобудівні комплекси, унікальне підприємство «Мотор-Січ». Через механізм так званої ваучерної приватизації відбулася не приватизація, а «прихватизація» державного майна!
Друга проблема, що нові власники не заплатили за це державі жодної копійки: вони не брали кредитів, не повертали коштів, які держава могла використати на соціальні потреби, як це було в Чехії. В Україні, замість ринкової економіки, яка починається із малого і середнього підприємництва, одразу постав великий олігархічний капітал. А нові власники-олігархи почали здобувати за допомогою грошей й політичну владу. Цьому сприяла й мажоритарна система. Хто більше мав коштів – той більше мав шансів потрапити до Верховної Ради. Уже на вибори 1994 року вийшли перші капіталісти-злодії. Проти мене особисто виступив один з олігархів Києва Семен Юфа, яких заволодів грошима на фінансових пірамідах. Цей олігарх вів виборчу кампанію без ідей, роздавав людям аптечки.
Як поставала українська партійна система? Як так сталося, що лідерські партійні проєкти за підтримки олігархів фактично витіснили з політичної арени ідеологічні партії?
Довірливий народ почав масово голосувати за тих, хто роздавав гречку та обіцянки і вибори перетворилися із змагання ідей облаштування державної політики у змагання грошових лантухів. Завершального етапу це набуло на виборах 1998 року і саме з цього року в українському парламенті почалося голосування за гроші. Почалося лобіювання бізнесу, а народних депутатів, шляхом занесення конвертів, почали використовувати як машини для забезпечення інтересів олігархату, а не для розвитку демократичної України.
В інших посткомуністичних країнах до влади прийшли представники політичних партій. Натомість в нас олігархи сформували партії, на чолі яких стояли популярні фігури: співаки, артисти, спортсмени, як от у Києві мер Кличко, який добре вмів бити по голові суперників і за це здобув любов молоді. А сутність таких проєктів – в обслуговуванні інтересів великого капіталу. Тобто українська партійна система, яка від початку будувалася на ґрунті «Народного Руху», на демократичних цінностях та ідеології правоцентристській чи навіть лівоцентристській, але відображала суспільні інтереси. А коли олігархи зрозуміли, що владу можна купувати – всі обіцяли соціальні блага. Хто більше наобіцяв і розповсюдив реклами – той більше отримував голосів.
Вони приходили в парламент і приймали різні, часом й популістські, соціальні програми, які потребували немалого фінансування. А соціальні програми в кожній країні починаються з ефективного виробництва і сплати податків, чого великий капітал в Україні не робив. Тому виникла система базована не на суспільних інтересах, а на інтересах великого капіталу, представленого 5-6 найпотужнішими олігархами, які прихватизовували державне майно за копійки. Зокрема найпотужніший комбінат «Криворіжсталь» приватизували за $800 млн. Для порівняння, після Помаранчевої революції, реприватизація цього підприємства на міжнародних торгах дала українському бюджету $4,6 млрд.
Фактично українська партійна система почала відображати інтереси лише олігархічного капіталу – часто пов’язаного з Росією, з російськими ринками. Так народжувалася не лише олігократія, але й проросійський менталітет української влади, який багато в чому залишався таким аж до 2022 року.
Цікаво, що на пропозицію Зеленського на Вільнюському економічному саміті 2020 року профінансувати українські реформи, за словами держсекретаря США Ентоні Блінкена та даними держказначейства США – найпотужнішої у світі фінансової моніторингової системи, щороку український бюджет втрачає 33% ВВП України, який потрапляє у кишені тіньового олігархічного капіталу. Олігархат – це не тільки відсутність реформ, але й колосальні злодійства. У демократіях великий капітал формує лише 30% ВВП країни і робочих місць, решта – мале і середнє підприємництво. У нас мале і середнє підприємництво завжди було загнане на маргінес, особливо фермерство, попри колосальний потенціал. Ось що значить неправильна політика від початків незалежності, яка продовжує знищувати перспективи України навіть попри таку страшну війну.
Українська Народна Партія є партією класичного зразка доолігархічного періоду, з ідеологією, партійним членством і тд. Чого чекати українцям від відновлення УНП у великій політиці?
УНП була у великій політиці драйвером усіх державотворчих процесів. Близько двох третин «Народного Руху» стали членами Української Народної Партії. Ще у 2006 році УНП сформувала принцип «Купуй українське», адже якщо Україна, яка здатна виробляти 70 % готової продукції, буде її виробляти і споживати – ми досягнемо максимальних темпів економічного зростання – до 15-17% зростання щороку. Якби держава підтримувала не олігархів, а мале і середнє підприємництво і стимулювала виробництво готової продукції – це був би найефективніший механізм зростання.
Я займався питанням диверсифікації постачання ядерного палива, яке ми на 100% імпортували з Росії. В 1994 році підписав з американською корпорацією «Вестінгауз» протокол намірів будівництва в Україні підприємства для виробництва ядерного палива. Воно могло постати за 4 роки і забезпечити всю ядерну програму України. Багато разів від УНП ми виступали із законодавчими ініціативами про будівництво доріг, інфраструктурні проєкти, перебудову залізничної колії на європейський стандарт.
Як ідеологічна партія ми вносили законопроєкти про прирівнювання ветеранів ОУН-УПА до ветеранів Другої світової. Ми були драйвером усіх державотворчих процесів з початку 1990-их років аж до 2004 року. УНП представляє інтереси малого підприємництва, фермерства і наші районні осередки були найбільшими і найпотужнішими серед інших партій – більше півтори тисячі структур УНП по цілій країні! Нас підтримали підприємці, які масово пішли в партію і реалізовували нашу політику в органах самоврядування. Хоча тоді більшість податків забирала центральна влада, я кілька разів вносив Ющенку пропозицію, щоби більшість податків залишалися на місцях. У блоці «Наша Україна» УНП забезпечила три чверті всього того, що робили інші 9 партій, бо в нас була структура, люди і парламентський досвід. УНП фактично забезпечувала кадрами виборчі процеси, завдяки яким Ющенко став президентом.
Але є одне але: інші олігархічні партійні проєкти – не партії, а проєкти, щодо захоплення української влади, нівелювали виборців все більше і більше. Вони мали колосальні фінансові ресурси, мас-медіа – реклама коштувала неймовірно дорого – ми не могли змагатися з олігархічними партіями. Тому поступово вплив партії знизився. Далися взнаки політичні помилки. Ми взяли участь у формуванні єдиної партії «Наша Україна» – це була велика помилка, адже президент повинен опиратися на широку ідеологічну коаліцію, яка віддзеркалює інтереси суспільства, а не на одну партію. В тодішніх наших реаліях це було неефективно. І ця партія зазнала поразки на виборах. Підсумовуючи можна сказати, що ми виконали велику місію щодо становлення української державності, але УНП ніколи не була партією влади.
Якою повинна бути кадрова політика в партіях, як основи для державного апарату? І коли політики почнуть захищати народні інтереси, а не лише свої і що пропонує Українська Народна Партія?
Партія повинна віддзеркалювати не особистий інтерес чи групки керівників-партійців, а суспільний. Саме правоцентристські партії, прийшовши до влади, створюють найкращі умови малому й середньому підприємництву, як головному донору соціальних благ, економічного зростання й робочих місць. Партія – це єдиний у демократичних країнах інститут, який навчає людину, як бути державником, міністром, президентом, мером чи депутатом місцевих рад. І саме там відбувається відсів тих, хто не туди потрапив. А не як у «Слуг народу»: «хто хоче бути депутатом? – Ставайте в чергу!».
Партія – це унікальний комплекс навчань і випробувань партійця, який рухається до парламенту не через чергу слуг, а через місцеву владу і досвід: місцеві ради, обласна ради, згодом – парламент. Такий принцип функціонує в розвинутих демократіях. Окрім унікальних випадків, політики проходять навчальний процес з нижчих рівнів влади, а потім, отримавши виборчу посаду – показують, наскільки здатні реалізовувати ефективну політику. Отак вимальовується державний діяч, який знає, як наповнювати благами державу, а не свої кишені. У нас сьогодні немає в парламенті партій, які представляють інтереси суспільства. Партії захищають або інтереси лідерів, або корпоративні інтереси. Така малоефективна система й породжує всі наші проблеми, корупцію, але найстрашніше – вона породжує зневіру суспільства у державі і нігілізм на всіх рівнях. Під час війни помітно, як краща частина українського суспільства проливає кров і віддає життя за батьківщину. Ті, хто працювали на особистий інтерес, на свою кишеню ( і це не тільки тіньові підприємці чи депутати) – вони шикують. Це можна побачити й у Львові – оцей бенкет під час трагедії. Це вражає, наскільки розділене суспільство олігократією, яка безжально нищить все українське.
Побутує ідея, щоб навести в Україні порядок треба на ключові посади поставити іноземних фахівців. Чи допоможуть нам «варяги»?
Я особисто вірю в український потенціал. Ми – унікальна нація на Землі. Український генетичний родовід ведеться від Трипільської цивілізації. Самоорганізація є дуже сильною рисою українців. Наприклад, студентське голодування 1990 року. Невеликий студентський табір розрісся до масштабів країни і це привело до повалення комуністичного уряду Масола – унікальна політична перемога за рахунок самоорганізації. Показовим прикладом є Помаранчева революція. Я був активним учасником тих подій. Пригадую, ми вирішили вийти на Майдан, щоб подякувати людям за підтримку. Але не очікували, що туди прийдуть сотні тисяч. І коли ми побачили це море людей, ми зрозуміли, що Янукович не переможе. Колосальна самоорганізація була й під час Революції Гідності. І, водночас, результативна слабкість після цих революцій також колосальна. Після такої звитяги результат реформістських досягнень – мізерний. Цими прикладами я хочу сказати і про силу українців, і про нашу слабкість.
Але на питання, хто ж нам повинен робити реформи, я переконаний – ми, українці. Можна залучати консультативну допомогу представників розвинутих демократій. Але особливого результату експериментів з міністрами-іноземцями, я не побачив. Щоб реформи були успішними і команда працювала в унісон, я переконаний, потрібно, щоб на ключових посадах були українці. Українці – інтелектуали, дуже швидко вчаться, креативні. Не даремно весь світ захоплений, як ми воюємо із звірячою путінською навалою і даємо достойну відсіч переважаючому ворогу.
На жаль, середній і малий бізнес, який найбільше страждає від поганої політики, дивиться на політику як небезпечну дорогу, адже система в нас заточена на інтереси великого капіталу. А все, що йому протидіє – знищується за допомогою репресивних органів. Наїзди податкових, СБУ, котра досі займається економікою замість виловлювання шпигунів, в тому числі й серед своїх співробітників, ця навала силових органів на підприємця відбиває бажання навіть дивитися в сторону політики. Але навіть якщо на виборах переможе прозахідний уряд і прийдуть західні фахівці на посади – вони не розумітимуть українських історично-культурних потреб і просуватимуть американський, британський чи німецький інтерес у нашій політиці. А хто буде захищати український інтерес? Як людина, яка більше 30 років українській політиці, зазначу: кожна країна світу, свої національні інтереси ставить на перше місце, особливо в Європі, де політика базується на інтересах нації.
Моя ідеологема українського зростання: після війни на політичній арені, замість олігархічних і лідерських проєктів, повинні прийти ідеологічні партії. УНП має унікальний історичний багаж знань і дій, ніхто нам не закине, що ми працювали на олігархічні інтереси. І така ідеологічні сила, яка віддзеркалює інтереси суспільства й повинна змінити державну політику України, трансформувати її від політики особистісного інтересу – в політику суспільного, національного інтересу. Така політика приведе Україну і до ЄС, і до НАТО і до економічно потужної соціальної держави.
Як УНП вдалося зберегти реноме ідеологічної партії і не перетворитися в лідерський проєкт?
УНП формувалася як сучасна політична сила під впливами «Європейської народної партії». В нас партнерські стосунки з латвійською Народною партією, австрійською Народною партією, з німецьким ХДС/ХСС. В статуті УНП є норма, котрої немає в інших партіях, які себе називають демократичними: обрання лідера партії таємним голосуванням. Саме з цього починається партійна демократія. Якщо партія обирає лідера підняттям рук, як вчили в КПРС – така й буде демократія.
Що пропонує УНП для економіки, бізнесу, міжнародних відносин, національної безпеки?
Українська народна партія має величезний багаж досвіду, знань і кадрів, хоча не знаю, хто після війни залишиться, бо багато партійців воюють. Ми давно працюємо над планом відновлення України. Наприклад, в умовах російських бомбардувань, в енергетиці найефективнішою стратегією є диверсифікація джерел генерації електроенергії з ухилом на малі підприємства та створення енергетичних кластерів – менш вразливих до проблем енергосистеми. В світі також відбуваються блекаути та збої енергопостачання через зміни клімату, тому енергетична політика повинна базуватися на урізноманітненні джерел електроенергії. Кластерна, або розподілена система не допускатиме довготермінових блекаутів. Україна потребує переходу від радянського типу енерговиробництва до сучасного типу. В СРСР переганяли електрику в різні часові пояси країни для збалансування енергосистеми. Після незалежності України потрібно було переходити на інший тип регулювання. Без цього ніяка економіка розвиватися не зможе. І після війни, ця тема буде №1 у програмі УНП. Інфраструктура енергозабезпечення, транспортна модернізація, розвиток та підтримка малого і середнього підприємництва – наші післявоєнні пріоритети.
Під час війни у нас триває цілком зрозуміле і виправдане згортання демократії. Чи може бути відсутність демократичного процесу, демократичного діалогу в Україні одним із задумів Москви? І чим це може в майбутньому обернутися для української держави?
За задумом Москви, України взагалі не повинно існувати. Попри третій рік війни в ерефією, домінує тема історичної єдності українців та росіян, а у наших інституціях продовжують цю путінську мантру повторювати. Нещодавно міністр освіти Оксен Лісовий заявив, що школярі будуть здавати історію починаючи з XVI ст. – точно так як казав Путін. А Інститут історії України НАН України за 33 роки не видав єдиної версії української історії, базованої на історичних дослідженнях. Зараз з’явилася група істориків, котра, за підтримки одного з олігархів, планує написати історію України у контексті світової. Начебто у нас немає власної історії і ми тільки в контексті розвитку інших країн можемо себе бачити. І це в умовах такої страшної війни за ідентифікацію! Ми проливаємо кров за цю Богом дану землю, на якій жили, нікого не захоплювали, а група істориків під грошовим керівництвом Пінчука, який не дає права українцям на свою історію, буде писати нам історію! У всьому світі в Польщі, Франції, Німеччині існує єдина версія історії власної країни. І саме держава пише цю власну історію, а не довіряє іноземцям чи українцям, котрі повторюють російські мантри.
Ці приклади засвідчують, що війна триває не тільки на фронті. В тилу відбувається не менш жорстока війна – підривна робота національних основ української державності. На українську територію і землю ще багато охочих. Зокрема, попри офіційну відсутність права іноземців купувати українську землю, в нашому аграрному комплексі, через схеми звісно, крім російських, суттєво присутні інтереси ОАЕ та інших країн. Тим часом процеси становлення українського капіталу, який би мав стати основою для благополуччя українців, різко скорочуються.
Які бачите варіанти завершення війни?
Варіанти завершення війни більш чітко окресляться після виборчих перегонів у США. Реальний план завершення війни не народжується на Швейцарському форумі за формулою Зеленського – це лише політична дискусія. А у переговорах між США, Китаєм та ЄС. Зокрема, Франція запропонувала говорити з Китаєм для «формули миру». Я сумніваюся, що за цією формулою Путін поверне всі захоплені території. Ця фаза війни може закінчитися тим, що Крим і Донбас можуть залишитися під тимчасовою окупацією. Згідно норм міжнародного права, це не буде ніким визнано, але може бути встановлено перехідний період та переговори про повернення територій.
Якщо «формула миру» народиться – вона буде компромісною. Але дивлячись на проблеми, створені для світу путінською агресією, будуть шукати формулу, щоб зупинити загрози для світової економіки, яка потребує стабільності. Китай, США та ЄС можуть знайти компромісну формулу миру, за якою Україна до кінця цього року, після президентських виборів у США, завершить активну фазу війни. Я думаю, що ніяких 10 чи 5 років воєнних дій в Україні не може бути. В силу геополітичних інтересів головних гравців – США, Китаю та ЄС.
Перспективи України в ХХІ столітті бачите позитивні чи негативні?
Я налаштований на оптимістичні перспективи. Ми дуже довго перебували в тіні російських впливів і не могли ці перспективи реалізувати. Український електорат був поділений до 2014 року і більша частина навіть була проросійською. Зараз дослідження показують, що ніяких впливових проросійських настроїв в Україні немає. Є 3-6 % проросійських, а інші дивляться на Захід. Український вектор розвернувся на Захід. А це дає нам запит на політику, за якою Україна вже не буде маневрувати між РФ і Європою. Якщо ми сконцентруємося на західному векторі, це швидко приведе нашу політику й економіку до тих стандартів, без яких ми зараз не можемо претендувати на членство в ЄС і НАТО.
Перешкодою для цього процесу є якість влади після війни: якщо знову переможуть лідерські проєкти, а не ідеологічні партії. Суспільство після війни буде вимагати знищення корупції, залишків «русского міра» та стрімкого руху до Європи. Навіть якщо якась влада буде цьому протидіяти – народ її знесе через механізм дострокових виборів чи революцій – набагато радикальніших, аніж Майдан. Я впевнений, що після завершення війни в Україні, через механізм виборів зметуть олігократію. Як 1990 році ми знесли радянську модель, так зараз буде знесена виборами олігархічна система, яка фактично завела Україну в таку біду, як повномасштабна агресія. І весь той російський монумент, у вигляді влади, економіки і проросійських інституцій буде знесений, як зносили монумент Леніну. Це відкриє ворота для швидких і радикальних зміни на всіх рівнях. І кожен український громадянин повинен буде бачити не обіцянки з телевізора, а реальні блага, які здатна давати українська держава й українські ресурси при відповідній політиці. Таким я бачу ХХІ століття для України.
Розмовляв Валерій МАЙДАНЮК, для Leopolis.news