logo
19/12
18/12
17/12
16/12
14/12
2 ...

Роль, що дарує надію, театр, який лікує душі: інтерв’ю з актором Андрієм Кравчуком

Сьогодні, 19-12-2024 17:3971

Роль, що дарує надію, театр, який лікує душі: інтерв’ю з актором Андрієм Кравчуком

Актор Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки Андрій Кравчук отримав відзнаку на VI Всеукраїнському театральному Фестивалі-Премії «ГРА». Нагородили його за найкращу чоловічу роль у виставі «Клуб «Зневіра», режисером якої є Владислав Білоненко. Що означає ця нагорода для чоловіка, як проходила робота над виставою та яким він бачить майбутнє українського театру, — розповідає Андрій Кравчук в інтерв'ю для Leopolis.news.

«Щороку театр Лесі подається на премію «ГРА» й ми виграємо в різних номінаціях. Цьогоріч наш режисер був у Києві на нагородженні і коли оголошували переможця у номінації «Найкраща чоловіча роль», то назвали моє імʼя й прізвище. Це була велика несподіванка для мене», — ділиться Андрій Кравчук.

Вистава, що дарує надію

Конкуренція була високою, каже актор. Міжнародне та українське журі відвідувало театри всієї країни та серед них обирало переможців у різних номінаціях. Тому для Андрія Кравчука нагорода такого рівня — це підтвердження того, що рухається він у правильному напрямку, а старання та професійність гідно оцінюється. 

Вистава «Клуб «Зневіра», за роботу над якою чоловік отримав нагороду, порушує багато важливих тем сьогодення: про країну, особисті радощі, прийняття своїх емоцій тощо. 

«Для мене ця вистава стала рефлексією на те, що треба прожити всі свої емоції, аби вони не були каменем спотикання, зібратися силами та рухатися вперед. Одна зі сцен мені дуже близька. Називається «Цензура щастя». Ми сидимо за столом і кожен ділиться маленькими дрібницями, які приносять йому щастя. І в такі важкі часи, як сьогодні, важливо шукати джерело натхнення, аби рухатися і не зневірюватися. В кожного це свій спосіб», — розповідає Андрій Кравчук.

Робота над виставою стала для актора особливим творчим досвідом. Андрій та його колеги не лише виконували свої ролі, а й створювали музичний супровід, працювали з новими жанрами та переосмислювали власні емоції.

«Я, як актор, завжди шукаю виклики у своїй роботі. Набагато приємніше й цікавіше, коли ти сам їх знаходиш та успішно долаєш. Під час роботи над виставою ми з колегами придумали музику до вистави. Також я згадував, як грати на барабанах та фортепіано», — ділиться він.

Родинний вогонь, який запалив любов до акторства

Свій шлях чоловік розпочав після вступу у Львівський національний університет імені Івана Франка на факультет культури і мистецтв. Проте ця справа була близькою для Андрія з самого дитинства.

«Я виріс в сімʼї, де в мене бабця, дідо, мама і тато — актори, мистецькі діячі та режисери. Пригадую, як в дитинстві запитали, ким я хочу стати в майбутньому. Сказав, що таксистом, а якщо не вийде, то вже тоді буду актором. Зазначу, що вступив в університет я швидше, ніж отримав водійське посвідчення», —  віджартовується чоловік. 

Після навчання Андрій почав працювати у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Зіграв понад 20 ролей у різних виставах, проте є кілька, якими чоловік особливо пишається. 

«Важливою для мене була вистава «Горизонт 200». Вона про те, наскільки широким чи вузьким може бути особистий горизонт сприйняття в певній ситуації. Ця вистава дивилась в майбутнє. Ще одна значуща для мене робота — вистава «Мій друг, чорний ельф». Її режисер  зараз несе службу. Вистава про те, як не втратити звʼязок з друзями», — розповідає Андрій Кравчук. 

Реабілітація для душі

Для акторів театру Лесі важким був початок повномасштабного вторгнення. Понад пів року вони не грали жодних вистав, а сам театр перетворився на волонтерських хаб. Тут жили вимушені переселенці, був гуманітарний склад, а працівники організовували евакуацію людей за кордон. 

«Як тільки почалася війна, все минуле життя виглядало безглуздим і знайти в цьому сенс було важко. Але як тільки ми відіграли перші вистави, то зрозуміли, що це має реабілітаційну функцію. Люди прийшли на виставу, відчули певні емоції, відрефлексували і вийшли з полегшенням. Для мене це стало важливою річчю, адже театр допомагав людям видихнути, набратися сил і рухатись далі. Досі намагаюсь притримуватись цієї філософії», — ділиться актор.

Також професія актора має й чимало викликів. Один із них — часте вигорання. Для Андрія Кравчука важливо підтримувати баланс між роботою та особистим життям. Він переконаний, гармонія в житті допомагає уникнути емоційного виснаження.

«Потрібно просто відволікатися від театру. Якщо ти займаєшся власним життям, хобі, знайомствами, дослідженням, тоді не втрачається зв’язок з реальністю. Раніше відволікався подорожами. Зараз допомагають книги, фільми, комп’ютерні ігри, поглиблені дослідження якихось тем. Зараз, до прикладу, зацікавився темою кави: як її роблять, сорти, види тощо. Також займаюсь фотографією», — розповідає чоловік. 

Також, аби не вигорати важливо мати людину, яка надихатиме. Для Андрія Кравчука нею завжди був актор театру Лесі — Василь Сидорко. Саме він в позаминулому році отримав нагороду в номінації «Найкраща чоловіча роль».

«Він відданий своїй роботі. Театр для нього — це велика територія для експериментів, досліджень, для того, щоб іноді навіть погратися як дитина. В ньому завжди є жива енергія для чогось нового. Я бачив у Василя цю енергію, яка стимулювала кудись іти та отримувати від цього задоволення», — каже Андрій Кравчук. 

Попри складні часи, актор переконаний, що український театр має велике майбутнє. Він завжди прогресує та еволюціонує. У різних регіонах ситуація відрізняється, але є багато прикладів театрів, які рухаються вперед та хочуть перспективних змін. 

А для тих, хто мріє про кар’єру в театрі, Андрій Кравчук має просту, але важливу пораду:

«У цій сфері має бути багато роботи над собою. Якщо готові до цього та справді бачите себе в театрі, то потрібно максимально досліджувати життя та проживати його на повну. Відвідувати вистави, гуляти парками, подорожувати, читати книги, їздити на фестивалі та відчути всі аспекти життя. Тоді будь-яку роль, яку обираєте, ви робите крізь призму себе, і чим більше шарів має ця призма, тим цікавіше для інших людей буде за цим спостерігати».

Олена Чепіль, для Leopolis.news