Замкнене коло всиновлення.

Омріяна, довгоочікувана, бажана. У родині, де панує любов, завжди саме так називають появу дитини. І в кожну родину вона приходить по-різному. В одних вона стрімко вривається в земне життя, а в інших – її довго чекають. А ще є ті, які всиновлюють, проходячи багато моральних перешкод та різних вагань.

Без сумніву, кожна дитяча доля, яка залишилася без рідних батьків, – нелегка. Чимало зусиль необхідно докласти, аби допомогти таким дітям повірити в себе, зрозуміти, що вони є цінністю для суспільства. І важливо, щоб їхнє дитинство було безтурботним, радісним і щасливим, а для цього дитині необхідна батьківська любов, тепло та родинний затишок. Адже саме життя, безпека, здоров’я та майбутнє дитини залежить від нас – дорослих.

Усиновити дитину-сироту, полюбити, виховати як рідну – цей надзвичайно важливий крок щороку в Україні очікують до 2 тис. сімей. І вони дійсно заслуговують на шану й повагу, бо вселяють у дитячі душі та серця впевненість та надію. Без перебільшення скажу, що батьки-усиновлювачі – це люди високої моралі, щирого серця та відкритої душі.

Згідно з останніми даними, в Україні 70 тис. дітей проживають в інтернатах, але шанс бути усиновленими мають менше третини з них. Бо в решти дітей немає спеціального статусу, оскільки юридично вони перебувають під опікою родичів. Хоча весь час живуть в інтернатах або будинках сімейного типу.

Прикро й те, що Україна досі не приєдналася до міжнародної конвенції, яка регулює питання міждержавного всиновлення. Через це відсутній законний механізм супроводу іноземних родин, які усиновлюють українських дітей. А відтак через такі «дірки» в законодавстві на потенційних батьках заробляють шахраї.

Іноземці, коли приїжджають в Україну, готують необхідні кейси в себе у країні. Відповідно, є агентства, які цим займаються. Тому ми повинні говорити про ратифікацію Гаазької конвенції, щоб Україна також мала можливість готувати ці документи за такими ж процедурами. І ці агентства могли б вивести «на світло» так званий юридичний супровід сімей. Іноді такі посередники супроводжують сім'ї, заробляючи на цьому кошти і досить часто ошукуючи родини.

Ще одна важлива річ – понад 1,5 тис. родин чекають своєї черги на усиновлення. І більшість прагнуть забрати малюка до п'яти років. Але не все так просто – багато українців скаржаться на непрофесійність соціальних служб та приховування інформації про стан здоров'я дитини.

Вирішити проблемну ситуацію в Україні мала б постанова Кабінету Міністрів України №603 «Про внесення змін до порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей», яка набрала чинності 20 жовтня цього року.

Згідно з документом, громадяни України, які хочуть усиновити дитину, для отримання статусу кандидата в усиновлювачі повинні пройти навчання й отримати рекомендацію із зазначенням кількості дітей, віку, статі, стану здоров'я дитини, яку можуть усиновити. Погоджуюся, що ідея хороша і має раціональне зерно у своїй основі. Проте… в Україні немає програми, підготовлених соціальними службами тренерів, відповідного фінансування, зразків довідок і методик, що дозволяють надати потенційним усиновлювачам відповідні рекомендації.

А в підсумку – без цих довідок служба у справах дітей не дасть статус кандидата в усиновлювачі, не видасть скерування на знайомство з дитиною, не надасть висновок про доцільність усиновлення та сам пакет документів для звернення до суду. Виходить замкнене коло, з якого вийти практично неможливо. Єдино правильне рішення – відтермінувати початок дії постанови уряду й узгодити всі норми із Сімейним та Цивільним кодексами України. Таким чином, ми спільно зможемо зробити щасливими щонайменше тисячу дітей на рік, які очікують своїх батьків…

Блог Михайла Цимбалюка, народного депутата України, голови Львівської обласної партійної організації ВО «Батьківщина».