logo
29/02
28/02
2 ...

«Важливим було зробити книжку, яка зможе діяти» – інтерв’ю з письменником-фронтовиком Артуром Дронем

01-12-2023 13:172536

«Важливим було зробити книжку, яка зможе діяти» – інтерв’ю з письменником-фронтовиком Артуром Дронем
Фото: Артура Дроня

Чи задумувалися ви коли-небудь, як творять письменники, що знаходяться на фронті? Ми замислилися, тому вирішили дізнатися про це у військового. Артур Дронь – молодий письменник, який з початку повномасштабного вторгнення захищає Україну. Він розповів нам про складність своєї служби та творчість.

 

Чому пішов на фронт з власного бажання? Любов до України чи можливо інші причини?

Пішов, тому що це треба зробити у ситуації, коли всім, кого я люблю, так відверто загрожує смерть. У мене є сім’я, друзі та близькі, а нас усіх прийшли вбивати. Є село, звідки я родом, є Львів і багато важливих місць, а це все хочуть знищити. Що мені робити у такому випадку? Тільки долучатись до армії та захищати. Це треба було робити раніше і це дуже треба зараз. 

Чи ти нині на фронті? У якому напрямку ви воюєте? 

Нашу 125 окрему бригаду Сил територіальної оборони Збройних Сил України сформували у перші тижні повномасштабної війни у Львові. Я потрапив у військову частину 2 березня і відтоді щодня був у нашій імпровізованій казармі в дитячому спортзалі, проходив із хлопцями навчання та злагодження. Перші місяці війни ми тренувалися і готувались, згодом виїжджали на завдання з охорони стратегічних об’єктів на заході країни, потім місяць провели на Волині як складова оборони на випадок нападу з боку Білорусі. А в серпні 2022 року мій батальйон виїхав уже в зону бойових дій у Донецькій області. Через місяць-півтора ми вперше потрапили на передову.  

З осені 2022 року і до кінця липня 2023 ми воювали у Серебрянському лісі, на напрямку окупованої Кремінної. А тоді підрозділ перевели в Харківську область для охорони кордону. Тож відтоді ми на Харківщині. Скільки ще тут будемо – невідомо, але так складаються обставини, що до кінця року вже не змінюватимемо місце дислокації. 

Як змінила тебе війна? Чи став ти з війною черствішим, жорстокішим? 

Війна вплинула на всіх і в різний спосіб змінила кожного, на мою думку. Але в ситуаціях із комбатантами, тобто з учасниками бойових дій, багато найважливіших змін помічатимеш уже після повернення додому. Звичайно, дещо я можу бачити вже: гостріше сприйняття несправедливості, постійні перепади настрою і слабший контроль над емоціями, байдужість до колись важливих речей та уважність до нових. Про це довго можна говорити. Але більшість цих речей – реакція організму та психіки на довге перебування в бойових умовах. Думаю, що найголовніші зміни – це ті, які я побачу після повернення додому, і які залишаться назавжди. 


Фото Артура Дроня

Розкажи про ваш побут: чим харчуєтеся, чи вистачає засобів гігієни, чи достатньо сезонного одягу, яким способом спілкуєшся із рідними, адже наскільки відомо, на фронті заборонено користуватися мобільним зв’язком. 

Усе це дуже залежить від того, де саме ми перебуваємо. На бойових чергуваннях на «нулі» немає жодного зв’язку, а з харчуванням по-різному, буває складно. В прифронтових селах, де ми квартируємось, зазвичай маємо зв’язок через «старлінк», живемо у хатах, готуємо собі їжу. Там само в нас є багато і речей першої необхідності, і одягу, і різної медицини, бо завжди щось надсилають родичі, щось волонтери привозять або самі купляємо.  

Саме зараз ситуація з побутовими питаннями та умовами життя найкраща за всю нашу службу. Це найбільше тішить в контексті пори року, бо минула зима дуже сильно нас підкосила. Цього ж року зустрічаємо морози в легших та спокійніших умовах. 

На твою думку, як правильно говорити з військовими, щоб не образити їх, але й показати, що тобі не все одно на них?  

Конкретні поради і приклади можна зараз легко знайти в інтернеті ними діляться зазвичай військові психологи, які багато працюють із ветеранами. Я кожному раджу цікавитись такими матеріалами, ставати обізнаним в таких питання, бо людей із військовим досвідом у тилових містах ставатиме все більше й більше. 

Від себе більше скажу про таку загальну головну для мене річ. Найважливіше і те, на чому має будуватися ця комунікація  це перебування в контексті війни. Військові чи ветерани, з якими ви спілкуєтесь, мають знати, що вам важливі всі ці події, що ви не сидите без діла, що ви залучені. Не потрібно порівнювати досвід бойових дій та досвід волонтерства, але потрібно, щоб ваші друзі чи рідні, які приїжджають із війни, бачили вашу залученість.


Фото Видавництва Старого Лева

Розкажи, будь ласка, більше про свою творчість. Коли ти зрозумів, що поезія, це твоє? Коли почав писати? Як у гуртожитку ставилися до твоєї творчості і як з’явилася ідея видати твою першу книгу «Гуртожиток №6»?

Усе почалося у 17 років. Я закінчував тоді перший курс журфаку, почав писати вірші і згодом вирішив, що з цим і хочу пов’язати життя. Не лише з поезією, маю на увазі із письмом взагалі. Відтоді над цим і працюю. 

І в гуртожитку, і поза ним друзі завжди добре ставилися до моєї творчості. Інколи ми разом ходили на літературники, а якось влаштували такий в нашому гуртяку. Той гуртожиток бачив дуже багато поетичних читань молодих студентів у різних стадіях алкогольного сп‘яніння та на різних типах колективних зібрань (сміється). 

«Гуртожиток №6» я видав, коли зрозумів, що маю кілька десятків віршів, які добре працюють один з одним, розповідають переплетені історії, говорять про схожі почуття. Це такі тексти про молодих людей, про те, як вони живуть, як люблять і ранять один одного, як почуваються заблукалими і пробують знайти якусь дорогу. Я упорядкував ці тексти і дав їм назву «Гуртожиток №6», а видав власним коштом і з допомогою друзів. Однокурсниця Ангеліна зробили серію фото для книжки – встигли зняти всю «народну» творчість до того, як зробили ремонт і помалювати стіни в кімнаті – колишня жителька того ж гуртяку Інеса створила обкладинку, моя університетська викладачка і поетеса Галина Яценко редагувала тексти. У такій спільній роботі і народилась та книжка. 

Наскільки важко писати поезію на фронті? Коли ти знаходиш на цю роботу час?

Саме написання поезії не вимагає багато часу. Це така частина літератури, яка швидко реагує, стисло говорить, якій дуже розходиться в емоції. Ти собі можеш обдумувати щось практично в будь-яких умовах, а потім коли є можливість — записати, дописати, переписати. Зробити, словом, якийсь завершений текст. 

Читаєш вірші своїм побратимам? 

Декілька разів буквально. Але багато читав вголос інших книжок. 

В одному інтерв’ю ти казав, що на пів року після початку повномасштабного вторгнення полишив поезію. Що спонукало тебе повернутися до письма?

Я дуже багато про це думав. Втратив віру у здатність письма щось робити, але все-таки хотів її віднайти. Хотів помилятися. 

І, на щастя, таки помилявся. Згодом побачив, що саме може робити для нас література, а зокрема поезія в часі війни. Наприклад — допомогти почуватись не такими самотніми.  

Відомо, що нині відкрито передзамовлення на твою нову збірку «Тут були ми» і до кожного примірника буде вкладена листівка з твоїм автографом. Чи вистачить тобі сил лишити свій підпис на кожній листівці? Якщо книжку придбати вже після появи її на полицях, автограф також можна отримати, чи така «акція» працює лише на передзамолення? 

Так, всім, хто передзамовить книги, додадуть також листівку з ілюстрацією Катерини Сад, моїм віршем, посиланням на аудіочитання, а також автографом. Листівки підпишу до кожного передзамовленого примірника – чесне сержантське слово!  

Акція ця справді діє лише під час передзамовлення, бо після нього листівки не друкуватимуть. Але я завжди зможу при зустрічі підписати саму книжку, але щоб отримати подарункову листівку треба оформити передзамовлення. Тож щиро запрошую на сайт Старого Лева :) 

Варто також зазначити, що перепродаж на книгу триває до 19 грудня. 

Чому ти вирішив отримані із продажу книжок гроші спрямувати на реабілітація саме дітей? Можливо діти для тебе чимось особливі чи це був рандомний вибір благодійного фонду? 

Для мене було дуже важливим зробити книжку, яка зможе діяти. Щоб вона об‘єднувала навколо чогось, якоїсь конкретної допомоги. Тому вирішив передавати кошти з продажу благодійному фонду «Голоси дітей», а «Видавництво Старого Лева» мене в цьому підтримало. Допомога дітям – це не випадковий вибір, я дуже хотів працювати саме над такою благодійністю.  

До речі, довгий час, коли ми квартирувались у селі неподалік Лиману Донецької області, на нашій вулиці жив 9-річний хлопчик Кірюха. Часто приходив у гості, отримував від нас різні солодощі, здружився зі всіма. Те, що постраждалі від війни діти потребують величезної підтримки і допомоги, ми бачили на власні очі. Кошти з продажів книжок фонд «Голоси дітей» вкладе у свою діяльність із психологічної підтримки діток. Багато таких, як наш Кірюха, хлопчиків і дівчаток, яким потрібна психологічна допомога, отримають її. І до цього долучиться кожен, хто матиме десь у себе на поличці примірник книжки «Тут були ми». 

Таким чином, виявляється, що навіть на фронті, де кожна мить може стати вирішальною, де кожен день – боротьба за власне існування, є місце для слова, для творчості. Творчість Артура – це не лише віддзеркалення життя на фронті, а й спроба зберегти його для нащадків у слові. Слово і вираження душі стають не лише зброєю в руках письменника на фронті, а й невидимим щитом, що захищає його від втрати власного "я". Це свідчення про те, що навіть у воєнний час можна зберегти свою людськість та творчу ідентичність. 

***

Перше до коринтян 

Любов довготерпить, любов милосердствує,

не заздрить, любов не величається,

любов боїться тваринним страхом,

але продовжує йти,

любов могла б здатися, залишити все,

але продовжує йти.

А інколи в любові прострелені ноги,

або в ногах у любові осколки,

і ноги її стискають турнікети,

або ніг у любові більше немає.

Тоді любов несуть її друзі.

 

Любов риє окопи і живе в них,

і гризе у них лід із розрізаної пляшки,

коли хоче пити у мінус двадцять.

Любов виходить на бойові чергування,

піднімається на позиції

з грижами, з температурами, із простатитами, 

із контузіями, з астмами і алергіями, 

з високою імовірністю 

не повернутися,

з думками про когось 

найважливішого.

Все зносить, вірить у все, 

сподівається всього, все терпить!

 

Любов розрізняє на слух

виходи градів, прильоти мін і рух танків.

Очі любові болять,

коли довго дивиться в тепловізор.

Прокидається любов 

уночі, коли миші в бліндажі заповзають

під її бушлат.

Інколи любов

довго блює у посадці після важкого бою.

А інколи

любов закриває очі друзям своїм.

І загортає їх у спальники

і виносить.

 

Ніколи любов не перестає! 

Хоч пророцтва й існують, та припиняться, 

хоч мови існують, замовкнуть, 

хоч існує знання, та скасується.

Бо інколи закінчується обстріл,

і любові закривають очі,

і друзі загортають її в спальники,

і виносять.

 

І тоді вона

переходить живим.

(Артур Дронь, із книги «Тут буди ми»)

Катерина Галущенко, для Leopolis.news