«Обов’язок захищати Батьківщину не може бути предметом торгу»: історія айтівця, який служив у ТЦК, роздавав повістки, а зараз працює у ППО

В інтервʼю DOU він розповів, як займався питаннями відстрочки від мобілізації у ТЦК, а потім був зобов’язаний роздавати повістки, про тиск суспільства та навички з ІТ, які вдалося застосувати на службі.

«Я світчер в IT, за основним фахом — юрист»

— З чого починався ваш шлях в професію?

Я світчер в IT, за основним фахом — юрист, закінчив Одеський державний університет. Вперше ввійти в індустрію я спробував у 2016 році, хотів стати тестувальником, але незабаром зрозумів: для цієї спеціальності потрібен технічний бекграунд, а я — чистий гуманітарій (хоча свій перший компʼютер зібрав вручну). Тож скоро ідею стати тестувальником покинув, але від бажання перейти в IT не відмовився. У 2019 році я закінчив курси Project Manager. Обрав цей напрям свідомо, бо я не тільки юрист, а ще й управлінець — обіймав посаду директора у юридичних та логістичних компаніях.

Після курсів разом з дружиною, яка за професією вебдизайнерка, і друзями-програмістами ми зробили кілька проєктів на замовлення. Протягом двох років я був і проджектом, і бізнес-аналітиком, і менеджером з продажів. Цей досвід допоміг остаточно збагнути: найбільш точно моєму фаху і бажанню відповідає професія бізнес-аналітика. Тоді я закінчив курси з бізнес-аналітики від DataArt, а паралельно самостійно вивчав профільну літературу і дивився YouTube-канали. До написання резюме я поставився відповідально, і буквально за місяць отримав офер на посаду бізнес-аналітика у компанії EPAM. Я стрімко занурився у проєкт, але коли почалось повномасштабне вторгнення, вирішив йти захищати країну, тож встиг пропрацювати там лише два місяці.

— Ви одразу пішли служити? Чи пройшли якесь навчання?

Я офіцер запасу, хоча в армії не служив і військову кафедру закінчив 25 років тому. Спочатку мене відправили на курси підвищення кваліфікації офіцерів запасу до Національної академії сухопутних військ у Львові. Програму, яку зазвичай курсанти опановують за чотири роки, ми пройшли за місяць. Я навчався на командира мотострілецького взводу. Під час навчання в мене загострилася хронічна хвороба. З огляду на стан здоровʼя військово-лікарська комісія рекомендувала мені служити в тилу, а далі органи розподілу особового складу розпорядили мене в один з районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

«Як юрист скажу, що вручати повістки в публічних місцях можна. А ось заламувати руки чи змушувати щось робити силоміць — ні»

— Яку посаду ви обіймали у ТЦК? Які у вас були обовʼязки?

Офіційно моя посада звучала так — офіцер відділення рекрутингу та комплектування, але фактично я виконував обовʼязки юриста. У Збройних силах і досі діє стара пострадянська система відповідності військових звань і посад. Саме тому поширена ситуація, коли те, що записано у військовому або офіцерському посвідченні, не відповідає фактичним обовʼязкам військовослужбовця.

На початку служби я займався питаннями відстрочки від мобілізації, допомагав рідним загиблих або зниклих безвісти готувати документи для отримання одноразової грошової допомоги. Але за три місяці служби, коли гостро постало питання мобілізації, весь особовий склад залучили до оповіщення. Тобто ми ходили й розносили повістки. Так поступово суто юридична робота займала дедалі менше мого часу, а мобілізаційна — дедалі більше.

Якщо повернутись до перших трьох місяців служби, то мій робочий день був більш-менш нормований. Ранкове шикування о 8:00, вечірнє — о 19:30. Але психологічно працювати було важко. Якщо людина загинула під час захисту Батьківщини або зникла безвісти, то держава виплачує грошову допомогу в сумі 15 мільйонів гривень. Оформлення всіх документів забирає у рідних зазвичай близько місяця (плюс стільки ж займає очікування на підтвердження виплати з Києва), а юристи мають визначати, чи справді родич має право претендувати на допомогу, або, наприклад, чи справді він родич — ситуації бувають різні. До мене приходили дружини та матері загиблих, і попри їхнє горе потрібно було пояснювати всі нюанси.

— Чи пропонували вам колись хабар? Наприклад, щоб відстрочити мобілізацію.

Ми — юристи — тільки збирали документи й передавали їх на розгляд спеціальної комісії. За результатами розгляду воєнком ухвалює рішення, тому пропонувати нам хабаря було б беззмістовно. Але були цікаві випадки, коли хлопці намагалися довести, що у них троє дітей, але двоє — записані на нього, а третя дитина — ні. Тоді вони казали щось на кшталт: «Вона точно моя, просто повірте». Звісно, в такому випадку доводилось відмовляти.

— Розкажіть про свій досвід оповіщення та залучення військовозобовʼязаних.

Ми починали працювати о 6-й ранку і закінчували пізно ввечері, часто — близько півночі. Спочатку вручали повістки згідно з нашим обліком — картотеки ОР-1 (оперативний резерв 1). До неї належать військовозобов’язані, які колись вже проходили військову службу. Цей список ми відпрацьовували за абеткою і роздавали повістки за місцем проживання військовозобовʼязаних. Але ефективність такого методу була занизька, тому сьогодні співробітники ТЦК стоять на зупинках чи в магазинах.

Як юрист скажу, що вручати повістки в публічних місцях можна, а ось заламувати руки та чи змушувати щось робити силоміць — ні. Навіть поліція має такі повноваження в обмежених випадках. Наразі якщо людина не хоче йти у військкомат, то змусити її це зробити практично неможливо. Адміністративний штраф за неявку — від 3200 до 4800 гривень. При цьому притягнути людину до відповідальності можна, тільки якщо вона сама прийде у військкомат — адміністративний протокол співробітник ТЦК складає на своєму робочому місці. Це парадокс системи.

Основна проблема полягає в тому, що українське мобілізаційне законодавство писали люди, які навіть уявити не могли, що це стане реальністю. Більша частина норм цього закону написана для умов мирного часу. Закон передбачає: у разі виникнення потреби 100% військових самі прийдуть у ТЦК, а наша робота полягатиме тільки в сортуванні чоловіків — придатний чи ні; підходить цей фах чи ні. Повертаючись до наших реалій, у березні 2022 року справді у військкомати були черги, але у квітні вони зникли, а плани мобілізації — ні. Мобілізаційний план — чіткий, кожен воєнком знає цифри, які призначає вище військове керівництво.

— Скільки повісток ви вручали на день і скільки в результаті було мобілізованих?

Спочатку план був роздавати 15–20 повісток щодня, але з кожним місяцем він збільшувався. Ми з колегами вирахували воронку, і вона невтішна. Після роздачі повісток лише 3–4% відсотки чоловіків приходило до військкомату, і лише 2% з них справді мобілізувались. Принаймні така статистика була півтора року тому, коли я там працював. Це, до речі, аргумент для тих, хто каже у соцмережах: «А ви мені випишіть повістку, і я прийду». Як видно, тих, хто приходить, дуже мало. Єдиний інструмент, як вплинути на призовників, — це написати запит у поліцію. Скласти й передати до поліції списки чоловіків, які не з’явилися за повісткою.

— А скільки людей приходило добровільно?

Добровольці були, але їхня кількість така мала, що не можна було розраховувати на серйозні цифри. У мене є і сумний досвід. Якось до мене звернулось троє хлопців, медичні волонтери. Вони не були військовозобов’язаними, бо їм ще не виповнилось 27 років. Проте вони все одно хотіли піти на фронт. Я скерував їх до фахівця, який допоміг зібрати документи, їх вже чекала бригада. Вони пішли, а кілька тижнів тому мені зателефонувала мама одного з них і сказала, що її син зник безвісти. Те, що я відчуваю зараз, я б нікому не бажав відчувати.

— Наскільки ефективно зупиняти маршрутку і видавати повістки?

Важко сказати наскільки, але точно ефективніше, ніж просто роздавати повістки за адресами. Ти вже принаймні бачиш перед собою живу людину, а не просто запис в реєстраційній картці та адресу, де давно ніхто не проживає. Проблема в тому, що більшість військовозобов’язаних не мешкає за місцем, яке вони повідомляли військкомату 15 років тому. Згідно із законом у разі зміни місця проживання чоловік має у 7-денний строк повідомити про це ТЦК, але цього майже ніхто не робить. Це правило порушують масово.

Нині у ТЦК вказані адреси, за якою люди проживали ще 15–20 років тому. Мій товариш служить з першого дня, у нього навіть є орден ім. Богдана Хмельницького ІІ ступеня, але саме його прізвище я побачив у списку ухилянтів. Виявляється, він також забув повідомити про нове місце проживання: на службу пішов від ТЦК у Києві, а в Одесі, його рідному військкоматі, про це нічого не знають.

— Якби можливість, що б ви змінили у структурі ТЦК?

Збройні сили України — це централізована система, де всі рішення ухвалюють вертикально. Керівництво на місцях не може змінити нічого, у них є тільки мобілізаційний план, який потрібно виконувати (і при цьому вони дуже обмежені в ресурсах). Глобально змінювати потрібно законодавство і про мобілізацію, і про військову службу. Чоловіки не йдуть служити, бо розуміють: якщо ти служиш, то твої права не дуже захищені, а коли отримуєш поранення, то часто залишаєшся сам на сам зі своїми проблемами. Механізми на отримання допомоги від держави дуже бюрократизовані та застарілі. Це потрібно змінювати.

Якщо кількість бійців у ЗСУ стане менше, то те, що трапилось в Бучі, Ірпені, Херсоні та інших містах, може повторитись в Одесі, Києві чи Івано-Франківську. Ми можемо знайти чи відновити будь-які інші ресурси, окрім людських. Партнери нададуть нам гроші, зброю, обладнання, але вони не можуть дати нам людей, які б виконували бойові завдання та захищали Батьківщину. Наш народ — це і єдиний ресурс, а ТЦК — це інтерфейс між Збройними силами та цим ресурсом. Чудовим прикладом є досвід Ізраїлю. Моя донька — сержантка армії оборони Ізраїлю. Я багато разів там був і бачив їхнє ставлення до військової служби. Вони всі розуміють, що служба — основна складова їхнього виживання як нації.

— Як реагували на вашу роботу близькі та друзі?

Близькі друзі ніяк не реагували, бо передусім вони ставилися до мене як до людини, а не як до офіцера ТЦК. А люди, з якими знайомився за межами служби, іноді спочатку лякались, адже нерідко співробітників ТЦК уособлюють з чортами. Служба в ТЦК була моїм першим військовим досвідом. Я б назвав це лагідною військовізацією, бо розпочав службу не в окопі, а в офісі й ночувати приходив додому.

В ТЦК я прослужив понад рік і не хотів би ставитися до цього періоду суто негативно. Але водночас ти виходиш на вулицю з цією папкою, і тебе сприймають як ворога. При цьому я, по суті, виконую такі ж обовʼязки зі захисту Батьківщини, як військовий на фронті. Цей тиск було складно витримати, кілька місяців я шукав можливості перевестись на іншу службу — запитував у знайомих, де, можливо, звільнилось місце, писав запити — і нарешті отримав пропозицію. Нині служу в одному з підрозділів протиповітряної оборони, що захищає небо Миколаївщини від повітряних загроз.

«Ми називаємо себе УПА — українська паперова армія»

— Чи подобається вам служба зараз?

Безумовно. Я займаюся корисною справою, працюю юристом у батальйоні. Це складно фізично, бо перебуваю далеко від дому, але психологічно набагато легше. Адже ми робимо те, що зрозуміло суспільству і всіляко підтримується ним.

— Чи знадобилися вам знання в IT на службі?

У нашому кабінеті в ТЦК працювало три юристи, але систему звʼязку між компʼютерами та принтером ніхто не налагодив. Наприклад, щоб роздрукувати документ, потрібно було витягнути шнур з одного ноутбука і вставити його в інший, бо принтер був один, а ноутів — два. Незручно було і документи скидати один одному не через спільну папку, а за допомогою флешки. Ця метушня заважала плідно працювати. Тому я інсталював простий сервер, до якого під’єднав цей принтер.

Загалом у військовому відомстві всі процеси архаїчні, це такий бюрократизований монстр. На більшість процедур ти не маєш змоги впливати ані технічно, ані в плані організації. Наприклад, не можна зробити сітку в межах одного підрозділу, бо це заборонено. Також є спеціальні компʼютери, які з метою безпеки не можна під’єднувати до будь-якої мережі взагалі.

— А плануєте повертатися в IT після перемоги?

Так, планую. Я дуже вдячний компанії — усім, хто нині служить, вони виплачують компенсацію, за хлопцями зберігають робочі місця. Я підтримую контакт з колегами на проєкті, вони на мене чекають. Я розумію, що доведеться багато чого згадувати, відновлювати навички, але впевнений, що все вийде.

— Як на вашу думку, цивільні айтівці і ІТ-компанії мають допомагати військовим? Що потрібно робити найбільше?

Хтось підкинув ідею, що можна заплатити умовних 20 тисяч гривень від підприємства і не служити. Я вкрай негативно ставлюся до такої ідеї, бо це роз’єднає суспільство. А головне — обов’язок захищати Батьківщину записаний у Конституції. Він не може бути предметом торгу. Є невідʼємні права, а є невідʼємні обовʼязки: якщо можна продати свій обовʼязок за гроші, то тоді хтось може купити твоє право.

Сьогодні Міністерство цифрової трансформації робить багато проєктів з цифровізації держпослуг. Можливо, є сенс підготувати щось таке й для ЗСУ. Наприклад, сфера IT може запропонувати своїх спеціалістів з кібербезпеки. Збройні сили України дуже потребують реформ, зокрема в документообігу. Іноді ми називаємо себе УПА — українська паперова армія. Наразі в Збройних силах сила-силенна папірців, які узагальнюють дані, і це узагальнення робиться вручну. Весь мій корпоративний досвід просто кричить, коли я бачу цю купу папірців.

Звісно, зміни мають початися зверху, бо не може топменеджер компанії прийти до комбата і запропонувати все перенести в «хмару». Це має бути плідна співпраця між сектором Міноборони та Міністерством цифрової трансформації (нещодавно Міноборони повідомило, що з відтепер військові частини будуть вести облікові реєстри та допоміжні документи лише в електронній формі — ред.).