У редакцію надійшов лист від колишньої донеччанки, яка сьогодні живе у Відні. Нещодавно вона вперше побувала у Львові у приватних справах і була вражена, наскільки Львів, як архітектурна перлина України, занедбаний. Публікуємо її враження. Авторка листа Ірина вирішила не називати в публікації свого прізвища.

– Я народилась і майже все життя прожила в сумнозвісному Донецьку. Там здобула освіту, створила сім'ю, виховала дітей. Діти, після здобуття першої освіти, невдовзі оселились в Австрії, де ще деякий час продовжили навчання та згодом знайшли роботу за фахом – у сфері мистецтва і сучасних технологій. Це було у далекому вже 2006 році.

Влітку 2014 почалась окупація Донецька. Люди почали виїжджати. Серед них умовно можна було виокремити дві групи: а) підприємці малого і середнього бізнесу; б) хто просто не міг прийняти те, що відбувалось. Наша родина також не змогли сприйняти окупаційного середовища.

Я ніколи не любила міста, в якому народилась. Коли після завершення навчання у вищому навчальному закладі я три роки жила в Москві (навчалась в аспірантурі), то кожного разу поверталась у Донецьк завжди із сумом: все здавалось сірим, мертвим і безнадійним.

Під час навчання в аспірантурі познайомилась із своїм майбутнім чоловіком, українцем, родом з півдня Чернігівщини. Ми часто їздили з Донецька у село до його батьків, що мешкали біля Прилук. І кожного разу, повертаючись, як тільки мальовничі картини сільської місцевості залишалися позаду, а ми наближались до міста, ніби починав насуватись якийсь темний туман, смог – як в прямому, так і в переносному сенсі. Мою нелюбов до міста, яке мусило бути рідним, мабуть успадкували діти, тому і шукали своєї долі в інших краях.

Влітку 2014 ми з чоловіком і моєю старенькою матусею залишили Донецьк і оселились у Відні. Діти зробили все можливе і неможливе, щоби допомогти нам адаптуватись, знайти гідну роботу. Їхня присутність, можливість спілкуватись із онуками, фактичне возз'єднання нашої родини після років розлуки – все це було добре для нас. Якби не війна…

Відень – чудове місто. Нема сенсу розповідати про його велич, красу і соціальний комфорт, це вже безліч разів зробили інші люди, які побували у столиці Австрії. Це місто насправді таке. Поступово я звикла до Відня і до того, що тепер наша домівка тут.

В Україну я не їздила дуже давно. І ось нарешті – ця поїздка до Львова! Важко передати почуття, якими я була охоплена впродовж цих десяти днів. Це було щастя: усвідомлювати, що ти ходиш по українській землі, чути навкруги українську мову, бачити інші обличчя… Це не просто слова, не пафос, не вигадка. Але це відчути можна тільки залишивши свою країну надовго, можливо назавжди. Все у Львові сприймалось так, нібито і не було тих 10 років у Відні, ніби весь час я була в Україні і душею, і тілом і нікуди не виїжджала.

Це було моє перше знайомство зі Львовом, я закохалась у нього з першого погляду. Спочатку я познайомилась із районом сучасної забудови – проспектом Червоної Калини. Враження від цієї частини міста було надзвичайно приємним. Навіть назва проспекту пророкує, передбачає красу і світлу силу, вічну пам'ять, віру в майбутнє. І все це матеріалізовано тут, на цих широких просторах проспекту. Тут домінує сучасна архітектура, домінує простір, зелень, свіже повітря – і це неймовірно стильно і красиво.

Чудовою прикрасою проспекту є церква Різдва Пресвятої Богородиці та сквер навколо неї. Церква збудована теж у сучасному стилі, і це дуже круто, бо не порушує загального ансамблю місцевості. Вражаючі краєвиди! Вони надають відчуття перспективи в усіх сенсах, тішать погляд. На вулицях дуже чисто. Хоч я не помітила великої кількості контейнерів для сміття, які у Відні розміщені на кожному кроці. Сміття на львівських вулицях навіть менше, ніж останніми роками в австрійській столиці.

Тільки одне, на мій погляд, може зіпсувати враження від проспекту – це пішохідна зона, а точніше її відсутність. На відміну від автодоріг пішохідні доріжки на Сихові в дуже плачевному стані, просто в аварійному. В деяких місцях, йдучи ввечері, ризикуєш зламати ногу, якщо ступиш в яму. Такого в Відні не буває ніде і ніколи. Якщо утворюється якась маленька ямка, то відразу ставлять огорожу і ремонтують. Я розумію, що йде війна, і є пріоритети. Але тут вже йдеться не про красу, а про безпеку для людей. Є міський бюджет, в ньому повинні бути передбачені кошти на такі аварійні роботи навіть і під час війни. Керівництву міста потрібно навчитись шукати найоптимальніші рішення.

У перші ж вихідні ми вирушили на прогулянку – ознайомитись із центром Львова. Я була готова сприйняти його красу, бо читала про це, але була вражена тим, що побачила! Воно неймовірно прекрасне, просто зачаровуюче місто! Як не було сенсу говорити багато про велич і красу Відня, бо це загальновідомо, так нема сенсу говорити і про Львів. Про його фантастичний історичний центр я багато говорити не зможу з двох причин: по-перше, львів'яни добре це знають самі, а по-друге, я не зможу підібрати достойних слів. Одразу ж згадалась назва групи в соціальній мережі Facebook: «Так люблю той Львів, що бракує ми слів». Це на диво точно. Тож я закохалась у Львів всією душею.

Можу сказати, що для мене це найпрекрасніше місто в Україні, а може і в світі. І якщо вже порівнювати Львів із Віднем, то для мене Львів миліший і рідніший. У ньому менше величності, але більше затишку. Львів має свій шарм. Він зовні такий самий як і європейські столиці, але він свій, рідний, теплий і зрозумілий. Не треба бути фахівцем, щоби побачити, що тут переплелися різноманітні архітектурні традиції різних країн Європи. Ці традиції поєднались дуже вдало і гармонійно, що і створило таке прекрасне обличчя міста. А затишних кав'ярень та маленьких мальовничих куточків у Львові насправді набагато більше, аніж у Відні!

Але деякі сумні думки не давали мені спокою з того дня, як побачила центральну частину Львова. Місто надзвичайно гарне, це та ж архітектура, що у Відні, а може й красивіша, ті ж часи забудови, але… занепад. Старі львівські будівлі не ремонтовані. Як шкода! Дуже боляче дивитись на це. Я думала про те, що якщо пересічні мешканці з трепетом ставляться до свого міста, то що ж можна казати про тих, хто уособлює міську владу? Це ж неймовірна ЧЕСТЬ, саме ЧЕСТЬ, що їм довірено дбати про це Боже і людське створіння, що їхня щоденна робота полягає в тому, щоби дати можливість містові розвиватись і розквітати, щоби зберегти в ньому все минуле. Інакше не повинно бути. Але коли на кожному кроці бачиш обшарпані, а де-не-де напівзруйновані фасади старовинних будівель, спадає на думку, що тут щось не так. І справа не в війні, бо добре видно, що стародавні львівські будівлі не ремонтоване не три роки, а скоріш за все тридцять три. Те, що вони простояли вже не одне сторіччя, не значить, що простоять іще стільки ж. Місто – це як жива істота: його потрібно підживлювати і доглядати, щоби життя міської архітектури було довгим.

Напрошується порівняння з Віднем. У Відні дуже високі стандарти збереження давнини, бо це австрійський скарб, австрійські святині, австрійський престиж. І ставлення до Відня не просто закарбоване у свідомості місцевих громадян, таке ставлення є ДІЄВИМ. Тому ви не пройдете двох-трьох віденських кварталів поспіль, щоби не натрапити на будівлю у риштуваннях, яку якщо не ремонтують фундаментально, то принаймні шпаклюють і фарбують. Хоч на око така будівля і так перебуває у доброму стані.

Я розумію, що міський бюджет Відня відрізняється від бюджету Львова. Але це – вторинне. Була би добра воля і дбайливий господар у місті, такі питання можна вирішувати. Своєчасне відновлення архітектури Львова заощадить кошти і принесе багато бонусів. Сподіваюсь і вірю, що старовинний Львів буде жити ще довго-довго завдяки дієвій любові свідомих громадян до свого прекрасного міста.

Із повагою до львів'ян,

Ірина з Відня