logo
27/12
19/12
17/12
13/12
11/12
03/12
01/12
28/11
26/11
12/11
11/11
04/11
02/11
30/10
2 ...

Вони виграли час, аби наступні могли підготуватись

12-07-2023 21:093995

Вони виграли час, аби наступні могли підготуватись
Фото: соцмережі

Війна в Україні щоденно збільшує кількість військових, які через травми, поранення чи набуті хвороби більше не можуть виконувати бойові завдання. Чи означає це, що служба для таких воїнів завершена? /Львівський портал/

На сьогодні велика кількість військових зі статусом «обмежено придатний» залучено для допомоги ТЦК та виконання мобілізаційних завдань.

Що довелось їм пережити на війні та як вони оцінюють ситуацію в армії зараз, ми спробували з’ясувати в учасників бойових дій, які зараз служать у Стрийському ТЦК.

Солдат Михайлович Роман Володимирович (доброволець з 4 березня 2022р).

Потрапив у 24 бригаду. Після того як 13 березня відбулась ракетна атака по Старичах, нас перевели в Попасну, де я був до 16 квітня, поки не отримав осколкове поранення. На операцію мене евакуювали у Львів. Після реабілітації повернувся у стрій, і в серпні потрапив у Запоріжжя, а потім Херсон.


– Коли Ви були у Попасній, чи було відчуття, що можете вже не повернутись?

– Не знаю, день 5 або 6, прийшло це розуміння. Точно в перший тиждень. Я змирився, що можу бути тут вбитий, а далі просто намагались виживати. Нашого старшого сержанта майже одразу поранили й перший час ми фактично, молоді й необстріляні, були одні. Намагались контролювати й підтримувати один одного. Самі організовували чергування, облаштовували позицію та тримали дисципліну. На початках було складно, все сумбурно. Зараз, в плані організації, набагато легше.

– Виходячи з власного досвіду, про те, що сьогодні сучасна Українська армія, це вже зовсім не та, радянська, які приклади Ви наводите на користь армії, коли вручаєте повістки?

– На мою думку, на превеликих жаль, добровольці вже закінчились. Хто вирішив залишитись в тилу, для себе вже рішення прийняли. Історія повторюється, як це було з АТО. Начебто це “ваша війна”, а ми собі вирішуємо свої справи. Чомусь думають, що інші за них все зроблять. В такій ситуації важко переконати будь-якими аргументами, людина для себе вже все визначила. Однак є й адекватні й до повістки ставляться спокійно і з розумінням. Таких переконувати не потрібно.

– Що саме, на вашу думку, найбільше стримує військовозобов’язаних від мобілізації?

– По різному. Хтось з меркантильних причин, тому що зараз у нього бізнес і він хоче заробити. Але не задумуються, що це “зараз” може закінчитись вже завтра, а гроші, в кращому випадку доведеться відати ворогу, просто за те, щоб далі жити. Та чи це буде життям? Хтось ганебно сподівається, що в разі небезпеки вдасться втекти за кордон.

Солдат Талам Василь (доброволець з 28 лютого 2022)

До вторгнення я жив і працював у Литві. Оскільки я АТОшник, рішення прийняв не задумуючись. Хоча діти, які були на той час в Україні просили не приїжджати, мовляв, вони приїдуть до мене і будемо разом. Свою позицію я одразу пояснив: вони переїжджають у Литву, умови я їм підготую, але я мушу повернутись, бо інакше не можу. Я повернувся 28 лютого 2022 року й одразу відправився до військкомату. Мене направили у 24 бригаду в мотопіхотний батальйон і 3 березня ми вже були в Попасній.


– Як Ви потрапили у ТЦК?

– Перше поранення осколками я отримав через 6 березня. Через те, що на той час, медиків ще не було в достатній кількості, рану просто перебинтували. Зрозуміло, що все попідпухало, але пересуватись не заважало. Так і ходив з тими осколками. 31 березня я попав на міну. Отримав набагато важче поранення. Було дуже багато осколків, тому зашивали буквально по дорозі в Бахмут. Потім госпіталі й тривале лікування. Один з осколків був у серці. Під час операції, коли його витягували, серце зупинилось, але успішно реанімували. Після цього на ВЛК мене визнали обмежено придатним, плюс інвалідність. Після реабілітацій, повернувся в пункт постійної дислокації, але на передову дорога мені вже була закрита. Тож, згодом мене перевели у ТЦК.

– Зараз, серед чоловіків в тилу, є багато таких, хто не розуміє добровольців, за їх рішення самостійно відправитись на війну. Як Ви ставитесь до таких?

– Скажу так: Люди які пішли добровільно, їм заміни немає. Їх ніхто не замінить, навіть зараз. Це вмотивовані люди, які розуміли куди й нащо вони ідуть. Ворог був під Києвом, Харковом, Сумами, а ми їхали в Попасну в саму горловину. Без артилерії. Ми знали, що ніхто нам не допоможе. Розуміли, що не всіх витягнемо, що не всім поранені виживуть, бо медиків не вистачало.

– Чи зараз більші шанси для солдата вижити у бою, порівняно з ситуацією, що була півтора року тому?

– Набагато більші. Це навіть не до порівняння. Звичай, ситуації є різні, десь складніші десь слабші. Якби у нас на початку була артилерія, танки й більше молодших та середніх офіцерів, ми б, мабуть, ще досі Попасну тримали. Зараз офіцери які там, вони вже з досвідом, а тільки приходять мають можливість вчитись. Тоді був хаос, коли ворог наступав зі всіх сторін, мобілізовані офіцери, які ще напередодні були звичайними цивільними, на жаль не завжди справлялись. Та їх банально не вистачало, як і медиків. Не рідко траплялось, що солдати командували сержантами, бо в одних був досвід, а в інших ні, а рішення потрібно приймати швидко. Від цього залежали людські життя. Зараз солдати, сержанти, офіцери, усі проходять навчання і більшою мірою за кордоном. Є техніка, боєприпаси, розвідка. Якість війська зросла в десятки разів.


Спілкуючись з Героями, розумієш, що хоч вони зараз фізично тут, у відносно безпечному тилу, та серцями й думками вони залишаються на передовій. Разом з побратимами, які боронять нас і наші домівки від першого дня. Без перепочинку, без обіймів близьких, в страшному напруженні, але з чітким розумінням обов’язку. Ті, кому ми всі завдячуємо можливістю прокидатись зранку, іти на роботу, вирішувати побутові справи, прогулюватись ввечері та зрештою завдячуємо свободою та життям.

На плечах цих людей, ціною їх життів та здоров’я, українське суспільство нарешті почало повертатись до життя. Але, на жаль, війна триває і ще рано заспокоюватись в тилу. Наші захисники на передовій виграють час, аби ми могли підготуватись. Бо війна не обмежується банальним переглядом вечірніх новин та телеграм каналів. ЗСУ на фронті потрібна реальна допомога, аби трагедії Бучі чи Маріуполя не повторились більше в жодному місті України.