Про фінанси, бюджет і стратегію

В інтернеті можна натрапити на світлину, на якій зображені Надзвичайна та Повноважна Амбасадорка України в США Оксана Маркарова, керівник Офісу президента Андрій Єрмак, голова Верховної Ради Руслан Стефанчук і міністр оборони Рустем Умєров під час їхньої зустрічі з державним секретарем США Ентоні Блінкеном.

Чи зуміла українська делегація продемонструвати глибоке розуміння проблем макрофінансової стабільності України, професійне орієнтування в питанні надання бюджетної допомоги Українській державі? З цього приводу з’явилось чимало коментарів. Усіляких. Про алармовий десант київських високопосадовців до США написано і сказано багацько. Впереваж не надто оптимістично. І ця офіційна світлина з Вашингтона також наводить на певні роздуми, мимоволі викликає певні асоціації. Приміром, з популярною совєтською кінокомедією «Кавказька полонянка»…

Поміркуймо: коли на американському телеканалі Fox News Chann в Андрія Єрмака поцікавились, чи він упевнений, що американські гроші в Україні не будуть вкрадені, очільник ОП авторитетно запевнив, що американці можуть спати спокійно; мовляв, їхні гроші під контролем…

Помовчимо. Проблема нагального отримання вкрай необхідної фінансової та військової допомоги для України потребує оперативного розв’язання. І тут не до іронії, і не до сарказму.

Можна припустити, що Володимир Зеленський вирушив до США «розрулювати» ситуацію. У його планах виступ у Сенаті, де український президент спробує закликати американців активніше допомагати ЗСУ.

Незалежно від соціального устрою у кожному суспільстві його провід, керівництво, еліта намагаються знайти відповіді на запитання: що, як і для кого/чого?  З цією метою виробляють стратегічний план аби з’ясувати, де суспільство/держава перебуває, яка ситуація довкруж; де саме  суспільство/держава хоче бути і що хоче мати; які загрози існують і як їх оминути; як можна дістатися до омріяної мети, які методи слід використати, які альтернативи існують, який план варто застосувати, які пріоритети визначені/встановлені; часові межі  втілення плану, хто відповідальний за його реалізацію; які кошти для цього необхідні – має бути чітке розуміння, що бюджет це не сума банкнот, а чіткий фінансовий план. Гроші дають/позичають під ЩОСЬ конкретне. Має бути чіткий сценарій, пріоритети. І лише тоді декларується сума необхідних коштів для реалізації задуманого.

Це стосується і політики. Має бути чітке усвідомлення того ЩО трапиться, якщо не буде втілений у життя задекларований план. Має бути чітке розуміння загроз, які можуть виникнути, і хто та яким чином відповість за допущені помилки.

Андрій Богдан (глава Адміністрації Президента України з 21 травня по 24 червня 2019 року і очільник Офісу Президента України з 25 червня 2019 по 11 лютого 2020 року) заявляв: «У нас немає плану. Всі наші дії емоційні… ми самі не знаємо, що ми робитимемо. Це… не стратегічне планування».

Це визнавав і Володимир Зеленський «У мене немає часу думати стратегічно. Я часто думаю тактично в інтересах України»…

Можна припустити, що саме через цю обставину економіка Україна досі не переведена на воєнні рейки, не організована належним чином мобілізація. Непрофесіоналізм державного керівництва розчаровує  і демотивує військових, громадян.

«Біда, що ми традиційно, від часів Хмельницького, не маємо стратегії розбудови незалежної України й ідеологічного забезпечення незалежності. Із тьми-тьмущої стратегій нам потрібна одна – але переможна. Нам бракує стратегії-основи. Як на мене, то це мала б бути стратегія ідентичності, навернення українців до своїх джерел і цінностей» (Леонід Капелюшний).

Можна створювати безліч стратегій майбутнього, однак якщо владці не розуміють навіщо вони (стратегії) потрібні державі, її громадянам, то нічого путнього не буде. Необхідна чітка візія бачення перспектив, чітке розуміння, хто є надійними партнерами України. А ще в суспільстві має бути створена атмосфера довіри. Передусім  до влади. Якщо їй не довіряють свої громадяни, то чому мають довіряти чужинці. Якщо не довіряєте банкові, то гроші тримаєте під подушкою.

Україна займає либонь перше місце в світі щодо нереалізованих стратегій. Визнаймо: три десятиліття живемо, не маючи амбітної мети і конкретного плану. Кудись йдемо, але, погодьмося, конкретної цілі не маємо.

Повчальний приклад. У 1992 році українські націонал-демократи не зуміли роздобути 50 тисяч американських доларів, аби придбати телевізійний канал – тодішній очільник ТРК Охримович пропонував голові УРП Левкові Лук’яненку здійснити цю купівлю. Не судилось. Придбали ТБ-канал чужинці, не українці (здається, такий собі Лаудер). Ми втратили унікальну можливість створити справді національний телеканал. Була загублена одна з унікальних можливостей впливу на спотворену комуністичною пропагандою свідомість постсовєтських громадян. Натомість ця надважлива ділянка державного будівництва (йдеться про можливість соціального і культурного виховання українців за допомогою телебачення) опинились у віданні не українських патріотів. Наслідки пожинаємо….

Українській державі бракує реальної геополітичної доктрини, в її громадян відсутнє усвідомлення того, ким хочуть бути, немає розуміння світу та його бачення у майбутньому.

Справді. Міністерство культури викидає мільйони на неефективні державні медіа, секретар РНБО стверджує, що країну може представляти лише президент, премʼєр, спікер і МЗС. Усіх інших (народних депутатів зокрема) називає політичними туристами, таким чином опосередковано називаючи туристами і депутатів Європарламенту, конгресменів і сенаторів США, парламентарів країн Євросоюзу…

За тридцять років жодна влада не зуміла повернути українців в європейське лоно, не спромоглася прищепити громадянам Української держави почуття відповідальності за своє майбутнє. Отримавши незалежність і свободу, українці не змогли належним чином нею розпорядитися.

Сто літ тому на цю обставину звернув увагу генерал-хорунжий Юрко Тютюнник: «У нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними... І в тому власне й була наша трагедія, що вони не вміли говорити з ворогами як слід, ще більше, вони не вважали росіян за ворогів».

Умри, Платоне, краще не скажеш.

Як подейкував класик: «Біда, якщо пироги почне пекти швець, а чоботи береться тачати пиріжник – і справа не піде на лад». Так алегорично сказано про непрофесіоналізм – кожен має займатися своєю справою.

Під час війни влада в країні має перейти до військового уряду, а не перебувати в руках завгоспів та їхніх заступників і радників. Державний корабель обростає черепашками і тоне. Має бути створений Державний комітет оборони, який володіє всією повнотою військової, політичної та господарської влади. Державою мають керувати фахівці-патріоти,  а не корупціонери, непрофесіонали.

У часи пріснопам’ятного СССР дотепники вправлялись у здоровому сарказмі, пропонуючи дотепні абревіатури для позначення стовпових елементів «развітой соціалістічєской сістєми»: ДОРи – дєті отвєтствєнних работніков, ЛОРи – любовнікі/любовніци отвєтствєнних работніков, СУКІ – случайно устроівшиєся кваліфіцированниє інженєри.

Нинішні «слуги народу» прогнозовано виявилися нездатними до стратегічного планування. Вони досі не усвідомили, що не економіка керує ідеями, а навпаки – ідеї стимулюють розвиток економіки й нації, породжують рух суспільства у майбутнє.

«Зараз, як не глянеш, то верхівка, керівництво у багатьох закладах, установах, в державі не українська… Не може керувати народом особистість, яка ментально не є з цим народом, не є виразником ментальності цього народу, не знає мови по-справжньому, байдужа і глуха до культури, до історії народу. Це не український лідер. Нам треба, щоби були українські лідери» (Павло Гриценко, директор Інституту української мови академік НАНУ).

І вони, ці лідери, мають усвідомити масштабність довготривалих завдань, які постали перед Україною. Треба налаштуватись на довготривалий  державотворчий марафон: мілітарний, політичний, економічний, культурний. А для цього треба мати доволі численну провідну верству. Закон Парето це підтверджує.

Стратегічною помилкою Української Центральної Ради було нерозуміння ролі Збройних сил для утвердження Української держави. Зазнавши поразки у спровокованій російськими большовиками неоколоніалістській  війні з московією, останні підрозділи армії УНР 21 листопада 1921 року перейшли Збруч. Сто літ минуло відтоді. Маємо про це пам’ятати. І маємо не допустити цього.

Коли війну програвали, господарем ставав завойовник. Пам’ятаймо пророчі слова Юрія Яновського, українського письменника першої

половини ХХ століття: «Коли ми переможемо, нас потім прославлять

і додадуть нам ще чужої слави і піднесуть на щитах угору для всіх

прийдешніх полколінь. Коли нас переможуть – нічого нам не чекати ні тепер, ні потім – від нас і нашу славу відберуть, розтопчуть нашу чесноту, сміливість, заплюють нашу мету й наші очі».

 Олег К. РОМАНЧУК, публіцист