15-08-2019 16:107460
Оксана Ковч здобула мистецьку освіту в Україні, а долю свою знайшла у Сполучених Штатах Америки. Чи просто бути американською українкою?
Коли ти мешкала у Львові, чи думала про те, що емігруєш у США?
Спершу я «емігрувала» до Києва далекого 2006 року. Після закінчення акторського факультету Національного університету ім. Івана Франка для мене не знайшлося місця в театрі ім. Марії Заньковецької. Це була моя мрія...
Після прослуховування пан Федір Стригун сказав: «І дівчина гарна, і талановита, й ім’я сценічне (тоді ще Оксана Мосієнко), але ж ну зовсім немає місць. Зачекай поки що, через два роки повернемося до нашої розмови». Я не чекала, поїхала до Києва. Там мене відразу прийняли на роботу в маленький театр. У ньому я за кілька місяців усвідомила одну істину: бути в театрі й бути на сцені, творити справді щось потрібне і корисне – те, чого прагне творча душа, – протилежні речі. Тому подякувала Богу за урок і вирішила піти... Це був мудрий крок.
У столиці відбулася найпрекрасніша подія в моєму житті – зустріч з моїм теперішнім чоловіком. І тоді я знову подякувала Господу, що я переїхала в Київ, інакше як би зустріла свою долю?
Як усе починалося для тебе у Штатах?
Спочатку – рік повного мовчання... Я майже рік не мала бажання нічого вчити і навіть співати «на кухні»... Складний рік адаптації. Незнання американський мови, наголошую – саме американської, з тяжким південним акцентом.
Еміграція до США була дуже болюча. Складно було лишати свою домівку, друзів, дітям також. Я завжди хотіла жити в Україні. На той момент я потроху виходила після тривалого декретного відпочинку «на люди». Брала участь як окрема творча одиниця в музично-театральних концертах, вчила нові програми. Покидала Україну зі сльозами і думкою: «Кому потрібна драматична акторка у США зі своєю сценічною українською мовою, класичними оперними аріями й українськими піснями?!»
Що тебе здивувало в США і які перспективи відкрилися згодом?
Здивувало, вразило, шокувало, роздратувало – це був повний колаж емоцій!!! Приємно здивував сервіс у сфері продажу – все для клієнта. Можна повернути будь-що і фактично будь-коли без пояснень. Не сподобалася річ, до прикладу. Здивувала «вічна американська усмішка» – важлива складова менталітету. Без усмішки – нікуди. Не вмієш усміхатися – вчися!
А ще приємно здивувало те, що ніхто не пхає свого носа в чуже життя. І загалом вважають некоректним, м’яко кажучи, запитувати про таке: скільки заробляєш, віросповідання, політичні вподобання.
У нашому штаті, Північній Кароліні, цілковито незнайомі люди кажуть тобі: «Привіт!» – як у моєї бабці в селі це було дуже незвично, але все-таки приємно.
Також подобається у США багато дрібничок: гарно вирощена і стрижена травичка, чого немає в містах, ніхто собачок на ній не вигулює, сміття чітко сортоване і приїздять по нього дві різні автівки, бережуть кожне деревце, тваринку.
Чим захоплююся? Боже! Коли так буде в нас?! Щодня-щораночку американські дітлахи перед початком навчання повторюють присягу патріотизму громадян США. Тому сепаратизму там немає і ніколи не буде. Вони різні за віросповіданням, кольором шкіри, навіть орієнтацією, але всі – патріоти США! Я мрію про часи, коли вся без винятку малеча України знатиме державний гімн і шануватиме все українське!
Про добре можна говорити довго. І про зле також. Бісить до здивування примітивність американців. Так, грубо сказано, але це правда: постійно хтось щось плутає, недораховує, перераховує, забувається. У США осіб навіть з незакінченою середньою освітою чимало.
А як тобі ведеться із професійною діяльністю у США?
У Штатах я розпочала свій шлях як викладачка вокалу й акторської майстерності. Готую програму для майбутніх сольних виступів. Багато що потрібно перевчити, вивчити, перечитати – там інші вимоги, побажання і смаки.
Водночас починаю потроху вчити українських класиків у перекладі англійською. Складно знайти гарні переклади. Шевченка знайшла, але кострубатий переклад. Американці не зрозуміли б. Довелося переробити кілька зворотів, щоб було зрозуміло, наприклад у «Заповіті». Дуже хочу знайти й опрацювати вірші Ліни Костенко, перекладені англійською.
Як сприймають твою освіту американці?
Коли розповідаю американцям, що навчалася 4 роки в музичному коледжі й потім в університеті – це для них і здивування, і захоплення водночас. Чому? Освіта в США шалено дорога й абсолютно вся платна. Виграти гранти також складно, і вони залежать від багатьох чинників. Моя суб’єктивна думка – їхня система освіти далека від ідеалу. В середніх школах також не надто високий рівень.
У тебе такий імпозантний чоловік і двоє синів. Розкажи щось про них.
Мій чоловік українець, який народився у США. Він походить з дуже патріотичної родини. Батько моєї свекрухи Микола Бігун – один із засновників і провідників ОУН, був близьким товаришем Андрія Мельника. У родині зберігають його листування з Олегом Ольжичем.
Моє прізвище в заміжжі має родинний зв’язок зі священномучеником Омеляном Ковчем. З родини Ковчів походить мій свекор.
Якими ти бачиш Львів й Україну з віддалі кількох тисяч кілометрів?
Так, я роджена у Львові та страшенно пишаюся цим!
На віддалі завжди бачу свою країну з найкращого боку. Завжди гордо розповідаю про Україну американським друзям, хвалю, ніколи не критикую. Я дуже люблю Україну, все українське. З відстані мені добре видно плюси України і добре відчуваю мінуси США.
Мій коханий Львів – серце України і надія нації. Це справді Україна! Люблю прогулянки старовинною центральною частиною Львова! В мене є найбільша мрія – прокинутися і почути, що в Україні все добре.
Фото: Андрій Глинський
Оксана КРИШТАЛЕВА, спеціально для Leopolis.news