07-08-2023 13:313631
Ситуацію щодо взаємного виклику послів, яка склалася між Україною та Польщею, можна описати так: одні не вміють вчасно стулити рота, а інші не можуть стриматися, щоб не пащекувати у відповідь. Саме через це обидві держави в минулому потрапляли під владу Москви. Найменше, що зараз потрібно Україні, — це сваритися з поляками. Ба більше, формула української перемоги та тривалого миру в Східній Європі неможлива без польсько-українського примирення. Польща першою почала постачати Києву танки й зараз залишається ключовою країною для військової логістики України з Європою. Припиниться постачання зброї через Польщу — і війна програна. /Matrix, Валерій Майданюк, політолог/
Водночас уже понад сотню років існує ідея зміцнення українсько-польського партнерства — Балто-Чорноморського союзу, або “Міжмор’я”, що передбачає формування оборонного блоку між Україною, Польщею, країнами Балтії та іншими державами регіону, які б спільно протистояли російській експансії.
Створення такого союзу може назавжди відбити бажання російського ведмедя потикати закривавлену морду в Європу, а ключовими країнами цього об’єднання мають бути саме Україна й Польща. Але крізь непрості польсько-українські історичні стосунки щоразу пробігає чорна кішка. І випускають її не лише кремлівські ляльководи, для яких польсько-українська дружба є небезпечною, але й корисні ідіоти в Києві та Варшаві.
З керівною в Польщі націоналістичною партією “Право і справедливість” (ПіС) дійсно непросто дружити, особливо коли польські політики підігрівають і розпалюють антиукраїнські настрої, намагаючись набрати електоральних балів перед близькими виборами. Прагнучи відтягнути виборців від відверто українофобської “Конфедерації”, якій соціологи прогнозують 15 % голосів, ПіС переймає шовіністичну риторику та активно розкручує новітній наратив про “бандеризм”, “волинську різню” та “геноцид”, про які почали найбільше згадувати чомусь саме після 2014 року. Цьогорічні відзначення в Польщі річниць вибіркових історичних подій також не додають міцності українсько-польським відносинам.
Конфлікт на Волині 1943 року був лише одним з епізодів взаємної боротьби і єдиним, де кількість українських жертв виявилася меншою. Не кажучи вже про те, що його підвалини були закладені на чверть століття раніше. Однією з причин була колонізаційна політика Варшави, а сама трагедія не обійшлася без режисирування нацистів, які тоді були зацікавлені в зіштовхуванні між собою партизанських сил опору.
Виокремлювати з історії Другої світової, наскрізь пронизаної жорстокістю, якісь “факти” злочинів одного народу проти іншого — це тенденційність, адже жорстокість проявляли всі, а найбільше — німці. Замість того, щоб уникати гострих кутів, деякі польські політики їх загострюють. Чи не кожна країна мала у своїй історії непрості відносини із сусідами, з якими то воювала, то мирилася. І якщо починають спеціально підіймати на поверхню саме темні плями міжнаціональних відносин — це небезпечний сигнал для майбутнього. Історія завжди буде непростою темою для українців і поляків, проте від вміння це подолати залежить питання співпраці та миру між народами. Щоб не повторити катастрофічних історичних помилок, полякам і українцям слід шукати миру та партнерства, а не “воювати з померлими”.
Водночас польські політики також мали б усвідомлювати, що своєю боротьбою Україна сьогодні рятує майбутнє цілого покоління поляків. Російські посадовці прямо погрожують ядерними ударами по Польщі, обіцяють захопити Варшаву, а нещодавні наміри “вагнерівців” здійснити “екскурсію в Жешув” розвіюють будь-які ілюзії, що Польщі немає за що переживати. І те, що Польща перебуває в НАТО, зовсім не повинно створювати фантазії вічного миру. Кому як не Польщі пам’ятати гарантії Заходу, надані в 1939 році? Зрештою, не слід забувати про щонайменше три відомі російські ракетні атаки по території Польщі за останні півтора року, за які росіянам відплачують ЗСУ.
Також Україні складно порозумітися з польськими фермерами, які не задоволені напливом українського зерна в сезон збору врожаю і не бажають зазнавати часткових фінансових збитків та затримок через те, що українська економіка прагне вижити. Блокування на польському кордоні українського зерна, зібраного на мінних полях і перевезеного під вибухи російських ракет, — вчинок, який справді важко зрозуміти на тлі розмов про братерство.
Хай якими невиправданими є заяви польських політиків, українська влада мала б виявити більше державної мудрості, щоб принаймні не виносити ці суперечки на публіку. Зважаючи на становище України та очікування нових постачань зброї з Польщі, президентська команда мала придумати щось краще, аніж демонстрацію дипломатичних жестів, які викликають посмішку в Кремлі. Публічні перепалки української влади з міністром оборони Британії та з Польщею мають вигляд тимчасової втрати розуму, адже до перемоги нам ще дуже далеко.
У Кремлі не сидять склавши руки в очікуванні українського контрнаступу, а планують нові операції, щоб примусити Україну припинити боротьбу. Росія ще має колосальні ресурси, міжнародний вплив і величезний мобілізаційний резерв (і людей у них не виловлюють на вулицях — для них створюють умови, щоб ті самостійно прибувати у військкомати). А залежна від іноземних постачань зброї Україна влаштовує перепалки із союзниками та викликає “на килим” послів стратегічних країн-партнерів.
Безумовно, важко зберігати хороші відносини з тими, хто затято нам дорікає, але від уміння української влади діяти виважено й не покусати тих, хто разом із докорами простягає руку допомоги, залежить існування нашої держави в XXI столітті.
Вдумливі кола польської та української інтелігенції, зокрема Єжи Ґедройць і Юрій Липа, розуміли, що нашим народам слід забути столітні образи й об’єднати зусилля в боротьбі проти небезпечніших загроз. Основою державної політики обох країн має стати згладжування історичних гострих кутів, інформування населення про кремлівські провокації, а також вироблення спільної позиції представників різних країн щодо актуальних політичних та історичних тем, які мали б об’єднувати народи, а не розділяти.
Нині кожен, хто виступає проти України в Польщі, грає на користь Кремля — те саме стосується й українців. Показово, що активно витягувати на поверхню столітні польсько-українські образи починають саме тоді, коли військова співпраця між країнами пожвавлюється.
Сьогодні польсько-українські відносини проходять випробування спільною боротьбою проти Росії, яка може завершитися створенням дієвого безпекового об’єднання або сваркою і взаємними образами. Як засвідчує історія, непорозуміння та війни українців із поляками й в XVII, і в XVIII, і в Другій світовій закінчувалися потраплянням обох країн під копито Москви. В XXI столітті українці та поляки мають “подолати історію”, поки самі нею не стали.