22-01-2024 12:461503
Кінець класичного розуміння світу затер до дірок банальну істину, що «Казати правду – закон гідних, мовчати – заповідь продажних».
Знаєте, в якійсь африканській країні на левів полюють за допомогою зграї маленьких злісних песиків. Вони гавкають люто, верескливо гавкають. І лев гине. Ні, не від страху. Від огиди. Від огиди теж розривається серце. Втім, левів після смерті в Україні дуже люблять. Десь приблизно так можна описати турботу українських владотримачів про героїв, неживих героїв.
Я, по правді, досі не можу зрозуміти для чого чиновники різного калібру рясно покривають свої сторінки і профілі загиблими хлопцями з фронту, висловлюючи щирі співчуття. Співчуття замість каяття. Невже немає більше з чим вийти до людей? Страшно – але дійсно таки немає.
Натомість є розуміння. Розуміння того, що ці хлопці загинули на цій війні не за їхнє владне майбутнє, а за майбутнє без них.
І якщо вже виставляєте світлий образ загиблого героя, то принаймні ховайте власні наїджені лиця. Ховайте від сорому за те, що не змогли, не спромоглися вберегти, забезпечити, укомплектувати, віддати.
Людям не потрібна повага людей, яких вони відверто зневажають, бо роки війни показали страшну правду: коли йдуть Герої – на арену виходять клоуни. Причому героїв все менше, а блазні множаться і ростуть.
Немає слова, як чогось розумного та ідейного, - натомість є лише образ, щось споглядальне і зорове. Образ політичних цуциків продажної породи з золотими повідцями і незмінними господарями. І чим більше ти розумієш певні речі, тим більше ти хочеш їх не розуміти.
Знаю лише, що у кожної краплі крові, пролитої на цій війні, є своє призначення. І поки власники політичної псарні тішаться наваром від війни – спражні герої вмирають із посмішкою на обличчі.
Олег ФИЛИК, доктор філософії з політичних наук