logo
16/02
22/01
18/01
14/01
01/01
01/12
27/11
24/11
22/11
14/11
28/10
23/09
17/09
... 7

30-річчя УРП – злети та падіння | Блог Ростислава Новоженця

01-05-2020 18:086677

30-річчя УРП – злети та падіння | Блог Ростислава Новоженця

                                                «Ми чесно йшли. У нас нема й зерна неправди за собою»                                                                                                                                                          (Т.Шевченко)

 

29-30 квітня 1990 року у Києві відбувся Установчий з’їзд Української Республіканської партії. Було створено першу в радянській Україні легальну політичну партію, що не тільки похитнула монополію КПРС на владу, а й засудила комуністичну ідеологію і проголосила курс на створення Української незалежної соборної держави.

УРП  виникла не на порожньому місці. У 1976 році в УРСР постала правозахисна організація Українська Гельсінська Група, яка після багатьох років боротьби, зазнавши репресій комуністичного режиму, але не скорившись, у  1988 році вийшла на новий рівень і перевтілилась  у розгалужену  громадсько-політичну організацію Українську Гельсінську Спілку. Обидві структури, як УГГ так і УГС, у своїй діяльності спирались на Загальну Декларацію прав людини (Генеральна Асамблея ООН, 1948 рік), а головно на Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінські, 1975 рік), підписаний СРСР. Після двох років активної діяльності УГС на своєму останньому з’їзді трансформувалась в Українську Республіканську партію.

Я особисто брав участь у тому велелюдному вічі у Львові, коли створювалась Українська Гельсінська Спілка. Членом УГС я не став, але співпрацював з організацією і  виконував окремі доручення керівника інформаційної служби місцевої  УГС Володимира Яворського – відвідував певні публічні заходи, де передбачались антирадянські промови, і їхню суть викладав  телефоном московському кореспонденту  Радіо «Свобода» українцю Анатолію Доценку. Дзвонив я у Москву з домашнього телефону і звісно наражав себе на небезпеку.

На історичний з’їзд УГС, де створювалась УРП, я потрапив як гість завдяки голові Львівської обласної організації УГС Богданові Гориню. Вразила велика кількість присутніх, яких не міг вмістити навіть столичний Будинок кіно і неймовірні заходи безпеки. А кожен виступ промовців переривався частими аплодисментами, настільки сильними і влучними були їхні висловлювання. Це була епохальна подія. Саме тоді я вперше побачив зблизька Левка Лук’яненка, якого на безальтернативній основі обрали першим головою новоствореної партії. Справді, рівних йому не було: він – людина-легенда, політв’язень, 72 доби відбув у камері смертників, 27 років карався. мучився, але не каявся у радянських тюрмах і концтаборах.

До лав УРП я вступав непросто. Туди мене загітував Євген Болтарович, один з ідеологів Львівської ОО УРП, з яким ми разом парубкували. Мені імпонувала певна закритість і навіть конспіративність організації. Того ж  Є. Болтаровича та інших керівників обласної УРП, скажімо, пізно додому завжди супроводжувала охорона з республіканців. В червні 1990 року я написав заяву на вступ до партії. Одну з рекомендацій дав згаданий Є. Болтарович, який водночас написав скаргу голові районного осередку аби мене добре перевірили на благонадійність, адже він знав, що я тоді працював начальником цеху на одному з львівських заводів ВПК. Без огляду на відсутність у Статуті УРП кандидатського стажу мене довго перевіряли й прийняли до партії аж через пів року. Членський квиток у грудні 1990 мені вручав Богдан Горинь, голова Львівської ОО УРП.

На початку 90-х років, зокрема, Львівська обласна організація УРП користувалась серйозним впливом. Чисельність організації складала понад три тисячі членів. Офіс партії розташовувався на першому поверсі у приміщенні обласної ради. Партія мала свої фракції в обласній, міській, районних та інших міст Львівщини радах. Я тривалий час був рядовим членом партії. Але був активним і сумлінно брав участь у всіх партійних заходах. У 1997 році завдяки керівництву ЛОО УРП, яке вміло здійснювало протекціоністську політику щодо своїх членів, я став головою правління одного з найбільших заводів Галичини ВАТ ЛЗТА.

УРП на початках розвивалась доволі стрімко і за короткий час, використовуючи вже налагоджену мережу УГС, розбудувала осередки  у всіх без винятку областях України. Кількість членів сягала понад 14 тисяч осіб. І це не була гонитва за чисельністю. Членами партії були вже загартовані у боротьбі українські патріоти, ідейно сформовані особистості. Недарма часто організації УРП очолювали колишні політв’язні. У партію йшли за переконаннями, бувши свідомими великої мети.

І ця мета вже незабаром  була схвалена на державному рівні. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила Незалежність України, затвердивши відповідний Акт, автором якого став голова УРП, народний депутат  Левко  Лук’яненко. Українська Республіканська партія, на цій переможній хвилі,  висуває Л.Лук’яненка кандидатом у Президенти України, однак зламати стару систему було нелегко. Програвши президентські вибори з п’яти відсотковим результатом, Левко Лук’яненко йде з поста голови партії та їде в Канаду Надзвичайним і Повноважним Послом України.

Чому Левко Лук’яненко вдався до такого несподіваного кроку і на злеті політичної кар’єри покинув Україну задля дипломатичної служби ходить чимало чуток, адже сам він з цього приводу відмовчувався? Має право на існування і така версія. З історії відомо, що будь-яка політична партія може сподіватися на успіх за наявності трьох речей: ідеї, кадрів і фінансів. З першими двома в УРП було все гаразд, а от коштів бракувало. Маловідомим є факт, що діяльність УГС-УРП підтримувалась фінансово і матеріально з діаспори, зокрема, з середовища ОУН. Головою ОУН на той час був Микола Плав’юк, що мешкав в Канаді. Можливо аби встановити з М.Плав’юком тісніші контакти туди виїхав і Л.Лук’яненко. Недарма вже за декілька місяців Микола Плав’юк, він же Президент УНР (в екзилі), передав чинному Президенту України Л.Кравчуку клейноди УНР й Україна стала правонаступницею Української Народної Республіки.

В УРП, як організації з демократичним характером, регулярно відбувались звітно-виборні з’їзди та змінювались голови партії. Свій поважний вклад у розвиток УРП зробили такі керівники як Михайло Горинь, Богдан Ярошинський та Олександр Шандрюк. Водночас, всі вони перебували під впливом авторитету Левка Лук’яненка, як негласного Патріарха УРП. Це іноді призводило до внутрішньопартійних суперечок та конфліктів. Оскільки, УРП набирала сили й ставала поважним суб’єктом української політики, у партії не обійшлося й без розколів, звісно інспірованих ззовні. Мало яка партія в ті часи витримала таку пильну увагу до себе з боку влади як УРП. Спочатку з партії вийшла група Степана Хмари, згодом – Миколи Поровського, які тут же створили свої партії – Українську Консервативну Республіканську партію та Республіканську Християнську партію відповідно.

Для зміцнення партії у 2000 році Левко Лук’яненко змушений був знову повернутися до її керівництва. Схоже в Канаді на початку 90-х він таки не вирішив глобально питання фінансування партії, оскільки, з наближенням чергових виборів до ВРУ  поспішно шукав інвестора вже у  самій Україні. Вибір Л.Лук’яненка впав на амбітного політика Анатолія Матвієнка, на той час голову Української Народної партії «Собор». Подейкують, що останній був пов’язаний з великим будівельним бізнесом у Києві, і обіцяв фінансувати УРП. В обмін за цю послугу А.Матвієнко зажадав об’єднання двох партій, де він сам і стане головою. Об’єднавчий з’їзд відбувся у 2002 році. Партія отримала нову назву – УРП «Собор» і нового керманича. Але сама ідея об’єднання з УНП «Собор» категорично не сприймалася у низових ланках УРП. Оскільки, всі знали, що А.Матвієнко в радянські часи очолював Комсомол в УРСР, був членом Політбюро ЦК КПУ, а в 1991,  як депутат ВРУ, не голосував за Незалежність. Та й як в одній партії у керівництві вживатимуться антиподи й ідейні вороги – розмірковували республіканці. З плином років партійні маси виявилися далекогляднішими за самого Патріарха.

Не оминули ці тертя і Львівську ОО УРП. Тоді я був уже заступником голови обласної парторганізації. Процес об’єднання проходив «з-під палки». Чисельно УРП на Львівщині переважало УНП «Собор» майже у сто разів. Однак, новий голова УРП «Собор» А.Матвієнко, по старій пам’яті, наполягав аби оновлену організацію очолив саме представник УНП «Собор». Проте партконференція  Львівської ОО УРП «Собор» тоді обрала мене, а сам А.Матвієнко довго з цим не погоджувався і навіть скасував нам обіцяне фінансування. За декілька місяців А.Матвієнко замінив керівників у всіх обласних парторганізаціях на своїх людей з УНП «Собор». Встояла тоді тільки Львівщина. У мене надалі неодноразово з А.Матвієнком виникали конфлікти. Згадується випадок, коли я розмістив у нашій партійній газеті «Патріот України» власну статтю під назвою «Кому потрібен Дєнь Побєди?», спрямовану проти окупаційної місії Червоної Армії в Україні. Колишній комуніст (а чи бувають колишні?) А. Матвієнко не міг стерпіти такої наруги над власними переконаннями, що зняв за це з  посади головного редактора газети  УРП «Собор».

Члени УРП неодноразово ставали депутатами Верховної Ради України. Але їхня сумарна кількість була незначною. Щонайбільше - 11 осіб у 1994 році. Самостійно партія, через брак коштів, провести в Раду більше не могла. Тому після узаконення партійних блоків УРП входила у «Національний Фронт» разом з КУН, УКРП та ДСУ, а згодом - у «Форум національного порятунку» з ВО «Батьківщиною», УКРП, УСДП, УХДП, УНП «Собор» та ін. Але це не дало позитивних результатів. Лише у 2002 році оновлена УРП «Собор» через «Блок Юлії Тимошенко» провела у ВРУ семеро депутатів.

На президентських виборах 2004 року УРП «Собор» активно підтримувала кандидатуру Віктора Ющенка. Зокрема, Львівська ОО, де я був головою, була закріплена за Яворівсько-Жовківським округом. Внаслідок активної агітаційної роботи республіканців у цьому окрузі в першому турі В.Ющенко здобув найвищий в Україні результат. Згодом, мене було призначено на посаду голови Яворівської РДА. Тоді ж голова партії А. Матвієнко став Прем’єр-міністром Криму. Це, мабуть, був зоряний час для УРП «Собор».

Далі все розвивалося за найгіршим сценарієм, як у детективному романі. Президент В. Ющенко відправив у відставку голову уряду Юлію Тимошенко. Голова УРП «Собор» й одночасно керівник уряду АРК А. Матвієнко звернувся до депутатів ВРУ від УРП (4 особи) на прохання В. Ющенка підтримати кандидатуру Ю. Єханурова на Прем’єр-міністра України. Водночас, керівник БЮТ запропонувала УРП 13 місць у прохідній частині списку на вибори до парламенту, які наближались. З практичних міркувань Л. Лук’яненко та інші депутати республіканці погодились з пропозицією Ю. Тимошенко і не підтримали Ю. Єханурова. Як наслідок А. Матвієнко подав заяву на звільнення, як з посади голови уряду Криму так і з посади голови УРП.

На позачерговому з’їзді УРП «Собор» делегати, на ультимативну вимогу Львівської делегації, прийняли відставку голови партії А. Матвієнка і повернули на цю посаду Л. Лук’яненка. Однак, під тиском прихильників, А. Матвієнко не погодився з результатами з'їзду і відкликав свою заяву про відставку. Почалась судова тяганина. Згодом А. Матвієнка було призначено на посаду заступника голови Адміністрації Президента України. Звісно суди стали на його сторону. Серед 13 республіканців у списку БЮТ до ВРУ я мав бути другим за порядком – так постановив з’їзд. Однак, при подачі документів від Л. Лук’яненка мене вписали другим з кінця, а потім тишком нишком взагалі викреслили. На моєму місці опинився помічник О. Омельченка - виявляється і в УРП «Собор» можлива несправедливість і непорядність. Всі 13 поданих республіканців стали народними депутатами, але через рік ВРУ була розпущена. Незабаром, як прихильник БЮТ, я втратив посаду голови Яворівської  РДА, але залишився депутатом Львівської обласної ради від БЮТ.

Подальша історія об’єднаної  УРП «Собор» лише підтвердила тезу, що  при об’єднанні двох партій утворюються три. Прихильники Левка Лук’яненка у 2006 році заснували нову партію – УРП Лук’яненка, а у 2008 році партія повернула собі первісну назву – Українська Республіканська партія. Прихильники А.Матвієнка у 2011 році об’єднались з  Українською платформою і змінили назву на Українська платформа «Собор», а у 2015 – на Республіканська платформа.

Cимволічно, що першим головою УРП Лук’яненка став Олесь Сергієнко, колишній політв’язень, син дисидентки Оксани Мешко, яка 16 років тому відкривала Установчий з’їзд УРП. На зміну старшому поколінню головування в УРПЛ перебрав Сергій Жижко, колишній заступник голови КУНу.

Я мав честь очолювати УРПЛ з 2007 по 2008 роки. Давалась в знаки розхристаність середовища республіканців. Чимало осіб поналазило в партію аби банально використати почесного голову партії Л.Лук’яненка у власних інтересах. Необхідно було заново створювати обласні організації, адже партійна номенклатура вся пішла за А. Матвієнком. 

Пізніше партію УРП очолив Володимир Гуменюк — перший заступник голови і голова секретаріату Всеукраїнського об'єднання ветеранів, головний отаман Соборного козацтва України «Січ». В 2011 році до керівництва УРП повернувся Л.Лук’яненко, який у 2013 році пішов добровільно у відставку і закінчив політичну кар’єру. Українські республіканці обрали нового лідера, голову Ліги «Україна-НАТО» Сергія Джерджа, який досі керує УРП і за терміном перебування на чолі партії вважається рекордсменом. Але саме на його долю випало гуртувати республіканців на боротьбу з режимом В.Януковича, брати участь в Революції гідності, організовувати 40-у Республіканську сотню, яка на початку російсько-української війни стала основою добровольчого батальйону «Київська Русь».

Непоправною втратою для партії стала смерть Левка Лук’яненка у 2018 році. Він і далі залишається символом і прапором УРП. Я був доволі близьким з Л. Лук’яненком – був його помічником як народного депутата, заступником у час останньої каденції на чолі УРП, неодноразово бував у нього вдома у Хотові, знав добре його родину. А Л. Лук’яненко навіть декілька разів ночував у мене вдома у Львові. Л. Лук’яненка завжди відзначала простота у спілкуванні з людьми, він ніколи не чванився своїм становищем у національно-визвольному русі, дуже добре розумів, що  за справжню незалежність ще належить боротися. У нього до останніх днів (а це - 90 років!) був світлий розум і чудова пам’ять. Він як ніхто інший з політиків був не лише чудовим оратором, але і вмів викласти свої думки на папері. Його 13- томне видання творів – це скарбниця політичної мудрості і життєвої жертовності.

Українська Республіканська партія з під стягу Лук’яненка нині залишається єдиною  структурою, що успадкувала усі політичні надбання майже 55-річної історії боротьби УГГ-УГС-УРП за українську Україну. За весь час політичної діяльності партія не зрадила свою мрію, не скурвилась, не зійшла на манівці.

ЦІЛІ НАШІ ШЛЯХЕТНІ І ВІДКРИТІ, ЗАСОБИ НАШІ ЧЕСНІ І МИРНІ. МИ ПЕРЕМОЖЕМО!

Ростислав Новоженець, заступник голови Української Республіканської партії