18-11-2022 12:204924
Свобода і незалежність здаються синонімами, проте свобода більше асоціюється з особистою свободою, а незалежність – із державою чи нацією. Фундаментальне питання, яке ми ставимо собі сьогодні, полягає в тому, чи є свобода та незалежність благом самі по собі, чи вони покликані чомусь служити.
Ключ до правильного розуміння свободи полягає в розрізненні негативної та позитивної свободи. Негативна свобода — це «свобода від» обмежень, в той час, як позитивна свобода — це «свобода робити» щось. Сучасний лібералізм слідом за британським істориком ідей Ісаєю Берліном визнає, що позитивна свобода веде до примусу. Ісайя Берлін попереджав, що держава повинна обмежувати свободу у прагненні до певного спільного блага, як це було у випадку нацизму та комунізму; внаслідок цього, прийняття цінностей як мети обмежує свободу.
Замкнуте коло свободи Берліна, однак, ігнорує мораль і совість. В християнському розумінні «свобода до» «достойних благ» відрізняється від «корисних благ» та «приємних благ». Останні два можуть становити загрозу свободі, якщо вони реалізуються коштом інших людей, в той час, як дії в ім’я достойних благ вільні від цієї загрози. Наприклад, лікувати людей чи навчати дітей належать до достойних благ, хоча, звичайно, вони можуть здійснюватися різними способами, кращими чи гіршими. «Мені дозволено все, але не все приносить користь. Мені все дозволено, але я нічим не буду поневолений», – ці слова св. Павла є основою християнського розуміння свободи (1 Кор. 6, 12).
Виникає також питання, чи незалежність є благом самим у собі чи скоріше засобом для досягнення цілей спільноти, і теж як її розуміти: чи як спільноту етнічну, чи як громадянську. У будь-якому разі незалежність спільности, чи то етнічної, чи то громадянської, у природі своїй така ж, як свобода людини – вона має чомусь служити. Має служити добробуту та духовному розвитку громадян, використовувати їхні таланти та сприяти реалізації «достойних благ». Інакше вона стає марною або може стати небезпечним інструментом у випадку агресивного націоналізму. Оскільки в історії країн Трьох морів держава і нація дуже часто були окремими поняттями, то відповідь на головне питання є надзвичайно складною. Скорочення цього огляду може збентежити, але повна відповідь вимагає цілої книги. Зацікавлених можу направити до перегляду саме такої книги, яку я зараз готую до друку під назвою «Три моря культур».
У випадку Австрії слово «свобода» може означати дуже багато. Воно може відноситися до відокремлення нейтральної австрійської держави від Третього рейху після Другої світової війни, витіснення австрійського походження Гітлера і потурання аншлюсу 1938 року, але також може нагадувати про розквіт династії Габсбургів, що правила багатьма країнами регіону.
Поляки не повинні мати сумнівів, що незалежна держава є необхідною умовою здорового розвитку нації. Щоправда, що у своїй довгій історії поляки жили і як привілейована шляхта, і формували свою ідентичність у неволі. Пам’ять про польську культуру на теренах сучасної Литви, Білорусі та України стає викликом для відносин Польщі з цими країнами. Чимось зовсім іншим була прихильність до незалежності покоління поляків, яке пережило 1918 рік і відтворило державу у формі Другої Польської Республіки та яке заплатило високу ціну за цю незалежність, а інше – сьогоднішнє, часом блаженне переконання, що відновлення незалежності не повинно коштувати багато. Комунізм повністю усвідомив полякам геополітичні обмеження, хоча в Польщі існує сильна повстанська традиція та одвічне питання «боротися чи не боротися» за свободу, попри всі обставини. Поляки також захищаються від сучасної секуляризації, адже Католицька Церква завжди була опорою для боротьби за свободу, і недавнім прикладом цього був понтифікат польського Папи Івана Павла ІІ.
Серед країн Трьох морів угорці також є особливим випадком. Варварські навали мадярів у 9 столітті закінчилися християнізацією Угорщини, символом якої є св. Стефан з характерною короною. До багатоетнічного Угорського королівства входили також громади словаків, хорватів і трансильванських румунів, які зі складнощами емансипувалися, а доля королівства під владою Габсбургів до реформи 1867 року певною мірою нагадувала історію розділів Польщі. Врешті, Тріанонський договір 1920 року, який позбавив Угорщини контролю над Словаччиною, Хорватією та Трансільванією, став драмою для угорців, з якою їм важко змиритися.
Серед балтійських народів слово «свобода» також викликає різні асоціації. Естонці та латвійці до 1918 року не мали власної держави, хоча пам’ять про боротьбу їхніх предків з німецькими загарбниками, з пануванням німецького дворянства та російської адміністрації до кінця Першої світової війни та панування радянського комунізму, який спричинив величезні демографічні та культурні втрати, була живильним джерелом естонського та латвійського патріотизму. У випадку Литви, яка створила Велике князівство в XIV столітті, що поширювалось на руські землі, проблема полягає в полонізації місцевої шляхти в державі Ягеллонів. Символом цієї проблеми став Адам Міцкевич, який польською мовою писав «Литва, моя вітчизна». Недовіра литовців до поляків тепер поступається перед спільною російською загрозою.
«Свобода» також по-різному звучить у вухах чехів і словаків, перші з яких звільнилися від австрійського панування, а другі – угорського, хоча у випадку словаків з’являється також питання їхньої емансипації від чисельніших і більш економічно розвинених чехів. Загалом обидві країни добре впоралися з цими проблемами.
Ідентичність сучасних румунів добре показує назва книги Адама Бураковського на цю тему: «Сумна країна, повна гумору». Звільнені від жахливої комуністичної диктатури, румуни можуть посилатися на успіх, яким стало створення після 1918 року Великої Румунії, що складалася не лише зі Старого Королівства, але також із Трансільванії, Бессарабії та Буковини, хоча румуни все ще сперечаються про своє етнічне походження та походження своєї державності. Знання про історію стародавньої Молдавії та Волощини на Заході відштовхуються жахливими розповідями про звірства принца Влада Дракули, хоча в інших країнах Європи та за її межами існували не менш жорстокі середньовічні звичаї.
Свобода по-болгарськи пов’язана насамперед зі звільненням від шестисотлітнього турецького рабства і збереженням багатої духовно-релігійної культури православ'я. Проте болгари пишаються тим, що перед турецьким вторгненням у чотирнадцятому столітті вони творили могутню державу, що суперничала з Візантійською імперією. Нетактовно нагадувати, що першу болгарську державу створили завойовники турецького походження, які прийшли на Балкани в VII столітті з Кам’я і пізніше піддалися слов'янізації.
Хорвати та словенці також можуть посилатися на ранньосередньовічні країни на своїх територіях, хоча століттями пізніше вони були колонізовані - відповідно - угорцями та австрійцями. Тому свобода в хорватській та словенській мовах асоціюється зі звільненням від їх панування, а також з подоланням спадщини комунізму, яка була рідною для колишньої Югославії.
Традиція свободи в Україні маловідома на Заході. Тут стійка пам'ять про норманське походження Київської Русі. У нещодавньому виступі перед норвезьким парламентом про це коріння нагадав президент України Володимир Зеленський. Сучасна Україна походить від традиції козацьких повстань проти татар і Речі Посполитої. Зіткнувшись з могутністю останньої та сусідньої Туреччини, а невдовзі й Росії, козаки так і не зуміли вибороти незалежність і навіть зробили фатальний стратегічний вибір, вбачаючи своє майбутнє поруч із Росією, за Переяславською угодою 1654 року. У наступні століття східна Україна була русифікована, а західна – після розпаду Речі Посполитої – опинилася під владою Габсбургів як Галичина.
За австрійського панування українці могли розвивати свою національну культуру, особливо в другій половині ХІХ ст., а за російського – зазнавали утисків. У Кремлі не хотіли визнавати національну самобутність українців, найкращим прикладом чого є доля українського народного поета Тараса Шевченка. Після Першої світової війни українцям не вдалося створити самостійну державу, а за радянської влади вони пережили жах Голодомору, тобто голоду, навмисно спричиненого Сталіним у 1930-х роках. Після Другої світової війни Сталін переніс кордон із Польщею на захід, віддавши українцям Львів і Галичину, проте Кремль тримав їх залізною рукою. Особливою травмою для українців стала катастрофа на Чорнобильській АЕС. Спустошена радянською владою українська нація на початку ХХІ століття почала відбудовувати свою ідентичність і нині надзвичайно героїчно протистоїть російським загарбникам. Тож ціна свободи для українців – життя.
Донедавна на Заході багато говорилося про те, що «нові демократії» у Східній Європі не здатні самостійно модернізуватися, що їхній розвиток гальмує корупція, а сусідські суперечки між ними становлять загрозу для миру в Європі. Навряд чи якесь із цих пророцтв справдилося. Економічне зростання країн Трьох морів є швидшим, ніж економіка всього Європейського Союзу. Миру загрожували не локальні конфлікти, а варварська імперська політика Росії, яку дуже довго терпіли країни Західної Європи, особливо Німеччина, яка планувала свій розвиток і навіть економічне панування над сусідами, спираючись на російські ресурси.
Корупція в Центральній та Східній Європі все ще є проблемою, і хоча ми часто бачимо прогрес у боротьбі з нею, це саме в країнах західної Європи помітно зростання корупційної поведінки. Країни Трьох морів по-різному використовують відвойовану свободу, але якби їм не доводилося боротися з наслідками агресивного російського імперіалізму та розраховувати на більше розуміння на Заході, вони, безперечно, могли б справді посилити потенціал свободи у світі.
Професор Войчех Рошковський,
професор гуманітарних наук, академічний викладач, професор Інституту політичних досліджень Польської академії наук. Автор публікацій з історії Польщі 20 століття. Кавалер ордена Білого Орла.
Статтю опубліковано спільно з польським місячником «Все найголовніше» ("Wszystko co najważniejsze") у рамках історичного проєкту з Інститутом національної пам'яті та Польським національним фондом.