Лорі Брістов (англ. Laurie Bristow) – колишній посол Великобританії у російській федерації (2016-2020 роки), поділився на шпальтах провідного британського щомісячника Prospect міркуваннями про майбутнє росії, можливі варіанти розвитку подій у російсько-українській війні та моделі поведінки Заходу. Нижче пропонуємо переклад його статті.

Із Путіним чи без нього дисфункція російської держави триватиме. Це викликає у Заходу серйозні питання про те, як вести справи з Москвою, підтримувати Україну та змінювати себе

Війна Росії проти України триватиме довго. Жодна сторона не близька до вирішальної військової перемоги. Також немає шляху до всеосяжного врегулювання конфлікту через перемовини. Підстав для врегулювання, по суті, немає – війна є наслідком того, як Путін і його оточення бачать Росію та її місце у світі, а незалежній демократичній Україні в цьому світі не місце. Не може бути тривалого миру, поки сама Росія фундаментально не зміниться під іншим керівництвом.

Проте ймовірно, що на якомусь етапі переговори відбудуться. Цілком імовірно, з теперішнім російським керівництвом чи його наступниками. Обставини та суть будь-яких переговорів надзвичайно важливі. Можна уявити припинення вогню (більшою чи меншою мірою), але не вирішило глибинний конфлікт. Ця ситуація була би небезпечною, якби дозволила Росії відновити свою армію, перечекати, а потім посилити або послабити конфлікт на свій розсуд. Кремль добре напрацьований у веденні війни іншими засобами. Успішні переговори мали би запобігти такому сценарію.

Поки Росія кардинально не зміниться або якщо Захід не обере інший підхід для підтримки України, війна, ймовірно, не закінчиться, а натомість перетвориться на ситуацію, що не є ні миром, ні війною. Коли переговори відбуватимуться разом із загрозою або застосуванням насильства з боку розгніваного чи ображеного російського керівництва, яке потребує вирішення проблем – деякі з них реальні, деякі уявні, усі вони посилені наслідками власних дій Кремля.

Це війна за незалежність України. Це також війна Росії за спадкоємність: остання стадія її тривалого та невдалого переходу від радянського комунізму. Наскільки Сполучене Королівство підтримує наступний етап поточного переходу України – це питання для нас і наших українських партнерів. Чи пориває Росія зі своїм імперським і тоталітарним минулим і як – це питання до росіян. Але у нас є інтереси до того, що відбувається в Росії. І наша підтримка України або її відсутність вплине на результат.

Нам потрібен план, як поводитися з Росією такою, якою вона є, і якою вона, ймовірно, буде протягом наступного десятиліття і, можливо, через покоління чи більше. Будь-який такий план не повинен ґрунтуватися на вірі, магічному мисленні про те, що як дати Путіну бажане (або змусити українців до цього), то це якось зробить Росію менш небезпечною.

Бачення майбутнього в таких термінах допомагає визначити наші цілі, окрім мантри про те, що Путін повинен програти. Для України війна – це національне виживання та безповоротне становлення країни на шлях до демократії та верховенства права, закріпленого в європейському мейнстрімі. Йдеться про те, щоби скористатись унікальною можливістю, отриманою жахливою ціною, для досягнення того, чого Київ прагне з 1991 року.

Для російського керівництва війна має на меті запобігти цьому, відновити панування над своїми сусідами і протистояти тому, що, на його думку, є посяганнями США на права Росії як великої держави. І йдеться про цементування у свідомості росіян імперіалістичного й авторитарного бачення Росії.

Наші інтереси полягають у тому, щоби Росія не змогла підкорити чи зламати Україну; стримування Росії від майбутньої агресії; а Україна стала успішною європейською демократією. І вони також полягають у тому, щоби тримати двері відчиненими для іншого роду відносин з Росією, яка хоче порвати з тим, чим вона стала за часів Путіна.

Чи можна чогось із цього досягнути через угоду «земля за мир» в Україні? Це компроміс, на який можуть зважитися лише українці, виходячи з наявних у них альтернатив. Але це не змінило би природу російської держави і, найімовірніше, зміцнило би владу Путіна. Думати інакше означає неправильно розуміти природу путінської Росії.

То чим це закінчується? Війна – це трагедія для України і стратегічна катастрофа для Росії. Путін ослаблений як власними помилками, так і діями інших. Він виглядає більш некомпетентним, аніж будь-коли за останній час. Але його правління не перебуває під безпосередньою загрозою, і режим не виглядає близьким до краху. Росія може і зберігатиме такий стан іще довго.

Ілюстрацією цього стану є заколот Прігожина. Це відображало природу російської держави після двох десятиліть путінізму: слабкі інституції, сильні, але непрозорі мережі патронажу, фракційність, пошук ренти та насильство. Негайна відповідь Путіна виявила найбільший страх його режиму: нестабільність і суперництво всередині Росії, що призвело до зміни режиму. Це прямо суперечить найфундаментальнішій темі російської пропаганди війни: що Росія захищає свою унікальну цивілізацію від нападу ворожого Заходу, використовуючи Україну як свою проксі.

Після заколоту головним пріоритетом Кремля було продемонструвати владу та контроль Путіна. Міністр оборони Сергій Шойгу та начальник Генштабу Валерій Герасімов залишаються на своїх посадах. Прігожин мертвий. Жодному росіянинові не буде важко зрозуміти його ранню смерть як доказ того, що станеться, якщо кинути виклик Путіну. Російський президент витримав цю бурю – тож що буде далі?

І в Росії, і в Сполучених Штатах наступного року відбудуться президентські вибори. Путін майже напевно вистоїть і, якщо вийде, переможе. У Росії мета виборів – підтвердити рішення влади, а не виявити волевиявлення народу. І Путін робить ставку на перемогу Трампа на виборах у США 2024 року або, якщо це не вдасться, на розмивання сили США та Заходу в Україні.

Але вибори в Росії 2024 року не вирішать найбільшого питання в її політиці. Вся російська еліта знає, що це за питання, але ніхто не знає, як і коли на нього буде дана відповідь. Ідеться про неминучий відхід Путіна з посади і спадкоємність нового керівництва. Кремлівська пропаганда завжди підкреслювала, що Путін є незамінним і гарантом стабільності Росії. Перше не може бути правдою (він смертний), а друге стає все більш сумнівним. Але перевіреного механізму для досягнення престолонаслідування немає, а катастрофічна війна Путіна значно ускладнила реалізацію керованого переходу, коли настане час.

Важко уявити, як може з’явитися нове керівництво без активної підтримки Путіна – спроба без цієї попередньої умови була би шалено ризикованою затією. Найвірогідніший сценарій полягає в тому, що керуватиме схвалений Путіним секурократ, здатний придушити фракційність і нестабільність. Ми можемо спостерігати безладний і затягнутий перехід у систему, де інституції, закон і політична культура повністю деградували. Це те, що росіяни розуміють під смутою – час негараздів, коли влада, ресурси і правила гри вимагають захоплення.

Не варто сподіватися на те, що демократична Росія вибухне, щойно Путін і його поплічники підуть. У Росії та в еміграції є дуже сміливі демократи, але демократичні інституції та культура зазнають систематичних репресій. Багатьох російських опозиційних політиків, журналістів та правозахисників затаврували іноземними агентами – по суті, п’ятою колоною – щоби дискредитувати їх і те, що вони відстоюють перед широкими верствами населення.

Що стосується широких верств населення, то було би нерозумно припускати, що підростаюче покоління росіян прийме більш демократичний та прозахідний світогляд. Ми матимемо справу з людьми, сформованими невдачами, приниженнями, репресіями та маніпуляціями. За 23 роки правління Путіна він створив дуже витончену розповідь про Росію та її історію, щоби підтвердити легітимність свого правління та світогляд підстаркуватих кадебістів. Опитування незалежного "Левада-Центру" свідчить про збереження високого рівня підтримки влади. Там, де немає підтримки з ентузіазмом, достатньо пасивної згоди, щоби гарантувати збереження статус-кво. Росія – суспільство, яке глибоко травмоване власною історією та лідерами.

Чи сама Росія розпадеться і не існуватиме в теперішньому вигляді? Це малоймовірно, і небезпечно для людей на Заході. Ми не маємо сили це здійснити. Ризики безпеки на Заході держави-невдахи з ядерною зброєю були би величезними. І говорити про це як про бажаний результат – це подарунок як для пропагандистської машини Кремля зараз, так і для розлючених російських націоналістів у майбутньому, які приписуватимуть завдані Росії рани західним змовам і русофобії.

У найближчому майбутньому влада в Росії належатиме антидемократичним та мракобісним силовикам (секурократам), чий світогляд сягає корінням у холодну війну і приниження 1990-их років.

Існує сценарій, за яким ми маємо справу зі секурократами, чий світогляд принципово не відрізняється від світогляду Путіна, але які визнають масштаб стратегічного провалу Росії та хочуть деескалувати конфронтацію із Заходом, водночас дбаючи про наслідки всередині країни. Ризик тут полягає в тому, що насильницька та реваншистська Росія шукає час, щоб оговтатися, без будь-яких основних змін у своїх намірах. Але ми повинні бути готовими досліджувати шляхи зниження напруженості і стабілізації надзвичайно небезпечного протистояння в центрі Європи, якщо цього також хоче Кремль.

Росія, яка є домінуючою силою безпеки в Європі, становить загрозу нашим інтересам. Росія в мирі сама зі собою та своїми сусідами є найкращим довготерміновим гарантом миру в Європі.

Щоби спрямувати Росію на такий шлях, нам потрібно уникнути двох великих помилок. Одна з них полягає в тому, що ми повинні піти на поступки Путіну або його наступникам (або, що вірогідніше, змусити українців зробити це), тому що в іншому випадку ризики занепаду Росії є надто великими. Це самостримування. Стратегічний провал Росії є наслідком рішень, прийнятих у Кремлі, і системи, яку побудував Путін. Прийняття цих речей не зробить Росію менш небезпечною.

По-друге, чи є шлях до звичної роботи з путінською Росією? Немає. Відбулися речі, які неможливо ні пробачити, ні забути: військові злочини, зниклі чи загиблі люди, колосальні ризики для європейської і глобальної безпеки.

Якщо дійде до мирного врегулювання, ми навряд чи матимемо справу з Росією, яка повністю зазнала поразки, якій ми можемо нав’язати умови та яка хоче відродитися як прозахідна демократія. Нам було би краще мислити в категоріях стримування ризиків, залишаючи відкритими варіанти, поки росіяни вирішують, яку країну вони хочуть після Путіна, і чітко пояснюючи, які відносини запропоновано залежно від вибору Росії.

Це вимагає реалізму та чіткого мислення щодо поведінки з теперішньою Росією, одночасно максимізуючи шанси отримати її такою, яку ми хочемо. Можуть бути важкі рішення про те, що потрібно зробити зараз, а що можна спокійно залишити на потім.

По-перше, чи можна домовитися з Путіним? Так, але ми повинні бути реалістами щодо природи будь-якої угоди, до якої призводять переговори. Для Росії мета Мінських угод у 2014 і 2015 роках полягала в тому, щоби дати Кремлю ширший спектр інструментів примусу, за допомогою яких він міг підірвати суверенітет України та відшарувати її західних прихильників. Два запропоновані Путіним договори від грудня 2021 року напередодні вторгнення вимагатимуть від США відмовитися від своїх зобов’язань щодо безпеки Європи та передадуть Росії буферну зону в Центральній Європі, яку Москва втратила після розпаду радянської системи між 1989 і 1991 роками. Путін не демонструє жодних ознак відходу від цих позицій.

У будь-якому випадку, ми не повинні надавати великої ваги підписаним Путіним угодам чи взятим ним зобов’язанням. Слово Путіна нічого не варте. Він особисто підписав угоди про гарантії територіальної цілісності України. Його режим регулярно використовує брехню як інструмент державного управління. Важливо те, що він робить, а не те, що він обіцяє робити.

По-друге, чи можна знайти взаємовигідні домовленості з Росією? Протягом більшої частини останніх трьох десятиліть Захід прагнув зв’язати Росію взаємовигідною співпрацею: торгівля та інвестиції, Велика вісімка, СОТ і Рада НАТО-Росія. Ця політика не була неправильною чи цинічною, але вона не спрацювала. Ми не поспішали усвідомлювати, що наша стратегія зазнає краху та що природа режиму стає дедалі отруйнішою.

Чи буде знову конвергенція між Росією та Заходом? Можливо, це було би в інтересах Росії та росіян, чия альтернатива полягає в тому, щоби бути молодшим партнером Китаю – позиції, якої росіяни дуже бояться. Але зближення із заходом навряд чи відбудеться протягом найближчого часу, якщо взагалі відбудеться. За Путіна запанувала могутня ідеологія унікальної суверенної цивілізації, яку "зловмисний і дегенеративний Захід" має намір знищити. Ця ідеологія побудована на п’янкій суміші права та жертви: ролі Радянського Союзу в порятунку світу від нацизму, права, яке це принесло СРСР на буферну зону в Центральній та Східній Європі після 1945 року, успадкування Росією цих прав як правонаступницею СРСР та їх ігноруванням з боку Заходу. Кульмінацією цих наративів стала абсурдна перспектива війни проти України як війни за "денацифікацію". Повернення звідти буде довгим і важким.

Було би нерозумно припускати, що підростаюче покоління росіян прийме більш демократичний та прозахідний погляд

Окрім того, виникає питання справедливості – великої розплати за те, що Росія та росіяни зробили в Україні. Це не та деталь, про яку можна домовитися. Чи віддасть Росія своїх лідерів або навіть солдатів для судових процесів у Гаазі за військові злочини? Я серйозно сумніваюся. Це обмежить можливості для примирення між українцями та росіянами, які все ще будуть сусідами, і обмежить наші майбутні відносини з Росією.

Але тут також ідеться про те, як росіяни сприймають те, що вони зробили в Росії, з росіянами. Зовнішня агресія і внутрішні репресії – дві сторони однієї медалі.

Це війна Путіна чи війна Росії? Її витоки лежать у рішеннях людей у Кремлі, але ведення війни – це інше питання. Військові злочини, вбивства, сексуальні насильства, грабунки, байдужість і погіршений стан справ удома є відповідальністю окремих росіян із суспільства, чий моральний компас розбитий на друзки. Без зусиль пояснити подібні злочини відродження російського суспільства буде мертвонародженим.

Скомпрометовані або зруйновані інституції та політична культура країни серйозно завадять здатності Росії оцінювати своє недавнє минуле. Православна церква, університети, правова система та державні медіа стали частиною тканини путінізму та його впровадження в суспільство. Російська держава випотрошила інституції, які розквітнули за гласності. Російську неурядову організацію «Меморіал», створену для розслідування сталінських злочинів проти радянського народу та засвідчування сучасних порушень прав людини, закрили після перших днів вторгнення.

Виправити збитки можуть лише росіяни, за будь-якої допомоги від своїх колег за кордоном. Ми повинні подумати про те, як ми пропонуємо цю допомогу, якщо вона потрібна. Для Великої Британії очевидним місцем для початку є переосмислення Британської і Всесвітньої служби BBC для 21-го століття, а також університетських зв’язків, які старанно формувалися протягом трьох десятиліть.

Але навряд чи ми побачимо повторення оптимізму 1991 року, коли багато росіян вважали, що Захід пропонує щось краще, ніж те, що вони мали за радянського комунізму. Частково це відображає пам’ятні труднощі 1990-их років, посилені режимом Путіна, щоби продемонструвати економічну стабільність і процвітання, які Путін нібито дав Росії з 1999 року. Це також відображає розчарування в Заході. Це розчарування підживлюється твердженнями про те, що Захід нав’язав Росії експериментальні ринкові реформи, і що США та їхні союзники нібито порушили зобов’язання не розміщувати сили НАТО в нових демократіях Центральної та Східної Європи.

Жодного міцного миру неможливо побудувати, якщо Україна не зможе захистити себе. Нас чекає тривалий, важкий перехідний період у Росії, протягом якого Україні будуть потрібні певні гарантії безпеки, щоби забезпечити своє виживання та максимізувати шанси на успіх як правової демократії. Гарантії безпеки варті паперу, на якому вони написані, лише якщо вони відображають як здатність, так і намір забезпечити її виконання. Росія, США та Велика Британія підписали Будапештський меморандум 1994 року, згідно з яким Україна відмовилася від ядерної зброї. Це не завадило Росії вторгнутися в Україну або застосувати ядерний шантаж проти неї та її союзників.

Саміт НАТО у Вільнюсі в липні 2023 року не зациклився на питанні членства України. Це не повинно стати фіксацією для Заходу, як це стало для Росії, і, перш за все, не можна допустити, щоби це стало причиною розбіжностей в Альянсі. Членство може почекати. Що не може чекати, так це забезпечення того, щоб Україна мала засоби для самооборони на невизначений термін, і щоби Росія позбулася думки про те, що їй просто потрібно змінити керівництво у Вашингтоні чи домогтися втрати рішучості в Альянсі. Ключовим питанням тут є збереження згуртованості Альянсу та єдності мети – один із великих успіхів за останні 18 місяців.

Тим часом Україні належить здійснити перехід, щоби стати європейською демократією. Перспектива членства в Європейському Союзі є більш важливою справою – інституцією, яка виконала таку надзвичайну роботу зі встановлення миру в Європі з 1945 року. Потрібен серйозний шлях до членства та допомоги для України, щоби вона могла досягнути цієї мети. Протягом більшої частини останніх декількох десятиліть підхід ЄС до своїх східних сусідів полягав у тому, щоб уникати питання, ніж відповідати на нього.

Яких відносин у сфері безпеки має прагнути НАТО з Росією? Є спокуса сказати: жодного. Росія оголосила себе ворогом західних демократій, і наша оборонна політика має відображати цю реальність. Але в довготерміновій перспективі це залишає багато некерованих ризиків. Ми втратили майже всі договори про контроль над озброєннями та механізми зменшення ризиків, які старанно створювали десятиліттями, здебільшого тому, що російське керівництво вважало, що вони більше не служать інтересам Росії, і що стримування йде на шкоду Росії. Ми можемо з цим не погоджуватися, але це не змінить їх сприйняття. У будь-якому випадку, зараз ми вступаємо у світ тристороннього стратегічного стримування між Китаєм, Росією та США, що змінює розрахунки кожного.

За визначенням, між потенційними чи реальними супротивниками є договори про контроль над озброєннями та заходи зміцнення довіри. Вони існують для того, щоби зменшити ризик взаємних катастрофічних результатів. Якщо ми хочемо переконати наступника Путіна в деескалації, військова та дипломатична позиція Заходу має продемонструвати, що ми не маємо наміру загрожувати Росії та її керівництву, але що ми можемо та захищатимемо наші інтереси в разі нападу. У цьому важко досягнути балансу. Але зараз Росія стикається з наслідками помилкової думки, що Захід уникне конфронтації навіть у тих випадках, коли Росія прямо кидає виклик інтересам Заходу, як це було в Естонії (2007), у Грузії (2008), в Україні з 2014 року, у вбивстві опонентів за допомогою радіологічної та хімічної зброї, у політичному втручанні тощо. Ми всі будемо в безпеці, якщо зможемо знайти способи домовитися про взаємну стриманість. Цього неможливо досягнути з Путіним, але це має бути на порядку денному для обговорення з його наступниками.

Ніхто не повинен приділяти час аргументам Росії про те, що її безпека може бути гарантована лише наявністю слабких і невпевнених сусідів. Не менш важливим фактом є те, що Росія напала на Україну, вважаючи її слабкою. На Росію ніхто не нападав і не збирався цього робити в лютому 2022 року.

Є ще одне важливе питання, яке ми маємо розглянути: скільки шкоди ми завдали нашій м’якій силі. Відома "Довга телеграма" Джорджа Кеннана, написана з Москви в 1946 році, пояснює основу для стримування радянської загрози щодо США та Заходу із початком "холодної війни". Наприкінці своєї телеграми Кеннан робить два важливих висновки, про які іноді забувають. Перший стосується необхідності "сформулювати та висунути іншим націям набагато більш позитивну та конструктивну картину світу, який ми хотіли би бачити, ніж ми висували в минулому". Друга стосується обов’язкового піклування про "здоров’я та силу нашого власного суспільства. Світовий комунізм схожий на хворого паразита, який харчується лише хворою тканиною. Це [точка], в якій зустрічаються внутрішня та зовнішня політики".

Чому російська пропаганда працює навіть тоді, коли вона явно нечесна? Чому Росія досягнула такого успіху в оформленні неоімперської війни як війни проти "західного імперіалізму"? Чому велика частина світу так недовіряє США та Заходу? Що сталося з нашою власною впевненістю та довірою до демократичних цінностей та інститутів?

Це не лише про Росію: це про те, як ми підтримуємо мир у світі, що швидко змінюється

Що нам робити? Перш за все, ми не повинні випускати з поля зору, наскільки великий виклик є для нашої безпеки та наших цінностей. Проблема не вирішиться сама собою, і оскільки ми матимемо справу з Росією, яка може бути насильницькою та реваншистською протягом цілого покоління, вона конкуруватиме за увагу й ресурси з іншими великими, нерозв’язними проблемами в осяжному майбутньому. Чи є у нас ясність мислення та рішучість приймати виклик стільки, скільки потрібно?

Ми повинні чітко та терпляче визначити, чого ми хочемо в наших відносинах з Росією. Ми не повинні відмовлятися від розмов про те, що має статися, щоби Росія та росіяни мали інший тип відносин із Заходом. Ми повинні бути готовими бути щедрими, але принциповими.

Не варто чекати, поки демократична Росія подумає про зміни – до цього ще далеко. Ми повинні продумати, як би ми впоралися з більш імовірним сценарієм: сценарієм, за яким постпутінський режим хоче деескалувати війну і протистояння із Заходом, щоби зосередитися на внутрішній стабільності.

Ми повинні утримуватися від пропаганди зміни чи дезінтеграції режиму в Росії. Безглузді розмови західних політиків про те й інше широко відкриті для інструменталізації зловмисниками в Росії.

Найгірше, що ми могли би зробити, - це зітхнути з полегшенням і повернутися до звичних справ за першої ж нагоди. Другим найгіршим кроком було би відвернутися від Росії та сподіватися, що проблема зникне.

Ми повинні говорити про Росію і про майбутнє заснованого на правилах міжнародного порядку з Китаєм, з центрами сили, що виникають у 21-му столітті, такими як Індія, Бразилія та Південна Африка, і з країнами Глобального Півдня. Вони роблять власні висновки про те, що робить Росія, як реагує Захід і як це впливає на їхні інтереси. Це не лише про Росію – це про те, як ми підтримуємо мир у світі, що швидко змінюється. Ми нічого не отримуємо від спілкування лише з людьми, які згодні з нами.

Ми не повинні піддаватися думці, що оскільки «всі війни закінчуються переговорами», ми повинні підштовхувати Україну до переговорів до того, як для неї будуть створені умови для досягнення прийнятних результатів. Україна піде на переговори, коли побачить у цьому перевагу. Ми повинні допомогти країні досягнути найкращої стартової позиції.

Наші політики мають продемонструвати лідерство на основі правильного аналізу характеру війни. Успіх у цій війні буде дорого коштувати. Невдача обійдеться набагато дорожче. Нам потрібно створити та підтримувати суспільне розуміння того, що поставлено на карту, і підтримувати це протягом виборчих циклів. Нам потрібно підтримувати альянси в хорошій формі.

Нарешті, ми повинні полагодити свій дах. Згадайте цей забутий елемент у довгій телеграмі Кеннана.