Леви живуть з дислексією. Що вони роблять, аби не ричати на себе й оточуючих?

У 5 років я вже добре читав мовчки. Але, коли починав читати вголос, здавалось, що у голові плутались усі літери. Текст ставав схожим на чорне полотно зі знаків, які я не міг розібрати. Я червонів й «мекав» по складах, виловлюючи з тієї чорноти літери й формуючи їх у слова. Згодом почались проблеми з лічбою, математикою й пунктуацією. Вчителі казали, що я лінивий, інші ставили на мені клеймо, мовляв: «з нього вже нічого не виросте». Я добре розумію людей, що живуть з дислексією. Бо я сам її маю, скільки себе пам’ятаю. Я Лев-Микола Старий, автор текстів й менеджер з медіа дистрибуції громадської спілки «Твій сімейний лікар». Ви навіть не уявляєте, скільки разів я перевіряв цей абзац на правильність, бо деякі літери я не розрізняю, а значення кількох слів — просто не розумію. Але це не завадило мені непогано закінчити школу, університет і реалізуватись професійно. У цьому матеріалі я на власному прикладі розповім, як мені вдалось не повірити в пророцтва інших людей, що моя дислексія — це вирок. Та чому так важлива толерантність і віра, що ви не одні?

Дислексія — «клеймо двієчників» 

Дислексія проявляється у дитинстві. Спочатку вам важко читати — мовчки чи вголос. Але це не впливає на вашу здатність навчатись, рівень інтелекту та вміння засвоювати інформацію. Та дислексія може підтягувати до себе й інші стани. Наприклад, вам важко працювати з цифрами, ви не розрізняєте деякі літери, а математичні та хімічні формули здаються ієрогліфами, які вам не під силу зрозуміти. Всі ці симптоми раніше називали «клеймом двієчників». А людей з дислексією автоматично зараховували до ліги «анти плюща».

Чайка, цап, ґава і глечик 

Мою дислексію помітила мама. Вона зрозуміла, що я плутаю деякі літери під час читання вголос й на письмі. Та що там! Я й досі не бачу різниці між літерами «ц» та «ч». Також мені здаються однаковими «г» та «ґ». Навіть зараз я думаю — яка з них яка. Але є правила, які допомагають з цим впоратись. 

Розуміючи мою плутанину в словах і моє погане читання вголос, мама відвела мене до логопеда-психолога. Фахівчиня пояснила, що у мене дислексія. То була ввічлива і терпляча жінка. Вона навчила мене розрізняти літери, які здавались мені ідентичними, і дала поради, як не плутатись у буквах. Ті правила я використовую й донині. 

За словами логопеда-психолога, літери, які я плутав, треба якось називати, аби я ці букви з чимось асоціював. Наприклад, «ц» називати цапом, «ч» — чайкою, «г» — глечиком, «ґ» — ґавою. Це згодом допомогло. Тож я вже міг розрізняти літери, але це займало час. А тим більше коли ти пишеш шкільний диктант, де в реченні багато літер, які ти плутаєш і  волосся стає дибки. Глечики, качки, чайки й ґави атакують твій мозок і ти просто не розумієш, що пишеш. Тож у зошиті з’являється ось така каліграфія: цайка, чап, чукерка, чв’ях, церв’як. 

Немає ліків проти дислексії. Можна змиритись з цим станом. Або ж постійно працювати, аби залагодити проблему. Головне — виявити дислексію якомога раніше. А деякі щоденні вправи допоможуть позбутись проблеми, або ж скоригують її, і, у висновку, вона стане майже непомітною.

Апострофи, коми та читання вголос — марафон на витривалість 

Я й досі не розумію для чого потрібен апостроф. Мій мозок ігнорує його на письмі. Йому невтямки, для чого існує ця кома зверху. Втім, для людей з дислексією винятків не роблять. Апостроф потрібен. Тож треба його навчитись ставити. Але звичайні правила мови мені не зарадили. Аби не робити помилок, довелось завчити майже всі слова, де є апостроф, і запам’ятати, де він ставиться. Я й досі відкриваю словники й шукаю слова з апострофом. Таке дивне у мене заняття, що мене тішить. Звички дитинства інколи залишаються на все життя.  

Теж саме і з пунктуацією. Однак тут складніше, ніж з апострофом. Всі коми не завчиш. Але, коли багато читаєш, згодом коми й інші розділові знаки під час написання вилазять автоматично. Ти відчуваєш їх інтуїтивно. Та інколи можеш не бачити їх у тексті під час читання, бо твій мозок може затирати розділові знаки. Але ти розумієш, що тут у тексті має бути кома, тут — тире. А от завчити розділові знаки у правилах дуже важко. Мозок чинить супротив, оскільки не розуміє, для чого це потрібно, йому здається це не логічним. Це важко пояснити. Бо мозок людини з дислексією влаштований інакше. 

Але все ж, найскладніше — це читання вголос. Аби поліпшити цю навичку, батьки змушували мене читати по дві години щодня. Уявіть, як важко, коли приходиш зі школи й починаєш робити те, що тобі так тяжко дається. Втім, коли є систематичність, через багато-багато місяців читання вголос поволі стає кращим. 

Але самим читанням не зарадиш. Тут важливий план і спостереження. З часом я зрозумів, що, коли я читаю вголос дуже повільно і поступово збільшую темп, виходить набагато ліпше. Також я читав вголос лише книжки, які мені подобались, це теж допомагало «вичитуватись». 

Не менш важливо читати скоромовки. Але це пекло для людини з дислексією! Втім, навіть якщо у вас дуже-дуже погано виходить, все одно це тренує швидкість читання і допомагає здолати бар’єр перед швидким читанням тексту вголос. 

Та найбільш неприємно вчити вірш напам'ять і розповідати його перед усім класом. Звичайній дитині, щоб вивчити й розповісти вірш треба 1–2 години. А от дитині з дислексією на це потрібно кілька діб, і це не гарантія, що вийде добре. Вірш ти вчиш як і всі — кілька годин, решту часу — тренуєшся читати зі своєї пам’яті. 

Часто над дислексією потрібно працювати все життя. Тож практика читання вголос та  скоромовки мають стати щоденним задоволенням. Я й досі намагаюсь щодня це робити. Це як зі спортом, закинеш — доведеться починати спочатку. 

Кабінка туалету — найкраща репетиційна база 

Колись я працював журналістом на телебаченні. Після написання, телевізійний сюжет треба начитати вголос, щоб його почули глядачі. Я тренувався читати у вбиральні, в яку ніхто ніколи не ходив. Мені було соромно, що хтось з колег почує, як я насправді погано читаю (від хвилювання і дислексії) вголос. Коли на двадцятий раз виходило більш-менш нормально, я галопом біг у кімнату, де начитують, і читав текст, аби не розгубити напрацьоване. 

Цей сором червоною ниткою тягнетеся з дитинства. Ця завіса наді мною, що я якийсь не такий, напевно, зі мною назавжди. Хочеться вірити, що все змінилось. А діти, що проходять схожий досвід, зараз почуваються інакше. В Америці для дітей з дислексією є окрема спеціальна програма, яка допомагає їм швидше адаптуватись і засвоювати матеріал. Хочеться таких програм і в Україні. А ще — всебічних пояснень для вчителів й оточення, що дислексія — це не «клеймо двієчника», а стан, який можна коригувати. 

Ви обов’язково знайдете своє місце

Щодо роботи та екологічності. Громадська спілка «Твій сімейний лікар» — це перше місце роботи, де я розповів про свою дислексію, та ще й публічно. Зізнаюсь, кілька разів я хотів все це видалити й розповісти не про себе. Але розумію, що хтось із вас може впізнати тут свою історію і зрозуміти — ви не самі! Я переконаний, що життя до нас дуже щедре. Попри випробування війною, ми знаходимо своїх людей, себе самих, або ж роботу з командою, де хочеться бути собою і розповідати про себе. Бо кожен з нас важливий. 

Дислексія — це не соромно. Це особливість, з якою можна впоратися, якщо вчасно її виявити й почати діяти. Чимало людей, які змінили світ чи й досі його змінюють, мали чи мають дислексію: Генрі Форд, Шер, Альберт Айнштайн, Стів Джобс, Леонардо да Вінчі, Томас Едісон, Вупі Голдберг, Майкл Фарадей, Дженіфер Еністон, Кіра Найтлі та інші. Тож ми, люди з дислексією, точно не самі. А з нами ще й громадська спілка «Твій сімейний лікар», яка роками бореться з будь-якою стигматизацією у суспільстві в фейсбуці, інстаграмі, вайбері та ютубі. А також щодень дає поради, як залишатися здоровими й запобігати хворобам.