logo
30/07
29/07
23/07
16/07
15/07
08/07
28/06
25/06
24/06
21/06
20/06
19/06
10/06
08/06
... 4
6 ...

Військовослужбовець Андрій Корнієнко: поранення – не вирок, а шанс розпочати нову сторінку життя і служити країні й далі

26-09-2023 08:306736

Військовослужбовець Андрій Корнієнко: поранення – не вирок, а шанс розпочати нову сторінку життя і служити країні й далі
Фото: Андрій Корнієнко

13 вересня солдата Андрія Володимировича Корнієнка Указом Президента України було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.  Нагороду йому вручав особисто Володимир Зеленський. Батько трьох доньок, у цивільному житті оператор станків з ЧПУ та чоботар, солдат Корнієнко з позивним «Ребе» практично з перших днів російсько-української війни у лавах ЗСУ. Сьогодні він продовжує службу у 1-му відділі Стрийського РТЦК та СП. Але хоче знову повернутися на схід.

48-річний Андрій Корнієнко худорлявої статури. Коли побачив на його однострої нашивку «РЕБЕ», то із здивуванням запитав, чи то його прізвище, чи він дійсно равин? Пан Андрій розсміявся і розповів, що має єврейське походження, є віруючою людиною і через це отримав серед друзів в армії таке прізвисько.

У перший день війни він з родиною з рідних Броварів вирішили евакуюватися до родичів на батьківщину матері, яка родом із Яворівського району Львівщини. Коли вдалося із доньками та дружиною добратися до Яворівщини і трохи облаштуватися, то вже 2 березня Андрій Корнієнко пішов у місцевий військкомат добровольцем. І вже 13 березня у складі третього батальйону 24-ї бригади виїхав в зону бойових дій в Попасну.

«Наша частина захищала локомотивне депо в Попасній. Це був важливий і великий стратегічний пункт оборони міста. Там стояли локомотиви, цистерни. Окрім того, в будівлях також переховувалось немало цивільних. Прізвисько «Ребе» мені дали одесити. Я входжу до єврейської громади, є віруючою людиною. Завжди на івриті благословляв хлопців, які йшли на передок. Як кажуть: на війні всі віруючими стають. У Попасній йшли важкі вуличні бої. Позиції росіян часто були на відстані 50-100 м від наших. А коли перестрілки йшли в будівлях, то російські солдати базувались чи то в сусідньому цеху, чи на іншому поверсі. По наших позиціях кожен день бив танк. Дуже героїчні хлопці у нас були. Мені дуже з першим командиром повезло. Позивний «Хакер» у нього був. Я навіть не встиг взнати, як його звали. Під час однієї з атак, наші хлопці підірвали пару танків, а «Хакеру» посікло кулями ноги. Один хлопчина просто вискочив на танк і закидав люки гранатами. Він загинув пізніше. Звичайно, що всім було страшно. Було пару хлопців, які мали досвід АТО, контрактники. Вони опікувались тими, хто був мобілізованим. Пізніше я потрапив в госпіталь. Опісля – знову служба. Коли нас мали перекидати в Соледар, знову потрапив в госпіталь. Визнали обмежено придатним», – розповідає Андрій Корнієнко.

Питаю його, як сім’я відреагувала на те, що пішов на фронт.

«Дівчата кажуть, що їх тато герой! Я сказав дружині, що якби там не було, я можу загинути, але не буду жити під кацапом однозначно. Одного разу так там трапилося, що я десь днів 10 не виходив на зв’язок. А перед тим під Броварами в окупації у мене товариш загинув: затримали його росіяни, довго сусіди не могли знайти. Як виявилось, пізніше розстріляли його, а потім тіло положили на коктейлі Молотова і спалили. І дружина каже, що їй приснився сон, що оцей мій товариш Сергій весь чистий і світлий такий, а я такий брудний, вимазаний в крові весь. І вона подумала, що Сергій знайдеться, а я загинув. Коли вдалося вийти на зв’язок – вона не брала трубки. Дзвоню тещі й прошу дати телефон дружині. А вона каже: «Дивлюся – ти дзвониш. Руки почали труситися так, що я навіть телефон не можу взяти: боюсь почути погані новини», – говорить «Ребе».

Розповідає, що відношення місцевих до усіх цих подій неоднозначне, особливо у старшого покоління. А от молодь зовсім інша.

«У нас було четверо місцевих хлопців з самої Попасної. Добровольці. Добре знали місто. Стали нашими провідниками. Розговорився з одним. Звали Артем, років 30 йому було. Питаю його, чи не боїться, що допомагає ЗСУ, адже його батьки живуть в Попасній. Каже, що років шість тому виїхав з міста в Краматорськ і рідко бував вдома. Та й батьки, слава Богу, не знають, що він зараз тут. Казав, думає, що ця війна не повинна бути довгою. Був у нас в частині хлопчина зі Львова – Любчик. Він все казав, я запам’ятав цю його фразу: «Якщо у кацапа була б сила, то вони б нас давно вже перемогли». І це дійсно так. Весна минулого року була дуже важкою. Ми могли вистрілити з міномету лише кілька разів. А росіяни нас посипали кулями, мов дощ. На одну нашу позицію за один раз 80 снарядів з «Граду» могло прилетіти. Ротації не було. Лише нові люди заміняли поранених і загиблих. А зараз вже зовсім інша ситуація. Маємо потужну артилерію, «Ескалібури», «Цезарі», не економимо боєприпаси», – ділиться враженнями солдат Корнієнко.

«Ребе»-Корнієнко розповідає багато історій боїв.

«Раз в неділю росіяни заводили свій спецназ. Вони реально професійно воювали, навіть без бронежилетів. Штурмували одну будівлю. Оточили наших. Один наш колега був поранений і сказав, що не здасться і підірве себе гранатою. Це дало можливість через проломи в стінах прямо перед носом у росіян евакуюватися нашим оборонцям, а потім дати відпір. Наші потім слухали їх розмови по рації, ті дивувалися: «Бригада плиточників поклала наш спецназ». Кацапи реально не шкодували своїх людей. У Попасній запускали проти нас Перший корпус ДНР, потім казачий полк був, «Вагнера». Цікаво, що вони не йшли в атаку без офіцерів. Майже як у другу світову. Між нами і ними дуже велика різниця. У нас просто панує дух свободи. Між нами ментальна прірва. Росіяни не звикли брати на себе відповідальність. У них ментальність рабів. От українці сьогодні вибрали президента, а завтра уже вони його можуть скинути, якщо щось не влаштовує. А в росії ціле покоління не знає іншого керівника, ніж путін.  Біблія каже, що той, хто пройшов до когось зі злими намірами, з мечем, – він від меча й загине. А той, хто носить зброю для оборони, той мусить її використовувати для захисту і для покарання зла. До нас прийшло зло. І Бог допомагає нам його зупинити», – говорить «Ребе».

Питаю, як, на його думку, закінчиться війна.

«Думаю, вона, як почалася в один день, так може і закінчився. Я люблю історію. Таких прикладів немало. У нас є перелом на полі бою, у нас уже більше техніки та зброї. Так, у нас є втрати. Велика ціна перемоги, великою кров’ю це все здобувається там. У росії в будь-який момент може початися великий політичний колапс. Якщо деокупуємо територію, яка була нашою до 91-го року, то з’явиться проблема, що робити з населенням, яке вже більше восьми років під окупацією. Зрадниками має займатися СБУ. Іншим, які підтримували русскій мір, я би просто заборонив голосувати на виборах. Щоб вони не мали права голосу, хай вони собі живуть, працюють. Або виїжджають. Важко з такими людьми спілкуватися», – ділиться своїми міркуваннями Андрій Корнієнко.

Розповідає, що хоче знову вернутися на схід. За станом здоров’я не може служити в бойових підрозділах. Але зараз активно вчиться керувати дронами. Для армії важливими є аеророзвідка, коригування вогню. Він хоче бути корисним, а не служити в тилу. Тим більше, що має хист до техніки. За освітою є оператором станків з числовим програмним управлінням. Довго працював на місцевому заводі в Броварах. А потім трохи зайнявся приватним бізнесом: сам моделює і шиє взуття. Героєм себе не відчуває. Каже, що на фронті сьогодні всі герої. І орден «За мужність» – це нагорода усім його бойовим побратимам. Важливо якомога швидше перемогти у цій війні і почати відбудовувати країну.

А на даний момент Андрій Корнієнко продовжує службу у РТЦК та СП в Жидачеві. Освоює мистецтво керування дронами та готується повернутися до своїх бойових побратимів. Обмеженість по здоров’ю точно не є перешкодою для бажання нищити ворогів у будь-який доступний спосіб. Дякуючи нашим західним партнерам, зараз така змога є. Він закликає усіх, хто володіє відповідними навичками та знаннями техніки, долучатися до команди переможців. І за це держава гарантує відповідну фінансову мотивацію та солідні соціальні гарантії.

Розмовляв Андрій Болкун

Фото Андрія Данильця та з соцмереж