Солдат, з позивним «Їжак», Віталій Щабленко, заступник командира бойової машини – навідник-оператор гірсько-штурмового відділення, гірсько-штурмової роти, 10 ОГШБ після поранення був переведений у один із РТЦК та СП Львівщини.

«До війни був приватним підприємцем та займався будівельними матеріалами. Жив звичайним життям, мав плани на майбутнє і навіть не міг уявити, що життя зміниться в одну мить, бо почалась війна. 24.02.2022 року був днем, коли в голові була тільки одна думка: «Що потрібно захищати, допомагати, треба робити все щоб сім’я та рідні були в безпеці»!

25.02.2022 р зареєструвався в «Будинку воїна», бажав патрулювати місто. Згодом почав займатися волонтерськими перевезеннями по Україні, маючи власний великий вантажний бус. Потім мені зателефонували з ТЦК та СП (військкомату), та повідомили, що потрібно їхати. Довго не думаючи, спакував рюкзак та за короткий термін був вже в ТЦК. Мене відправили в служити в роту охорони Червоноградського РТЦК а СП.

Через певний термін часу мене перевели в 10 окрему гірсько-штурмову бригаду. Спочатку навчання відбулись на Франківщині, потім нас відправили ще на навчання в іншу область на полігон. Далі ми прибули на схід і почали виходити на позиції. Певний час був шоковий стан, відбувається інакше розуміння дійсності. Безпечні навчання закінченні, і з повним багажем знать та навичок потрібно йти в бій. І правильно їх використовуючи та зберігаючи спокій, залишитися живими та досягти успіху. Дуже надавало натхнення те, що всі, абсолютно всі хлопці, які були поряд, були такими ж простими людьми, з такою ж метою. Ми підтримували одне одного, допомагали, ділилися, були одним цілим, прикривали одне одному спини.

На одній з наших позицій ворог вночі використав дрон із тепловізором та вдарив «АГСом» в наш бліндаж. Дякувати Богу, що це була не міна, бо було б все набагато гірше. Там я отримав вогнепальне осколкове поранення ноги та контузію. Ще 6 днів я був на позиціях із осколками в нозі. Згодом мене евакуювали в лікарню, потім перевезли в Дніпро. В лікарні я пройшов лікування та повне обстеження організму, під час якого в мене знайшли багатовузловий зоб шийно-загрудинної локалізації. Рекомендовано було тотальне видалення щитовидної залози.

Незабаром мене перевели в Червоноградський РТЦК та СП для подальшого проходження служби.

Під час війни в мене народилася донечка. Це найбільше щастя в житті, це моя мотивація, це моя надія, моя душа. Промінь любові та світла в такий важкий час. Після того, що я пройшов, я дивлюся на речі зовсім по іншому, змінилося відношення до життя. Цінності які є в людей в звичайному повсякденному житті, матеріальний стан, робота, квартири, автомобілі - це не головне. Важливий тільки час, який відведений, щоб жити з своїми рідними, бути поруч, захищати їх. Головне - це люди, підтримка, плече, яке тобі можуть підставити у важку хвилину та самому залишатися людиною. На рахунок мобілізації в мене відбувається внутрішній конфлікт. Я розумію, що люди не йдуть служити тому, що бояться. Страх паралізує і не дозволяє об’єктивно та з холодною головою дивитися на ситуацію, приймати правильні рішення. Але як же ті хлопці, які там з самого початку? Чому ніхто не думає про них? Їх потрібно міняти, вони такі ж звичайні люди, вони виснажуються, як фізично так і морально. Їм потрібна допомога. А як же шана до тих, хто в полоні та тих, хто віддав своє дорогоцінне життя за нас? Як ті, хто переховується, потім зможуть дивитися в очі тим, хто пройшов пекло? Можливо і не було б так важко, якщо б нас було більше. Більше тих, у кого одна ціль, хто бажає миру та перемоги нашій країні, без втрат, без болю, без тривог».