Без виробництва немає майбутнього

Сировинна спрямованість економіки неминуче змінюватиме геополітичне положення України, що, у свою чергу, сприятиме виникненню загроз економічної безпеки. Адже цілком зрозуміло, що надмірне насичення внутрішнього ринку іноземною продукцією при певних обставинах виступає фактором підриву вітчизняного виробництва. Не секрет і те, що ірраціональне співвідношення внутрішнього виробництва та експорту-імпорту товарів експлікується як базальний фактор безпеки, який не лише дезорганізовує та травмує цілісність вітчизняної економічної системи, але й серйозно зменшує доходи бюджетів усіх рівнів.

Нині вже не можна закривати очі на те, що економічно розвинуті держави, з одного боку – закидають гарні гасла «про необхідність розвитку вільної торгівлі», «ліквідацію бар'єрів на шляху міграції товарів та капіталу» (мова йде, про так зване фритрейдерство), а з іншого – усі без виключення проводять агресивну політику протекціонізму. Звідси висновок – Україні потрібно припиняти слухати хто, що каже, а дивитися хто що робить!

На сьогодні виникають слушні питання: чому ж і досі у нашій державі активно не вирішуються проблеми, пов’язані із конкурентоспроможним виробництвом? Чому агенти ринку продовжують проводити по суті ганебну опортуністичну модель економічної поведінки? Ці та інші питання не знаходять належної відповіді, а іноді складається враження, що вони навіть не задаються, тим часом як інтересам нашої держави завдаються суттєві економічні збитки. Подібні дисфункції – реальність розвитку української економіки. Жах полягає у тому, що український соціум починає спокійно до цього ставитися!

Для того, щоб зрозуміти сутність проблеми відсутності в Україні виробництва продукції з високою доданою вартістю, варто провести невеличкий історичний екскурс в часи приватизації державного майна, а також дещо поміркувати про отримані в результаті її проведення наслідки та соціально-економічні ефекти.

Роздержавлення економіки та приватизація державного майна представлялась суспільству як необхідний та єдино правильний варіант побудови цивілізованих ринкових відносин в Україні в контексті ефективного розвитку народного господарства, проте на практиці вона призвела до діаметрально протилежних результатів.

Однак, все по порядку. Резонно розпочати з того, що нині взагалі небезпідставно піддається сумніву сама необхідність проведення приватизації державних підприємств, оскільки успішного перетворення державного соціалізму у ринкову систему не відбулося. Натомість приватизація державних активів спричинила невпорядкованість соціально-економічних інститутів практично у всіх сферах життя українського суспільства. Нагадуємо тим, хто забув, що, по суті, головна декларована мета приватизації державного майна в Україні була надзвичайно прекрасною, і полягала вона у підвищенні соціально-економічної ефективності виробництва та залученні додаткових ресурсів для здійснення структурних та якісних трансформацій у вітчизняній економіці. Між тим, досвід показав нам дещо інше: приватизація у 90-х роках ХХ ст., на жаль, не лише не забезпечила на належному рівні оптимізації та раціоналізації використання обмежених ресурсів, а й суттєво поглибила соціальні проблеми.

Інакше кажучи, реальні приватизаційні процеси, які відбувалися в Україні і які, між іншим, супроводжувалися «науковою мішурою» на кшталт того, що приватизація є «інструментом активного розвитку цивілізованих ринкових відносин», «основною рушійною силою економіки», «найважливішим явищем перетворення власності в контексті розвитку та функціонування ефективних економічних систем», не спричинили жаданого усталеного зростання розвитку української економіки. Більш того, нині можна сміливо стверджувати, що так зване «роздержавлення власності» призвело до знищення тисяч унікальних вітчизняних підприємств в Україні з одночасним збагаченням так званої «номенклатурної еліти» та інсайдерів.

Важливо відзначити, що надзвичайно небезпечним стало і те, що приватизація спричинила розбалансування народного господарства шляхом пошкодження технологічних ланцюгів, що, у свою чергу, остаточно травмувало міжгалузеву взаємодію агентів ринку. Саме ці проблеми і призвели до сукупності загальновідомих на сьогодні негативних ефектів – невиправдане майнове розшарування соціуму (диференціація), безробіття, песимізм людей та ін.

Дійсно, на сьогодні український соціум надзвичайно різниться за рівнем добробуту, інституційно-ціннісними орієнтаціями та нормами економічної поведінки. Як наслідок, економічне розшарування населення негативно відображається на зміцненні демократичних засад розвитку держави. Докерувались…!

Отже, практика довела, що невірні управлінські рішення в контексті помилкового аналізу реальних економічних можливостей та процедурний дисбаланс досить часто породжують хибні уявлення та очікування стосовно механізмів забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку держави. Звідси випливає, що стійкою соціально-економічна система може вважатися лише тоді, коли вона відповідає прийнятним ризикам щодо оптимальних обсягів витрачання обмежених ресурсів.

В умовах воєнного стану, коли відбувається катастрофічне руйнування територіальної та соціальної інфраструктури, надзвичайно загострюються саме проблеми, пов’язані зі спадом виробництва. Цілком ясно і те, що вирішити існуючі соціально-економічні дисфункції та подолати зубожіння левової частки населення можливо лише шляхом створення нових конкурентоспроможних виробництв, стійких до зовнішньоекономічного тиску.

І тут, за великим рахунком, одне з двох: або залучати зовнішніх інвесторів, або обходитися власними силами та шукати приховані резерви. У першому випадку, залучуючи зовнішніх інвесторів, складно досягнути стійкого розвитку виробництва. Це пов’язано з тим, що зовнішні іноземні інвестори потенційно є більш небезпечними, оскільки під прикриттям («камуфляжем») доброзичливості вони можуть свідомо наносити шкоду українському соціуму.

Не варто бути наївними і не можна сліпо вірити в обіцянки та «клятви» представників бізнесу, тим більше іноземного. Потрібно проводити політику «економічного вичавлювання інвестицій», в основі якої повинно бути примушення інвесторів-нерезидентів, котрі виявили бажання здійснювати економічну діяльність в Україні, реєструватися на території нашої держави. Це мінімізує ризики соціально-економічних нападів на інтереси нашої держави, водночас ще раз підкреслимо, що в концептуальному плані, ці заходи не гарантують нам економічної безпеки в контексті стійкого розвитку виробництва. Варто пам’ятати, що іноземні інвестори, так чи інакше завжди будуть приналежні до іншого інституційного середовища, а тому їхні норми економічної поведінки («аксесуар держави-іноземця»), можуть виступати експресією поневолення інтересів вітчизняного суспільства. І це цілком природньо!

Із зазначеного вище робимо висновок: використання стратегії залучення іноземних інвесторів в якості стратегічних товаровиробників є примітивним механізмом управління, який до того ж є ненадійним, з позицій економічної безпеки.

Звідси лише другий варіант – пошук прихованих резервів в середині держави, здатний забезпечити дійсну модернізацію економіки на основі розвитку стійкої системи виробництва. Безумовно, що це непросто, з огляду те, що бойові дії нанесли серйозних втрат. Водночас, очевидно, що істотним джерелом ресурсів може бути реприватизація державних активів!

Як це не е парадоксально, але тривіальність викладених вище тверджень є схоластичною лише на перший погляд. У свою чергу, причини сучасних соціально-економічних проблем в Україні значною мірою пов’язані з приватизацією, а якщо бути більш точним, то вони полягають в абсурдності діючого законодавства щодо контролю за результатами приватизаційних процесів. Органам державної влади необхідно терміново розробити та запровадити відповідну нормативно-правову базу, яка б нарешті дозволяла проводити якісні ревізії та перевірки агентів ринку, які утворилися у результаті приватизації, і у випадку виявлення та відповідного підтвердження порушень, повертати активи державі шляхом реприватизації (націоналізації). Лише так можна зберегти залишки активів колишніх державних підприємств і відродити виробництво з доданою вартістю.

Як бачимо, «рецепт» відновлення виробництв, є нескладний і, як вважаємо, логічний. Інша справа, чи піде на це влада?

Семцов Володимир Михайлович, 

доктор економічних наук, професор, член Львівської обласної організації Національної спілки журналістів України