Дилема Зеленського в історії України

Філософи історії досі не дійшли згоди в питанні, що домінує: окрема людина як рушій історії чи історичні обставини, які підносили конкретних історичних постатей на гребені хвиль війн, революцій і суспільних процесів. Дехто каже, що Наполеон, Ленін, Гітлер чи навіть відомі дослідники, як-от Колумб, були лише частиною суспільних тенденцій, які їм вдалося формально очолити. Але якби не вони, то ті процеси очолив би хтось із тисяч їхніх соратників. Інші ж, навпаки, стверджують, що чимало історико-політичних явищ би не виникли, якби не одноосібна воля визначних лідерів. А як щодо Володимира Зеленського? «Хто я такий? Стратегія чи випадковість?» — запитував президент на пресконференції 2020 року.

22 травня почався шостий рік президентства Володимира Зеленського, який, попри заяви про «нелегітимність», залишається законним очільником країни до нових післявоєнних виборів. Безумовно, Зеленський зіткнувся з викликами, яких не було перед жодним попереднім українським керманичем: пандемія, повномасштабне вторгнення, увага всієї міжнародної спільноти та переговори зі світовими лідерами. А попереду ще більші виклики: ведення війни в умовах обмеженого ресурсу або ж непопулярна мирна угода з агресором, важка й непевна євроінтеграція і нові «будапештські меморандуми».

Серед безумовних перемог шостого президента називають збереження української держави та втримання удару повномасштабного вторгнення. Другим досягненням вважають успіхи в зовнішній політиці: мовляв, Зеленський зміг обʼєднати навколо України найбільшу в нашій історії міжнародну коаліцію. Серед інших здобутків ще називають «Дію» та диджиталізацію. Дехто вважає досягненням президента деолігархізацію, вказуючи на Коломойського під арештом і зменшення статків багатьох олігархів. Але тут більше помітна роль Вашингтона і Кремля, та й досягненнями це важко назвати.

Збереження держави — заслуга насамперед ЗСУ. Але навіть глузливе прізвисько «боневтік», яке опоненти застосовують до Зеленського, має зовсім не смішний контекст. У перші дні вторгнення росіяни поширювали дезінформацію і залякували українську владу. І сам Зеленський не був упевненим, що йому не доведеться загинути під завалами чи навіть потрапити в полон. Коли чимало громадян утікали, наш актор залишився зіграти по-справжньому небезпечну роль. Можна наводити багато прикладів про жертовність військових, які в нерівному бою стримували окупантів, але якби президент тоді втік, то в країні почався б такий хаос, що жертв було б набагато більше. За відсутності очільника держави чи навіть у разі його перебування за кордоном обвалилася б легітимність вертикалі влади, зокрема й військової. Незгодні формували б власні озброєні загони, які нікому б не підкорялися. Західна допомога, можливо, надавалася б дуже обмеженими кількостями для загонів, яких визнали “демократичними”. Але в умовах отаманщини та анархії ми б не побачили західних танків чи ракетних систем. Без легітимного президента ЗСУ зараз партизанили б десь на Правобережжі. І не факт, що ми б тоді мали єдину армію. «Бо не втік» — дійсно важливий крок однієї людини, який змінив траєкторію історії російсько-української війни.

Проте наступне досягнення Зеленського є радше результатом впливу обставин, у яких прізвище президента стало суто номінальним. Коаліцію, яку «зібрав» Зеленський, насправді важко назвати коаліцією його імені. Цілком можливо, що вона виникла б незалежно від прізвища українського президента. Так само у Вашингтоні не придивлялися до прізвищ лідерів Ізраїлю, Тайваню і Південної Кореї, коли надавали допомогу цим державам. Чимало західних країн усвідомили важливість стримування Росії та були зацікавлені в тому, щоб російська агресія застрягла якомога далі від кордонів ЄС. Нам допомогли насамперед тому, що це було в їхніх інтересах, а не завдяки зусиллям української дипломатії під керівництвом Кулеби. Остання, напевно, домоглася залучення допомоги від деяких країн, які вагалися, але основна підтримка надійшла завдяки принципу «ворог мого ворога — мій друг». Попри декларації, нібито вони «бояться війни з Росією», західні еліти насправді хочуть ослабити свого геополітичного суперника нашими руками, адже на нас напали першими. Управляючи ескалацією, Захід намагається виснажити Росію і примусити Кремль сісти за стіл переговорів, надаючи Україні дозовану підтримку.

Онлайн-формати останніх «Рамштайнів» засвідчують несерйозні наміри більшості союзників. Таке важливе питання, як постачання зброї, зазвичай обговорюється тет-а-тет, а не «по зуму», де все можна прослухати. Зрештою, «Рамштайни» не особливо допомогли, коли американська допомога пів року стояла на паузі. Представники влади полюбляють стверджувати, що Зеленський зібрав найбільшу в історії коаліцію на підтримку України, але тут кількість ніяк не дорівнює якості. І щодо історії амбіції дещо завищені: в 1656–1657 роках Богдан Хмельницький зібрав Третю антипольську коаліцію, яка стала справжнім бойовим союзом між Україною, Швецією, Трансильванією, Бранденбургом, Молдовою, Валахією і навіть Литвою, унаслідок якої було укладено Раднотський договір. Показово, що Хмельницькому вдалося використати внутрішні суперечності Речі Посполитої й зіштовхнути литовців із поляками. Учасники цієї коаліції допомагали військами один одному й зуміли майже повністю розгромити Польщу, король якої втік за кордон, та захопити найбільші міста. Дуже сумнівно називати наявний «Рамштайн» «найбільшою» коаліцією союзників, що ми мали в історії своїх національно-визвольних воєн, — це радше команда вболівальників України. Справжньою Антигітлерівською коаліцією вона так і не стала. Замість воєнної коаліції ми маємо нерегулярний благодійний клуб на підтримку України, у якому нам допомагають тоді, коли хочуть, і який є швидше результатом геополітичної кон’юнктури, аніж діяльності Зеленського.

Диджиталізація як досягнення президента може вважатися персональною заслугою, хоча аналоги електронної взаємодії громадянина з державою вже давно стали буденністю. Навіть у Росії портал «Госуслуги», аналог нашої «Дії», почав створюватися у 2009 році, а у 2018-му вже мав 86 млн користувачів. Тобто не запускати «Дію» вже було злочином проти вимог часу. Хоча попередній президент Порошенко не поспішав із цифровими реформами, а деякі європейські країни досі цього не зробили.

Роль Зеленського в історії нашої країни й надалі пишеться. А новий наступ Росії на Харківщині може стати однією з ком чи навіть трикрапкою в його історичній біографії. Чи стане Зеленський лідером, якому вдалося відбитися від агресора, привести Україну під євроатлантичну парасольку безпеки та здійснити те, що не вдалося Хмельницькому, Скоропадському чи Бандері? Або ж він перетвориться на ще одного Петлюру, який кілька років чинив опір, укладав договори й шукав союзників, але надійних так і не знайшов, не впорався з внутрішніми викликами, унаслідок чого країна опинилася під московським чоботом?

Здається, для України близьким є той історичний момент, коли геополітичні потуги не поспішатимуть впливати на нашу перемогу й перебіг війни дедалі більше залежатиме від однієї людини.

Валерій Майданюк, політолог