«Наука – це щит, який надає змогу виграти бій», – науковці-переселенці

https://leopolis.news/post/69445/nauka--ce-shchyt-yakyy-nadae-zmogu-vygraty-biy--naukovci-pereselenci-

12/08/2022

На початку повномасштабної війни росії проти України 23-річна біологиня Валерія Грицаєнко та 31-річний фізик-теоретик Михайло Тульський опинилися у Бородянці. Як розповідає Михайло, вони виїжджали вже тоді, коли у місті точилися жорстокі бої і стояли блокпости російських військових.

Тепер вони починають своє життя практично з нуля у Львові. Тут вони волонтерять та продовжують займатися наукою – зокрема, надихають дітей-переселенців займатися фізикою, біологією та загалом дослідженням світу. У львівській What If Creative School Валерія і Михайло організували свій курс «Історія Всесвіту».

10 серпня науковці взяли участь в інтеграційному клубі для підлітків-переселенців «Наука єднання», який запустила громадська організація STEM is FEM за підтримки програми «Єднання заради дії». Під час заходу вони розповіли дітям про науковий емпаурмент, тобто надали мотивацію і натхнення до дій через науку. Організатори обіцяють, що клуби для інтеграції підлітків-переселенців будуть проводити у Львові кожні два тижні. За розкладом можна слідкувати у соцмережах ГО STEM is FEM: Facebook та Instagram. 

А ми ж завітали на клуб і розпитали Валерію і Михайла, як їм у Львові, як трансформувалася їхня наукова діяльність після 24 лютого, та як можна змінити майбутнє України та дітей за допомогою науки.

Як для вас почалась повномасштабна війна? Що змінилось у вашому житті? Та чому вирішили переїхати саме до Львова?

Валерія: Якщо найтемніша ніч перед світанком, то Львів для нас – це ранкове сонечко після королівства мороку. З темряви, холоду і голоду, котрими стали для нас лютий та березень, ми, наче сліпі кошенята, вишкреблись з-під Бородянки у Львів. Бажання потрапити у колиску української самоідентичності після десятків тисяч відчутих своїми внутрішніми органами російських вибухів було сильніше за фізичний голод. 

Михайло: Коли вірогідність померти на місці зрівнялася з вірогідністю померти під час безглуздої спроби втекти полем бою, нас винесло саме на захід. Ми в’їхали в невимовно красиву хуртелицю, що вкрила нас наче ковдрою від кристально чистої погоди саме тоді, коли ми під’їжджали до позицій росіян. Ми проїжджали повз літеру V, і в метрі від машини я бачив, як тремтять руки російського хлопця, що тримав велетенський кулемет. Ми в'їхали в бій, і виїхали з нього так, наче ми ті прозорі силуети душ мертвих з фрески «Поховання святого Одилона» з Вірменського кафедрального собору. І досі мені доволі часто здається, що ми лишились мертвими там, і чистилище лишилось позаду, у Бородянці.

Коли ми прийшли до тями, вже глибоко за позиціями української армії, зрозумівши, що дорога у бік Києва неможлива, Львів був єдиним місцем у всьому світі, де хотілось опинитись. Вже через добу ми були тут.

У Львів нас вивело диво. І досі ми намагаємось ділитись дивом з тими, хто теж опинився тут. З тими, кому поталанило менше за нас – дітьми, чиє дитинство так брутально було затьмарене російським мороком. 

У Львові вас очікувало нове оточення, нова робота, буквально все. Чи складно було адаптуватися до нових умов?

Михайло: У Львові складнощі викликають тільки психологічні травми, отримані під Бородянкою. З перших хвилин кожна вулиця Львова, кожне обличчя, кожна зустріч тут – це щастя. Складно адаптуватись до цивілізації, до тиші, до розуміння, що ти можеш дістати їжу. До Львова адаптуватись не складно. Це Львів тебе адаптує до цього жорсткого світу своє лагідною, потужною українською душею.

Валерія: Для мене цей момент адаптації пройшов непомітно. Я завжди намагалась йти по життю з відчуттям любові до людей та світу, і це відчуття мені вдалось вберегти від жахіть війни. Воно й допомогло мені знайти себе у новому місті.

Ви – науковці. Чим саме ви займаєтеся у своїх дослідженнях та чи змінився фокус роботи після початку війни?

Валерія: До початку війни я рік офіційно працювала лаборанткою, а перед тим ще два роки мала практику у відділі нейрохімії Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна. Якщо говорити простими словами, ми займались вивченням впливу різноманітних хімічних речовин на функціонування нервової системи.

Моя спеціальність зав'язана на роботі в лабораторії. Ще під час пандемії я зрозуміла, що чудово було би освоїти ще один напрямок роботи, у дистанційному форматі. На той час я вже мала трохи навиків створення наукових ілюстрацій. Під час пандемії почала їх вдосконалювати. Це, як виявилось, було далекоглядним та доленосним рішенням. 

Коли ми приїхали до Львова, я одразу почала шукати роботу. Я звернулась за допомогою до наукової спільноти і знайшла список лабораторій, які підтримують українських вчених під час війни. На той момент я вже прийняла рішення залишитись в Україні. Після тих двох тижнів під Бородянкою, мені було важко думати про від'їзд до іншої країни. Серед тисяч лабораторій по всьому світові було мало дистанційних пропозицій. 

Але, на щастя, на мій лист відгукнувся американський вчений Брюс Конклін з Інституту Гладстон. Команда Брюса займається вивченням CRISP-Cas системи, як інструмента для редагування генетичних дефектів, що супроводжуються розвитком нейродегенеративних захворювань. Для мене, як для молодої вченої, можливість співпрацювати з ними – це щось фантастичне. Брюс одразу запропонував мені бути їх науковим ілюстратором та свою психологічну допомогу. 

Разом з тим мені вдалось захистити свою магістерську роботу та здати атестаційний іспит. Вже маю на своєму рахунку захист під час пандемії та захист під час війни. 

Михайло: Сфера моїх наукових інтересів – квантова фізика. Також, окремо, мене цікавить феномен свідомості та створення нових цифрових інструментів для неї. Цей напрямок став пріоритетним після занурення у практичні можливості використання досягнень з царини квантової фізики. Особливо мене цікавить побудова квантових комп'ютерів та інших можливих технологій, що відносяться до наступної генерації обчислювальної техніки. Нас чекає дуже стрімкий розвиток цифрових технологій з темпами, котрі затьмарять все, що відбулось за минуле сторіччя. 

Ми знаходимось посеред першої світової кібернетичної війни, і програють в ній люди як вид, а демократія – як система цінностей. Поки що це служить на користь окремим групам тоталітарних йолопів, котрі самі не розуміють, який ящик пандори відкрили. Але технологічна революція, в котрій вони сьогодні виступають в ролі провокаторів, їх же першими і зжере. Проблеми, на мою думку, після цього, отримають лише новий масштаб і стануть ще більш глобальними. Тому я вважаю принципово важливим для виживання і України, і всього вільного суспільства займатись дослідженнями у названих наукових напрямках. 

Фокус моїх наукових інтересів не змінився. Але характер і темп роботи змінився – наразі складно розбудовувати теоретичні моделі чи стартапи. 

Попри те, я продовжую роботу над стартапом щодо розробки нового покоління пристроїв для вводу інформації (input device) і дослідження у сфері теоретичної фізики.

Чи займаєтесь ви волонтерською діяльністю? 

Валерія: Так, наразі ми є менторами у львівській безкоштовній креативній школі для дітей What If Creative School. У першу чергу вона розрахована на тих, хто був змушений переїхати до Львова через активні бойові дії. Серед дітей є переселенці з Маріуполя, Сєвєродонецька та Харкова. У цій школі вони можуть відвідувати заняття з малювання, шиття, відеозйомки, хендмейду, журналістики, музики тощо. Важливо й те, що креативна школа є платформою для пошуку друзів, розбудови соціального життя, яке було втрачене з переїздом через війну.

Ми з Мішею маємо свій курс під назвою «Історія Всесвіту». Цей курс об'єднав мої знання з біології та Мішині знання з фізики. Окрім того, що ми намагаємось поділитися з ними своїми науковими знаннями про світ, ми докладаємо усіх зусиль, аби створити для дітей безпечну та теплу атмосферу. Вони знають, що можуть отримати від нас будь-яку пораду та підтримку. 

Михайло: Окрім того, що вже зазначила Лера, я займаюсь діяльністю, пов'язаною з реформуванням Міжнародного Руху Червоного Хреста. Це мій давній «хрест», котрий зі мною ще з 2015 року, коли я став волонтером ТЧХУ (Товариство Червоного Хреста України). Але цією весною моя боротьба з найвпливовішою гуманітарною організацією в історії отримала нову, ще більш персональну мотивацію і форму. Вважаю, що Міжнародний Рух Червоного Хреста має змінитись, а Женевські Конвенції мають отримати своє п'яте доповнення, що буде стосуватись кібернетичних і цифрових війн.

Що спонукало вас стати менторами для дітей та підлітків?

Валерія: У Львові живе прекрасна подруга Міші – Гала Козютинська. Разом зі своїм хлопцем Віктором Петровим вони створили What if Creative School, і запросили нас доєднатись до ініціативи. Ми не змогли відмовитись. По-перше, менторство є органічним продовженням нашого захоплення наукою. По-друге, ми розуміли, що діти ще не мають інструментів для боротьби зі стресом та тривогою. Тому ми хотіли створити для них безпечну атмосферу з можливістю проявляти себе. Окрім того, що школа допомагає дітям, вона стала місцем для пошуку друзів і серед менторів, і серед батьків. Ментори часто зустрічаються разом, аби поспілкуватись і провести разом час. Деякі батьки разом з дітьми ходять на різні культурні заходи у Львові, а деякі долучаються до викладання, проводячи майстер-класи.

Михайло: Вже доволі багато років я займаюсь ініціативами пов'язаними з популяризацією науки. Робота з дітьми у контексті популяризації науки для мене, звісно, не нова. Для розвитку науки треба починати мотивувати людей з самого малечку. Тим паче, у дітей більш яскраво виражений інстинкт дослідника. 

Після всього, що я побачив під Бородянкою, для мене стало ще більш кришталево ясним, що ми маємо побудувати таке національне наукове товариство, котре може забезпечити нам фундаментальну науково-технічну перевагу над ворогом. Наука – це щит, котрий надає змогу виграти бій не тільки без втрат, але фактично і без вбивств – а саме виграти бій ще до його початку. 

Коли ти розумієш, що за кілька десятків років можливо побудувати низку національних наукових проектів, що нададуть Україні таку перевагу над Росією, з її жахливою зброєю масового знищення – на душі стає легше, і майбутнє не виглядає таким темним. 

Я хочу передати це розуміння і мотивацію дітям, заспокоїти їх, підштовхнути їх руки до потужного інструменту, найпотужнішої зброї і захисту від ворога – власного інтелекту. Це дуже важливо. Це і є науковий емпауермент.

Крім цього, мені б дуже хотілось, щоб якомога більше українських дітей, що сьогодні вимушені ховатися у підвалах від обстрілів, мали асоціації з ракетами не тільки як зі зброєю, але в першу чергу як з транспортним засобом, інструментом для вивчення дивовижного всесвіту. 

Коли під час тривоги ми з нашими учнями сидимо в підвалі не як в якійсь дірі, а як на дискусійному майданчику, і спілкуємось про чорні дірі, а після тривоги діти бігають по подвір'ю, збирають зразки для спостереження в мікроскоп так, наче і не було ніякої тривоги – це і є те, що мене мотивує.  

На вашу думку, який формат підтримки підлітків, що були змушені переїхати у відносно безпечніші міста країни, є найефективнішим і чому?

Михайло: На нашу думку, найефективніше обирати максимально неінвазивний формат. Надати їм безпечний простір і змогу проявляти себе. І бути поруч з ними, відповідати на їх питання, прямо і відкрито, без страху не знати відповіді. Ніякого «кнута і пряника», ніяких «ви», форм, щоденників, тоталітарних методів класичних систем освіти, типових лекційних матеріалів і якомога менше обмежень і шаблонів. 

Валерія: Неймовірно круто, що зараз є такі проєкти, як What If Creative School та проєкт інтеграційних клубів «Наука єднання», який запустила громадська організація STEM is FEM за підтримки програми «Єднання заради дії». Мене захоплює те, що ініціаторами таких проєктів може бути кожен, у кого є на це відповідні ресурси і хто має непереборне бажання допомогти, як наприклад ініціатор STEM is FEM, український ІТ-підприємець та засновник технологічної компанії Roosh Сергій Токарєв. 

Як наука може допомогти внутрішньо переміщеним особам адаптуватися до нових умов?

Валерія: Наука – це універсальна мова. Це шлях до знайомств, друзів, соціалізації, прийняття, благополуччя, посмішок, натхнення, світла і добра. Це великі ворота до міжнародної демократичної спільноти та високооплачуваної роботи. Наука має можливість допомогти тим, хто вчора втратив дім, отримати у спадок не будинок десь у розбитому росіянами мікрорайоні, а цілий всесвіт.

Які поради ви можете дати молоді, що була змушена переїхати через війну?

Валерія: Особисто для мене зараз рятівною є одна думка, яка, можливо, стала би корисною і для інших. Коли мені хочеться опустити руки, я думаю про наступне: якщо мені вдалось зберегти своє життя у такий неймовірно складний час, під час повномасштабної кривавої війни, це означає, що немає нічого неможливого. Зрозуміло, що війна залишить свої відбитки та травми у свідомості, але я поки про це намагаюсь не думати, залишаю це до закінчення війни. 

Взагалі, я підтримую ідею того, що, якщо людина не має ресурсів підтримувати країну будь-якою активною діяльністю, вона може направити свої сили на підтримку для себе, рідних, друзів. Це вже неймовірний крок. Багато дій російської федерації спрямовані на те, щоб зламати українців психологічно. Тому ось ці дії з оберігання своєї свідомості є «зброєю» для цивільних. 

Розмовляла Єлизавета СЕМКО, для Leopolis.news

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України