04-11-2024 15:45
823
У слова немає ціни, але іноді ми поводимося так, ніби у житті є щось цінніше. Всі слова, що накопичуються роками, перетворюються в загублену посмішку непромовленої думки.
Всі вони хотіли жити, хотіли бачити цей світ і чути себе у ньому. Коли словам стає тісно і погано, вони не терплять муки мовчання – вони покидають тіло. Нанімо. Бо тіла постійно змагаються. Той – молодший, той – гарніший, той – стрункіший. Слова – ні. Вони не мають вигляду чи образу, віку чи розміру. Мають лише душу. Одну на всіх. Єдину.
Слова, що не политі голосом, кам’яніють. Їх неможливо пояснити чи зрушити. Це – суцільна стіна, яку не обійдеш. Вона нікого не зупиняє і всіх тримає. Тримає своєю незрозумілістю і непізнаністю. Людині це підходить, бо незрозумілому можна надати будь-який зміст. Може це і є той самий сенс буття людського, де насправді не існує ніякого вибору.
Ми народжуємось – нас не питають, ми помираємо – нас не питають. Все – мовчки. Найкращий зір не допоможе, якщо відсутній погляд... І лише той, хто залишиться вірним слову, буде зрячим навіть після того, як закриються його очі на все і назавжди.
