09-10-2024 14:421870
Хід мобілізації та рекрутингу які визначають сьогодні виживання української держави може суттєво підсилити нова ветеранська політика. На жаль, у цьому напрямку, починаючи з 2014 року, нами усіма, як суспільством так і державою, зроблено недостатньо. У більшості громадян є розуміння наскільки довгим ще буде військове протистояння з рф. Зважаючи на можливі зміни градусу військових дій і на неминуче продовження мілітаризації країни, ще «на вчора», варто відпрацювати нове ставлення до ветеранів бойових дій. Лише так військова професія стане престижною, а обовʼязок захищати країну – дійсно священним. Простих дешевих хороших і щвидких рішень при цьому не буде. Та шанс зробити висновки у відношенні до ветеранів все ж ще є сьогодні. Задля підвалин заради нашого спільного завтра.
Подолати стигму або що найважче зробити
Услід за авторкою, яка дуже добре описала, що демографічні проблеми країни не можливо подолати без зміни суспільного ставлення до багатодітних сімей, пишу про нову «прошивку» ставлення до ветеранів. Стигма про неадекватних ветеранів бойових дій народжена афганською війною пізнього «совка» виявилася украй живучою.
Бо починаючи з часів АТО/ООС поняття ветеран, «атовець» «убедешник» наповнилося негативною конотацією, яка працює досі. У більшості випадків, для широких суспільних верств ще учорашній герой з передової , раптом у тилу різко перетворюється на прихованого чи відкритого неадеквата з ПТСРом. Звідси і прямий зв’язок, що БЗВП для всіх це зло бо моя дитина/чоловік перетвориться на такого ж.
У минулій статті на Леополісі писав про «пряники» які змінять ставлення до укладання контрактів на проходження військової служби. Але з вищеописаною стигмою – не змінять або змінять дуже мало. Тому відповідальне суспільство, ну або таке, що хоче вижити мусить з цим боротися. Тоді, гляди, не просто виживемо, а й уникнемо протистояння у стилі 90-х, до яких до речі, жодна правоохоронна система світу у 21 столітті не готова. Ветерани у воюючій країні - не тягар від якого треба сторонитися, бокувати, і переходити на інший бік вулиці/кварталу/місця праці тощо. І без подолання цієї стигми у нас дуже мало перспектив на виживання країни у на спокій всередині неї на десятиліття вперед.
«Чи є дрова на зиму у ветеранській сімʼї?»
Звісно, чимало залежить від курсу який програмуватиме влада. У всіх проявах та на всіх рівнях. Проте дієві малі речі вже давно «у доступі», їх просто треба робити і контролювати їх реалізацію. Пригадую спілкування з побратимом, котрий як і я має досвід державної служби і пішов добровольцем з гірського району Львівщини. «Олександрович та хто піде служити, коли на сімʼї тих що служать і на поранених вся влада забила болт. Ну от іде зима, тій дружині/вдові бодай хтось подзвонив і спитав чи маєш дрова на зиму?» . От запам’ятав я це – просто спитати «чи є дрова на зиму у ветеранській сімʼї». От просто must be на рівні керівництва кожної громади. Ну хоча б раз на місяць, бо «дрова» ж різні. Треба просто почати. Усім владоможцям.
Для ветеранської політики на регіональному рівні «дрова» вже інші. Їх номер один - медичне забезпечення і реабілітація. Причому остання, власне психологічна, є чи не головною і украй затребуваною. Поле велике і незоране.
І нарешті політика національного рівня. Не варто займатися усім одразу, як сьогодні демонструють усі відомства навипередки. Якби ж держава здолала хоча б два завдання, котрі, я переконаний залюбки підтримають усі держави донори.
Перша завдання – розмови про монетизацію пільг мають перетворитися на рішення. Це ж повний провал, що на десятому році війни усі розуміють про те, що більшість пільг для ветеранів у чималенькій кількості законодавчих актів не працює але уряд за урядом з цим живе. Напруга у душі ветерана починається з моменту, коли йому видають посвідчення УБД з талончиками часів «совка» на транспорт. У країні працює «Дія» все цифрується, але ти отримуєш різнокольорові талончики родом з минулого століття. Тут підказок дві – з транспортом вирішити найпростіше, і це вже буде перша перемога, яку потім можна буде поширити і на інші верстви – наприклад на пенсіонерів. Друга - незважаючи на те, що ми соціальна країна, треба те, що не працює просто скасувати. Війна, можливостей немає, тому пільги Ваші/мої – зникли. Чому в час війни усі розуміють що слід підвищувати податки, проте не готові скасовувати популістичні пільги?
І завдання друге. Тут як і з рекрутингом. Потрібна працююча іпотека для ветеранів. Для держслужбовців вже запрацювала, нехай нарешті запрацює для широкого кола тих, хто пройшов війну. І економічний ефект буде колосальний - ветеран який отримав пільговий кредит буде вимушений йти на роботу, працювати, розвивати сімʼю. І при цьому чесно сказати – це єдиний державний механізм, більше не буде черг, «службового», перспективи «розслужебленого» житла. Гляди і все поїде.
Пафосних слів наприкінці не буде. Рецепти успішних ветеранських політик мають змагатися між собою і нарешті втілюватися в життя. Кожним з нас.