01-02-2023 11:227680
Микола Пасько – відомий на Львівщині журналіст, ексголова Сокальської районної ради, багаторічний директор ТРК «Сокаль», член правління обласної організації НСЖУ. Але з 25 лютого 2022 року він з передової інформаційного фронту пішов на іншу передову – там, де щодня лунають вибухи й українці обстоюють у жорстокій війні з російськими військами своє законне і природне право жити вільно і щасливо у незалежній і демократичній європейській Україні.
Сьогодні Микола Пасько – старший сержант, командир відділення 103-ї окремої бригади сил ТРО ЗСУ. До війни він не раз бував на сході нашої держави, налагоджував контакти з органами місцевого самоврядування Донецької та Луганської областей. А сьогодні зі зброєю в руках він захищає свою країну від московських окупантів. Як це робили наші діди та прадіди. До речі, разом з ним воюють і троє його колег з бюджетної комісії Сокальської міської ради: Андрій Гнідець, Роман Шевчук, Володимир Пограничний.
«Пам’ятаю день 24 лютого, похід до військкомату. Наступного дня разом з Андрієм Гнідцем написали заяву до 63 батальйону 103-ї бригади ТрО ЗСУ, а 26 лютого 2022 – наказ про зарахування до лав. А 9 березня вже вирушили у бойове відрядження у складі зведеного батальйону. Оборона Полтавщини, Сумщини, Харківщини. 15 квітня перші втрати, поранення. Тепер – Донеччина. Ми женемо москаля з нашої землі!», – розповідає Микола Пасько про перші місяці війни.
«Ми воюємо не тільки за свою землю, за свою родину, за свою державу. Насправді сьогодні воює два світи. От на прикладі св. Миколая і діда Мороза можна провести таку аналогію. Останній не є позитивним персонажем. За легендами це є злий бог Зими і Холоду, який морозив людей, виморожував худобу та урожай. Який приносив біду людям. Це потім радянська влада зробила з нього такого доброго діда Мороза, який приносить подарунки. Але насправді це злий, чорний персонаж. І святий Миколай, який усе своє життя робив добро. І от ми сьогодні, якщо так спрощено сказати, воюємо за те, щоб до наших дітей і внуків не приходив злий дід Мороз. А приходив добрий Миколай. І за це ми воюємо. Бо як там казав один класик, щастя цілого людства не варто однієї дитячої сльозинки», – говорить командир відділення, старший сержант Пасько.
До речі, особовий склад автороти 103 бригади ТрО разом з волонтерами подарували візок з електроприводом Денису Писаренку, який живе поруч з лінією фронту на Донеччини. Чужих дітей не буває!
«Під Ямполем (Донецька область) загинув мій командир зведеної роти зведеного батальйону підполковник Микола Володимирович Озеров – позивний «Крим». Бойовий офіцер, який пройшов Донецький аеропорт, потім вийшов в запас. Виїхав за кордон на заробітки – і в перші дні повернувся на війну. Під час майже доби обстрілів на Харківщині вивів наш підрозділ з села без втрат. Пам’ятаю, як ми ховались від арти і авіації в темному брудному підвалі, в якому колись зберігали вугілля. Серед ночі «Крим» приніс щось загорнуте в гарну, багато вишиту хустку. Коли розгорнув – на нас подивилась Матінка Божа з ікони. «Помоліться, хлопці», – сказав він. І такої щирої молитви я не чув в жодній церкві. Помоліться і Ви за упокій його душі. Кажуть, що Героїв Господь забирає до раю», – згадує Микола свого бойового побратима.
Колишній директор радіо «Сокаль» говорить, що в лави безпекового сектору Україна поставила 1 мільйон людей. Це люди, які вчора були водіями, юристами, хліборобами, а сьогодні одягнули форму і пішли в окопи. Чимало з них щодня ризикують своїм життям, втрачають побратимів, віддають здоров’я.
«Однак, слухаючи «експертів», всяких там арестовичів, складається з їх слів у багатьох враження, що війна – мало не весела прогулянка. Під час якої десь над тобою літає байрактар, ліворуч б’є три сімки, а праворуч стріляють хімарси.
Насправді війна – велика трагедія, кров і бруд. А ще зламана в багатьох психіка, туга за домом і ... злість. Злість на те, що відібрали мирне життя, яке ми раніше не цінували. Злість на те, що треба боятися виття літака, який «стриже» верхівки дерев, голосного гупання дверей, звук яких приймаєш за початок «приходів», і «зірки», яка летить в тривожному нічному небі.
Нещодавно в кращий світ відійшов мій тато. Він народився під час війни і помер теж у воєнний час. Прийшов у цей світ, коли його батько боронив свою землю і відійшов, коли його син захищав батьківщину. Розум говорить, що це, на жаль, закономірний плин людського життя, а серце стукає – його вбив проклятий москаль. Це він відібрав у нас мирне життя, це він позбавив мене шансу побути з батьком в його останні хвилини. Напевно, мільйони людей вже ніколи не будуть такими, як до війни. І я один з цих мільйонів», – емоційно каже Микола Пасько.
«Недавно були в селах на «нульовці», або «на річці» – це так наші хлопці називають Сіверський Донець. Одне невеличке село (не буду називати яке) стоїть на березі, на горбку. Маленька пошарпана церковця, метрів 50 до води. На протилежному березі вже ті, які несуть «руцький мір». Несуть його, можна сказати, постійно і різними калібрами. Наші з ними, як ведеться, періодично проводять виховну годину. Але не про це.
Ми привезли в те село продукти для людей. Залишилось там 36 старих і немічних, які вже не можуть виїхати. Ні світла, ні зв’язку, ні магазину. Волонтерів туди вже не пускають – небезпечно. Так ось – почали ми біля церкви розвантажувати пакети і, звичайно, на таку довгоочікувану радість посходилися місцеві бабусі і дідусі – чекали ж нас півдня. А протилежний берег так добре видно, аж порахувати на деревах листочки можна. Відповідно і з того берега. Не минуло й 5 хвилин, як почали нас разом зі старенькими крити з міномета. Так зло, щільно і прицільно.
Я ось що подумав: немає їм різниці – великі Харків це, Миколаїв, Дніпро, Краматорськ, або маленьке село на березі мальовничої річки. Військовий це чи цивільний, старий чи малий – їм треба вбити всіх. Всіх нас, українців.
Вбити нашу історію, честь, знести могили наших пращурів, зрівняти із землею наші церкви, відібрати нашу віру і мову. З таким ворогом не можна домовитись – не вірте тим, хто переконує вас в цьому. Його можна лише перемогти. Або йому програти. Тоді не буде не лише України, а і нас з вами. До речі, виїхали ми цілими і неушкодженими, старенькі теж не постраждали. Мазили вони, ці орки. Тому ми обов’язково переможемо. Кажуть, що тероборона – теж саме ЗСУ, але дикі. Неправда – подивіться, які приємні люди (крім мене, звісно)», – жартівливо про серйозне розповідає Микола Пасько.
Він говорить, що ще понад 300 років тому в Конституції Пилипа Орлика були чітко прописані і обгрунтовані права України на незалежність від Москви. За що українці борються? І в Маріуполі, і в Харкові, Полтаві, Львові, Києві люди говоритимуть, можливо, різними словами, але про одне і теж – за своє право на свободу вибору. За право будувати власний дім і власну державу самостійно. Можливо, часом роблячи помилки, сплативши за таке право велику ціну, але точно не під чиюсь диктовку. Навіть холодний морозний вітер допомагає нашим воїнам і проганяє москалів на північ.
Народна армія непереможна! За кожним з воїнів – допомога тисяч людей, перед якими схиляє голову старший сержант, командир відділення 103-ї окремої бригади сил ТРО ЗСУ, журналіст і воїн Микола Пасько! Перемога буде за нами!
Андрій БОЛКУН, Leopolis.news