04-04-2022 11:486648
До Верховної Ради України внесли 26 березня законопроект №7213, який передбачає заборону діяльності на території України так званої Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП), яка насправді є нелегітимною і неблагодатною зі світської та релігійної точок зору. Ініціаторами законопроєкту стали семеро народних депутатів: шестеро – від партії «Голос», один – від «Слуги народу».
У проєкті закону №7213 передбачено, що до закону України «Про свободу совісті та релігійних організацій» необхідно внести доповнення, яке заборонить діяльність релігійних організацій (об'єднань), які «безпосередньо або як складові іншої релігійної організації входять до структури релігійної організації, керівний центр якої знаходиться за межами України, зокрема в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України».
У законопроєкті зазначено, що після набуття його законності Кабінет Міністрів у місячний строк зобов’язаний здійснити необхідні заходи «щодо розпорядження об'єктами рухомого та нерухомого майна, що знаходяться у власності, оренді або на інших підставах у розпорядженні організацій (об'єднань), діяльність яких забороняється».
Києво-Печерська лавра, Почаївська лавра та інші сакральні пам'ятки державного значення, що перебувають у власності або користуванні Московії, перейдуть у власність України. Водночас після ухвалення закону Кабінет Міністрів буде зобов’язаний упродовж 48 годин інвентаризувати та націоналізувати всю культову власність Московії на території Україні.
Заразом ініціатори законопроєкту з невідомого дива вирішити додати до української діжки сакрального меду ложку московського дьогтю. Депутати пропонують: «Релігійні громади, монастирі і духовні навчальні заклади московського патріархату можуть змінити свою підлеглість впродовж 14 днів».
А навіщо? Нахіба нам потрібні ці промосковські штрейкбрехери? Від дня проголошення незалежності України в них було достатньо часу, щоби визначитись із релігійним світоглядом. Якщо вони цього не зробили до війни, то в структурі Православної Церкви України й надалі будуть займатись духовною диверсією.
Орест Березовський, вожак цієї промосковської релігійної структури, якого ще називають митрополитом Онуфрієм, навіть під час московської агресії й надалі проголошує олжу, а саме: священну вітчизняну війну проти московських загарбників він назвав «братовбивчим конфліктом». Відколи це слов’яни-українці стали братами для неслов’янського і вороже налаштованого угро-фінського етносу? Відколи це вбивства і терор стали всього лишень «конфліктом»?
У цій статті майже тезисно надамо депутатам-ініціаторам ліквідації в Україні рудименту лжеіменного московського псевдоправослав’я ідеологічний базис із метою теологічного обґрунтування їхньої шляхетної ініціативи.
Історичні передумови
В V столітті Християнської ери відбулось велике переселення народів, яке в історії Старого світу стало драматичним етапом, адже тоді раніше століттями усталений рабовласницький лад зазнав соціального переформатування.
Для східних слов'ян, тобто і предків українців, ці події теж мали істотне значення. Гунська навала не зачепила основний ареал їхнього проживання. Навпаки, саме на післягунський історичний період припало піднесення Антського царства, до складу якого входили такі племена: уличі, тиверці, поляни, древляни і сіверяни.
Після третьої навали азійських номадів та затяжних воєн із аварами (568-635 pp.) Антське царство розпалось, проте на його руїнах орієнтовно в 30-ті роки VII століття утворилось нове, могутніше і значно ширше політичне об'єднання – Русь. Саме Русь, а не Київська Русь, не Біла Русь, не Новгородська Русь, не Червлена Русь, а тим паче не Московська Русь. У давніх грецьких і латинських історичних джерелах нашу країну називали Рос (Ῥος) або (Rus чи Ruthenia). Це вже коли угро-фіни вкрали українську автохтонну назву, тоді й дописали собі ще одну букву «с», щоби відрізнятись від історичної Русі, але щоби мати нехай і незаконну підставу претендувати на українську історію, оскільки власної історії вони соромляться й усіляко цураються.
Прокопій Кесарійський, візантійський пізньоантичний історик, пишучи про наших предків, наголосив: «Вони вважають, що один тільки Бог, творець блискавиць, є володарем над усіма, і йому приносять в офіру биків та виконують інші священні обряди». Отже, на відміну від більшості інших народів, наші предки не визнавали наперед призначеної долі для людини (фатуму), не культивували язичництво (багатобожжя), а сповідували якийсь різновид етнічного монотеїзму в образі Громовержця, як єдиного божества. А це означає, що праукраїнці віддавна належали до вузької, проте світоглядно прогресивної групи сповідників авраамічних релігій, тобто послідовників монотеїзму.
Засновник столиці України – християнин
У літописному творі «Повість минулих літ» є згадка про князя Кия, засновника Києва. Це історичний, а не вигаданий персонаж. Непересічний ерудит і знаний український історик Михайло Брайчевський у своєму ґрунтовному дослідженні «Історія християнства на Русі» навів писемні згадки пізньоантичних авторів про Кия.
Науковець зазначив, що візантійські історичні джерела зафіксували деякі надзвичайно важливі для нас історичні фрагменти, які стосуються перебування давньоукраїнського правителя у Константинополі в молоді роки, його навчання там, особистого приятелювання з імператором Іраклієм-молодшим, а також і його охрещення. Так, автор VII століття (сучасник Кия) Йоан Нікіуський написав: «Куврат, князь гунів і небіж Орхана, в юності був хрещений і виховувався в Константинополі в осередку християнства. Він виріс при царському дворі. Він був тісно пов'язаний дружбою з Іраклієм, а після його смерті, осипаний царськими милостями, виявляв віддану вдячність його дітям та дружині Мартині. Силою святого і животворного хрещення, яке прийняв, він перемагав усіх варварів та язичників».
Треба пояснити, що грецькі історики іноді називали слов’ян гунами, тому що слов’яни брали участь у поваленні Римської імперії у складі війська Аттіли. А правителів слов’ян, відповідно, називали каганами або ханами. Тобто, як повідомив Йоан Нікіуський, був правитель хорватського племені слов’ян Ор (Ор-хан), який мав племінника Кия (Куврата).
На Дунаю Кий збудував фортецю Києвець, проте після смерті Іраклія та спровокованого конфлікту з боку візантійської адміністрації він, не бажаючи конфліктувати з близькими йому візантійцями, зібрав своїх одноплемінників і переселився на територію України, де у статусі християнського правителя заснував місто Київ.
Хрещення України
Михайло Брайчевський зазначив, що відома теза про запровадження другого християнства на Русі у період правління Володимира Великого наприкінці X століття, освячена авторитетом Православної Церкви, набула значення догмату, який не підлягав ані обговоренню, ані сумніву. Як майже не підлягає сумніву та обговоренню і сьогодні.
Натомість перша християнізація Русі за часів Київського князя Аскольда, Папи Римського Миколая І та візантійського патріарха Фотія виявилась завуальованою, відтісненою на задній план історичної панорами. У кращому випадку недостатньо компетентні й анонімні автори Вікіпедії наполягають, що хрещення України у 860 році було «першою спробою охрестити Русь». А далі вказують необґрунтовану причину кривавого язичницького ренесансу – недбальство князя Аскольда стосовно поширення уже прийнятого християнства.
Насправді ж недбальство проявили автори Вікіпедії, які не завдали собі труду ознайомитись із архівними дослідженнями Федора Фортинського, а бездумно попливли за промосковською ідеологічною течією співзасновника Партії політики Путіна, недолугого «академіка» Петра Толочка.
Нагадаємо, що з нагоди святкування 900-річчя Хрещення Русі, в Російській імперії влітку 1888 року відбулись величаві церковно-державні заходи, а найурочистіші – в Києві, Санкт-Петербурзі та Москві. Центром урочистостей став Київ, де святкування тривало з 11 до 17 липня.
Із цієї ж нагоди Федір Фортинський, український науковець, історик-медієвіст і ректор Київського університету, здійснив спеціальне дослідження, відшукуючи найменші згадки або ж натяки в європейських хроніках і документах стосовно хрещення України у 988 році. Отримані результати цього дослідження ошелешили ректора та його наукове оточення: в жодних закордонних архівних документах другої половини X століття не занотовано ніяких відомостей стосовно хрещення Русі у час правління Володимира Великого.
У тогочасних польських, чеських, німецьких, візантійських, італійських, французьких та англійських хроніках нема згадки про таку небуденну подію як хрещення цілої держави, причому держави знаної, другої за впливовістю після тогочасної Візантії. Єдиний виняток: про так зване Володимирове хрещення згадав побіжно лише єпископ Титмар Мерзебургзький. Однак цю подію він назвав «особистим хрещенням великого князя у зв'язку з його одруженням».
Пояснимо повідомлення німецького єпископа. Під час правління візантійського імператора Василія ІІ та його брата Костянтина виникло дуже потужне і загрозливе для Візантії повстання Варди Фоки. Візантійські базилевси звернулись до князя Володимира по допомогу, обіцяючи щедро розрахуватись. Коли ж український експедиційний корпус розбив повстанців, греки вирішили «кинути» Володимира: вони не дотримали своїх обіцянок. Тоді київський князь захопив грецьку торгову факторію Корсунь (Херсонес) і пригрозив, що знищить і Константинополь, якщо базилевси не віддадуть йому їхню сестру Анну для довгострокових сексуальних утіх. Як лишень візантійські очільники не викручувались, як Анна не заламувала руки, їй таки довелось податись у гарем велелюбного Київського князя. Щоправда з однією умовою: перед сексом Володимир повинен охреститись. Така вимога добряче розвеселила Київського князя, він залюбки й нетерпеливо погодився на цю процедуру ще в Херсонесі.
А прибувши до Києва з упокореною Анною Багрянородною та сонмом візантійських попів-авантюристів із Корсуня, князь Володимир нагнав у Дніпро весь плебс із Подолу, скинув у воду дерев’яного Перуна і влаштував шоу повторного хрещення Русі. Згодом чернець-літописець Нестор, який належав до угрупування деномінації корсунських попів, надав цьому шоу значення планетарного масштабу.
Уявімо резонанс цієї події: син рабині Малуші, незаконно народжений, очолив потужну державу Русь, після хрещення набув політичний статус рівний візантійським імператорам, а поклавши їхню сестру в своє ложе – став їхнім родичем. Можна навіть сказати, що утворився родинний візантійсько-український тріумвірат: Василій ІІ, Костянтин і Володимир.
Про Володимирове хрещення Русі ще зафіксована інформація у «Ватиканській хроніці» та «Бандурієвій легенді», проте ці повідомлення є тотожним переказом «Повісті минулих літ». Не знайшов підтвердження Хрещення Русі в 988 році й Михайло Брайчевський, який століттям пізніше пройшов слідами пошуків Федора Фортинського.
Київська Церква
А куди поділась церковна структура, яка була створена в Україні після Аскольдового хрещення? У своєму літописі недобросовісний чернець Нестор усі докладні згадки про Аскольдове хрещення та церковну структуру ретельно вичистив, наче цієї доленосної події ніколи не було. Хрещення України орієнтовно в 860-866 роках, в якому Візантія не брала участі, стояло на перешкоді грецького духовного поневолення Русі з метою створити стабільне джерело фінансових надходжень по церковній лінії.
Після язичницького заколоту в Києві в 882 році (вбивство Аскольда і Діра), Київське архиєпископство прогнали зі столиці, отож архиєпископ і клир перебрались у Переяслав, що за 85 км південніше Києва.
Коли князь Володимир після тріумфального походу в Крим прибув до Києва з візантійською наложницею та когортою «попів корсунських», в Україні утворилось церковне двовладдя: а) легальний клир від часів Аскольдового хрещення і б) загарбницький візантійський клир, який вломився на територію вже існуючої архиєпархії з метою рейдерства канонічної церковної території.
Маючи підтримку князя-язичника, який формально став християнином, а також маючи сприяння з боку Константинопольського патріархату, корсунські аферисти почали витісняти переяславський клир із церковного життя України. А здійснювали це рейдерство, тому що, як сказано вище, Константинопольський патріархат не мав безпосереднього стосунку до впровадження християнства на Русі. Такий висновок можна зробити з двох візантійських історичних джерел.
Перше джерело. Енцикліка лжепатріарха Фотія, який у 866 році написав про Хрещення Русі: «Вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди». Якого пастиря? Від кого прийшов цей пастир? Про це Фотій нічого не повідомив. Якби пастиря відрядив Константинопольський патріархат, то Фотій приписав би собі цю заслугу та нахвалявся би нею на увесь світ.
Друге джерело. Костянтин Багрянородний наголосив: «І народ росів [...] вони прийняли архиєпископа, який дістав рукопокладення від патріарха Ігнатія. Архиєпископ, прибувши в країну названого народу для згаданої справи, був зустрінутий прихильно».
Із історії Візантії знаємо, що 857 року, за розпорядженням імператора Михайла III П’яниці, патріарха Ігнатія усунули з патріаршого престолу та заслали на острів у Мармуровому морі. Новим патріархом став вище згаданий Фотій, цивільний викладач у Константинопольському університеті. Фактично він був єресіархом, отож під час синоду в Римі його відлучили від Церкви.
Аскольдовий похід на Константинополь, який передував Хрещенню Русі, відбувся 860 року. У цей час Фотій був визнаний єретиком, а законний патріарх Ігнатій перебував до 867 року на засланні. Від єретика Русь не стала би приймати християнство, а від законного патріарха прийняти не могла. Так хто прислав архиєпископа у Київ?
Залишається тільки один ініціатор – Миколай І, єпископ Риму. Цей церковний достойник активно займався поширенням християнства серед германців і слов’ян. Отож є припущення, що за розпорядженням Папи Римського Миколая І архиєпископ для Русі був призначений і висвячений із клиру Охридської (болгарської) архиєпархії, яка на той час перебувала в євхаристійному сопричасті (єдності) з Римським апостольським престолом і майже не комунікувала з Константинопольською патріархією. Якщо так і було, тоді це і є поясненням ворожості корсунських церковних рейдерів до канонічної ієрархії Переяславської архиєпархії.
Окрім того, є ще один факт, який не можуть пояснити прихильники теорії візантійського Хрещення України, а тому всіляко його замовчують. Відомий український історик, археолог та музеєзнавець Петро Курінний, досліджуючи рештки Десятинної церкви, побудованої у 989-996 роках з ініціативи Володимира Великого, помітив аналогію зведення храму з технікою будування храмів в архиєпархії Охриди, а не Корсуня чи Константинополя. Отже, на той час в Русі вже була своя розвинута храмобудівна галузь. Як же вона могла виникнути без десятиліть сталого розвитку християнства ще до імітації Володимирового хрещення? Цей факт не коментують прихильники візантизму, вони його уникають.
Золотоординська навала
Після монгольської навали 1240 року Київ і далі залишився традиційним церковним центром Давньої України. Проте після захоплення Києва орієнтовно майже десятиліття в Русі не було церковної ієрархії – ні корсунської рейдерської, ні канонічної, тому що в монголи знищили і Переяславську архиєпархію, вбивши архиєпископа та увесь клир.
У 1247 році патріарх Константинополя висвятив Кирила ІІ (печатника князя Данила Галицького), на митрополита Київського. Нововисвячений ієрарх у Києві не жив, а відразу перебрався на територію угро-фінів і здебільшого перебував у Володимирі-на-Клязьмі. Продовжуючи традицію антиримської ворожнечі Константинопольського патріархату, Кирило на практиці зміцнював візантійсько-сарайську коаліцію проти католицизму. Із ініціативи монгольського васала Алєксандра Невського та з дозволу правителя Золотої Орди хана Берке, у 1261 році Кирило ІІ неканонічно переніс престол знищеної Переяславської архиєпархії у ставку Золотої Орди, в місто Сарай-Бату, та перейменував її в Сарайську єпархію, де так звані угро-фінські псевдохристияни молились за здоров’я і процвітання роду Чингізів.
У 1277 році золотоординський хан Менгу-Тимур видав ярлик (дозвіл) на заснування торгової факторії Москва. Це поселення стало центром, куди золотоординські угро-фінські посіпаки, так звані опричники, звозили отриману або награбовану подать перед її відправкою річковим шляхом у ставку Золотої Орди – у місто Сарай-Бату. Саме з 1277 року, зі заснування Московського улусу, починається достовірна історія нинішньої РФ.
У 1395 році емір Тамерлан, засновник династії Тимуридів, яка ворогувала з династією Чингізидів, захопив столицю Золотої Орди і обклав її податками. Внаслідок цих подій столиця Сарай-Бату економічно занепала. Отож ослаблені нащадки Чингізидів вирішили перенести свою ставку подалі від агресивних спадкоємців Тамерлана. І куди вони вирішили переселитись? А куди іще, як не в Московський улус? А разом із золотоординською ставкою в Москву переселилась і Сарайська єпархія.
Перенесення у Москву ставки Золотої Орди та Сарайської єпархії відбулось у 1454 році. Переселення відбувалось із конфліктами, золотоординці розквартировувались частково в Москві та довкола Москви, а для Сарайської єпархії виокремили місце у селі Крутиці, яке знаходиться за п’ять кілометрів від тогочасного центру Москви. Згодом цю єпархію перейменували у Крутицьку митрополію, щоби приховати ганебне минуле Сарайської єпархії.
Ідеологи азіопського кубла
У Московському улусі місцеві релігійні розкольники та прибулі туди сарайські рейдери з’єднались в одне органічне азіопське кубло: вони разом почали розробляти людиноненависницьку ідеологію для Московського царства. А передував такому злиттю московський демарш стосовно Флорентійської унії. Після флорентійського загальнохристиянського порозуміння й об’єднання Церкви, московські неадеквати прокляли увесь християнський світ, нарекли себе єдино правильними християнами та надали собі статус Третього Риму.
Москва завжди старанно приховує справжні факти своєї історії, спотворюючи інформацію або перекручуючи її так, щоби угро-фінське минуле не вписувалась у загальну канву світових подій, щоби московську історію неможливо було ідентифікувати.
Саме московсько-сарайські самопроголошені єресіархи, які не мають належного благословення, назавжди змінили вектор розвитку цієї обширної території, перетворивши спадкоємців Московського улусу та підкорених народностей в антагоністів Заходу, недругів всього правильного, логічного й усвідомленого, а також затятих супротивників цивілізаційного шляху розвитку свого угро-фінського етносу.
У контексті вище сказаного громадянам України та усій світовій християнській спільноті доцільно отримати відповідь лише на одне питання: «В якому році хрестилась Москва?»
Для декого відповідь буде вражаюча, адже Москва, а заразом і вся угро-фінська спільнота ніколи офіційно не прийняли християнства. Московити, на відміну від інших християнізованих народів, офіційно не були охрещені. А їхні наполягання, якщо вони мають дотичність до слов’янства, до українців, до Києва, до Хрещення Русі тощо є виключно їхніми нахабними фантазіями. Тоненьку канонічну нитку спроби християнізації цих нащадків Золотої Орди, вони остаточно розірвали у 1488 році.
Від того часу й до сьогодні всі московські мужики у церковних облаченнях є скоморохами від релігії, вони не мають ні апостольського спадкоємства, ні Господньої благодаті. Окрім того, у 1467 році Константинопольський патріарх відлучив їх від християнства, від євхаристійного спілкування з усіма Помісними Православними Церквами і спеціальною грамотою оголосив золотоординську релігійну структуру розкольниками і відступниками. А те, що згодом інтригами і погрозами московити змусили Константинопольський патріархат скасувати зазначену грамоту, суті справи не змінило. Ця релігійна структура як була, так і залишилась комбінатом ритуальних послуг із вкрапленнями шаманізму та чаклунства.
У 2018 році московські самосвяти наголосили, що ні Константинопольський патріарх для них не указ (стосовно надання Томосу ПЦУ), ні рішення Всеправославного Вселенського Собору. Спадкоємці Московського улусу заявили, що в своїй діяльності вони будуть керуватись власними інтересами та доцільністю прийнятих для них обставин. Вони не бажають перебувати у правовому полі міжнародної християнської спільноти, вони зухвало вимагають, щоби їхнім примхам потурав увесь світ.
Ярослав Левків, приватний журналіст