Вербна неділя — шоста неділя Великого Посту, яка припадає за 7 днів до Великодня. Великий Тиждень, який ще називається Страсним, розпочинається Вербною неділею. Багатьма мовами світу вона називається Пальмовою неділею — з огляду на гілки пальм, що їх стелили на дорогу під час в'їзду Господа Ісуса в Єрусалим.

Віддавна особливу радість приносили шоста неділя і останній перед Великоднем тиждень, який має кілька народних назв: Чистий, Жилавий, Білий, Цвітний тиждень. Шутковим чи Квітним тижнем його називали в Галичині.

У Вербну неділю святять вербу. Люди приходять до церкви з вербовими гілками (здебільшого гілки з "котиками", інколи з зеленими листочками), гарно прикрашеними. Зранку на Богослужіння сходяться всі — старі й малі, бо «гріх не піти до церкви, як святять вербу». Коли завершується відправа і священик окропить гілля свяченою водою, то діти — одне поперед одного — стараються якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути по кілька «котиків» — «щоб горло не боліло».

Колись господарі, повертаючись з церкви зі свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або — якщо було близько — то в полі, «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток»; а решту гілок несли до хати і ставили на покуті під святими образами. Після церкви люди одне одного били такою свяченою вербою, примовляючи:

Не я б'ю — верба б'є,

За тиждень Великдень,

Недалечко червоне яєчко!

Молоді хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще й коло церкви та дорогою додому, а, б'ючись, примовляли:

Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля!

В Галичині примовляли так:

Баська (лоза) б'є — не заб'є,

За тиждень — Великдень!

А також:

Шутка б'є — не я б'ю,

Віднині за тиждень: Буде в нас Великдень!

Посвячені галузки затикали у хліві та стайні, «щоб нечиста неправувала, а шутка захищала хату, хлів, двір од грому й пожежі». Решту ж клали за образи на покуті.

У селі Лопушній Вижницького району, Чернівецької області досі зберігся обряд відвернення бурі способом помахування надворі бечкою (вербою) (але поки хмари не насунулись на село), при чому слід було казати: «Гей-я—гей-я, на ліси, на води, де гримить, у ліси дрімучі, у каміння клекучі, де пси не добріхують, когути не допівають і людська нога не ступаєть. Ідіть пробувайте і до нас не ступайте». Про обряд відвернення бурі маханням свяченої бечки розповідали і в селі Біскові Путильського району, Чернівецької області. Навіть просто зберігаючи гілочку свяченої верби вдома, можна було захистити обійстя від грому. Селяни Закарпаття вірили, що коли гримить і блискає, чорт перед ними ховається у пічній трубі чи димарі. Щоб не дозволити чорту увійти в хату, селяни ламали «шутку» і спалювали її в печі. У разі великої бурі селяни вкидали поламану «шутку» у вогонь і промовляли: "Най хмари на небі розійдуться так, як розійшовся дим від цієї «шутки».

В селі Присліп Турківського району, Львівської області, казали так: «Не я б'ю, верба б'є, за тиждень Великдень йде». А пізніше: «Ая, гримит — кладеме на вікно». Далі робили так: «гуся (котик верби) взяти відорвати і пролиґнути і не бде горло боліти». А ще …"гусятьом" (вербою) били корів.

Вважалося, що це дерево вельми помічне від багатьох недуг і має неабияку чудодійну силу. Виганяючи вперше корів на пасовисько, їх обов'язково благословляли свяченою вербою, «щоб нечисть не чіплялася до тварин і не губила череди». З дрібніших галузок чи листочків робили відвар або горілчану настоянку й лікували нею людей від головних болів, пропасниці, гарячки, шлункових хвороб, заживляли рани на тілі, використовували як натирання при ревматизмі.

Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. «Гріх ногами топтати свячену вербу», а тому навіть найдрібніше освячене гілля, якщо воно залишалося на наступний рік, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.

На честь верби — вісника весни — сільська молодь влаштовувала свято. «Вибравши з-поміж себе найудатливішу юнку, дівчата прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівуючи веснянку: „Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!“. Взявшись за руки, водили хороводи… Тим часом дітлахи на різні голоси закликали весну змайстрованими з верби свистульками. Таке видовище вражало своєю поетичністю й красою».

Дані взято з Вікіпедії.

Leopolis.news