Насправді їх було троє – Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Кожен з них у міру своїх можливостей долучився до справи національного пробудження Галичини. Але склалось так, що саме Маркіян Шашкевич очолив літературний гурток західноукраїнських письменників «Руська трійця», тому вироком долі йому припадає більше заслуг, аніж іншим. Учора, 7 червня, минула чергова річниця смерті великого поета.

Leopolis.news вирішив нагадати своїм читачам основні віхи життя і становлення Великого Будителя Галичини.

Сучасники стверджують, що Маркіян Шашкевич був енергійним, наполегливим, сміливим, готовим на самопожертву, на подвиг. Іван Вагилевич – людина палкої вдачі, з широким польотом фантазії. Прагнув рішучих дій. Яків Головацький – ініціативний, діловий, працелюбний. Водночас – поміркований і обачний...

Разом вони вирушили «в народ», дбаючи про культурне відродження західноукраїнських земель, а на шляху своєї мандрівки запалили першу ватру – безсмертний альманах «Русалка Дністровая».

Іван Драч написав вірша, присвятивши його цим трьом визначним синам українського народу:

Земний уклін вам, хто відстояв

Свій вік, свій дім, свій чесний хліб...

Не онімечили святої,

Не спольщили, хоча могли б.

Ми ладні руки цілувати

Тому, хто у страшній порі

Зберіг для нас дзвінкі Карпати

І мову голубу зберіг/

Сторіччями перебуваючи у неволі, Галичина робилась усе більш знесиленою. Землю колишньої слави покорила володарка-ніч. Довгі століття ця земля лежала під гнітом шляхетської Польщі. Аж ось 1772 року Галичина стала східною провінцією Австрії і перетворилась у «Королівство Галіції і Лодомерії». І раптом австрійські чиновники у Відні дізнаються, що в Галичині проживає народ, відмінний від польського.

Але що це за народ? Хто його зверхники? Хто представляє цих людей? Австрійський уряд побачив у Галичині лишень темних безпорадних селян, а поряд з ними – неосвічених затурканих священиків. Михайло Возняк писав: «На селі не раз можна було бачити, як священик у подертій одежині... з люлькою в роті, з батогом у руках ішов коло своїх коней або волів». І це представник інтелігенції?!

Нечисленна галицька інтелігенція, як згадував Іван Франко у своїй статті «Ukraina irredenta» (т.4, кн.6.- с.474) «або зрікалася своєї руськості і робилася німцями та поляками, або хиталася в поглядах на суть своєї національності, не знаючи, куди похилитися». Хто міг стати біля стерна народу?

Промисловість майже не розвивалася. Більше того, станом на 1848 рік у Галичині навіть зменшилось фабрик і заводів у порівнянні з попередніми роками.

Тодішнє галицьке село мало страшний вигляд. Люди жили у курних хатах, часто разом з худобою. Хліба вистачало на 4 місяці, півроку годувалися однією картоплею, а весною задовольнялися травою.

Пригнічення українського населення в Галичині було у сто разів більше, аніж польського. Це визнавав навіть галицький губернатор Вацлав Залеський.

Про розвиток просвітництва не могло бути й мови. «Мужикові нащо школи? – запитує один місцевий дідич. – З чого наші діти будуть жити, коли ще й мужик навчиться читати і писати?».

В одному селі на запитання австрійського комісара, чи вчаться їхні діти, батьки відповіли: «Де їм тепер учитися? Котрий підросте, то пан в рекрути віддасть. Нащо, - говорить, - мені ученого, аби супліки писав? Іди в цісарі - там будеш капралем».

Незначна кількість шкіл існувала при церквах. Там дяки навчали примітивними методами азбуки і арифметики. Подекуди в селах існували ще так звані «тривіальні» (двокласні) школи, які, проте, з 1805 року опинилися під опікою латинської консисторії, тобто польської духовної верхівки. Молоді рекомендувалося заради її «особистої вигоди» вивчати німецьку мову, а для «пізнання і виховання» – польську. Про українську мову навіть не йшлося...

Була цісарська Австрія міцна,

Та пощадити нас була готова:

Ми мали жить, а вмерти мала мова,

Нам душі мала видати казна.

Писав Дмитро Павличко.

У Галичині шкільне навчання українців не було обов’язковим. У школі тоді навчалося менше 10 процентів дітей. На весь край діяло лише шість державних та дев’ять приватних гімназій. Були вони польські та німецькі. І тільки дві так звані руські міські школи – Братська при Волоській церкві у Львові і народна школа при Василіанській гімназії у Дрогобичі.

Певні результати поступу шкільництва все ж намічались. На жаль – локальні. Так, на Перемишлянщині у 1833 році більшість сіл мала свої парафіяльні школи: на 697 сіл – 385 шкіл. Це була перша хвиля духовного, освітянського оновлення на західноукраїнських землях.

На освітянській ниві виявив себе Іван Могильницький, референт шкільних справ при Перемишлянській консисторії. Він, за словами М. Возняка, «з незламною енергією узявся за сотвореннє українського народного шкільництва». У жовтні 1817 року у Перемишлі відкрито дяко-співацьку школу, робилися заходи щодо запровадження навчання у сільських школах українською мовою. Перемишлянський єпископат 1816 року звернувся до президії губернії у Львові про впровадження української мови у сільських школах. Прохання було відкинуте. Мотивувалось тим, що українська мова не має практичного застосування. Нею не друкувалися ні закони, ні книги. Сприяти розвитку української мови означає підтримувати у краї дух сепаратизму.

Українці за допомогою звертаються до цісаря Франца-Йосифа. Але їхня скарга знову повертається у крайову губернію. А там акцентували на тому, що німецький народ має багато наріч, а у школах мова одна. Такою для галичан є мова польська. На тому й скінчилося.

Ось у яких умовах народилися і зростали майбутні члени «Руської Трійці». З провінційних околиць вони втрапили до Львова і поступили на навчання до греко-католицької духовної семінарії. Станом на 1835 рік у Львові налічувалось 48 731 мешканець. З них – 4000 ремісників. Львів мав кілька величних храмів, кілька десятків будинків-пам’яток старовини і цілі квартали сірих звичайних хат та заболочені вулиці. У театрі демонструвались п’єси другорядних іноземних авторів. Газети подавали сумнівні сенсації. Місцеві поети прославляли своїх коханих, уникаючи соціальних питань. У Львові тоді проживав син В.-А. Моцарта – Вольфганг Амадей. Він у 1826 році заснував Музичне товариство, що влаштовувало хорові концерти. Діяли також деякі українські аматорські хори, які користувались в основному німецьким репертуаром.

Єдина в цілому краю українська книгарня розташовувалась при Ставропігійському інституті. Але там можна було придбати тільки релігійні книги. Австрійський уряд чомусь забороняв Ставропігії займатися реалізацією книг світського характеру.

У листопаді 1787 року у Львівському університеті було засновано «Studium ruthenum» – своєрідне відділення, де для двох факультетів (філософського та богословського) окремі предмети викладалися книжною українською мовою. Однак проіснувало це відділення недовго – до 1805 року. Польські шовіністичні кола зробили усе, аби підірвати цю основу руської народної освіти.

Народне слово, загнане під солом’яну стріху, не мало доступу ні до науки, ні до літератури. Вважалося, що для простолюдина доволі Молитвенника, Катехизма і Псалтиря. Тогочасні галицькі письменники – Й. Левицький, С. Семаш, С. Лисинецький не сприяли розвитку літератури. Тому освічений український читач відвертався від творів, писаних здебільшого чудернацьким суржиком і брав до рук іноземну книжку – польську чи німецьку.

Проте часом все ж з’являлися твори, написані живим словом. Це, зокрема, вірші Юліана Добриловського, Михайла Попеля, Миколи Гошовського. Варто згадати і такого собі Лісковацького (ім’я його не встановлено). Він писав, зі свідчень сучасників, народною мовою українські поезії «пречудової красоти і простоти». На жаль, рукописна збірка Лісковацького втрачена для сучасників.

Львівська греко-католицька духовна семінарія відкрита у Львові 1783 року. З самого початку тут запанували «тяжкі мряки». Заборонялось читати світські книги. Усе перебувало у тяжких умовах заборон і обмежень.

І ось у таких умовах з’являється насамперед Маркіян Шашкевич. За словами Івана Франка, був він людиною наскрізь симпатичною, щирою, простою, огрітим неложною любов’ю до рідного народу і непохитно певної своєї дороги (Франко І. Том 41. -с.274).

Гурток «Руська трійця» виник у 1833 році. Його заснували троє друзів - Шашкевич, Головацький, Вагилевич.

До цих трьох почала горнутися українська молодь. Так у Львівській семінарії з’явився своєрідний центр, де пріоритетними виступили питання захисту народу, його мови й культури. За незаперечного лідера усі визнали Маркіяна Шашкевича. Гуртківці задекларували далекосяжні плани творення в Галичині нового письменства. Уже 1833 року ними була впорядкована збірка «Син Русі», куди увійшли твори здебільшого членів гуртка. Звертає на себе увагу вірш Шашкевича «Слово до читателей руського язика»:

Дайте руки, юні други,

Серце к серцю най припаде,

Най щезають тяжкі туги,

Ум охота най засяде.

Разом, разом, хто сил має,

Гоніть з Русі мраки тьмаві;

Зависть най нас не спиняє,-

Разом к світлу, други жваві!

Наступний збірник - альманах «Зорю», гуртківці підготували у 1834 році. Рукопис «Зорі» на відміну від «Сина Русі», не зберігся. Відомо тільки, що збірка відкривалася портретом Богдана Хмельницького та нарисом М.Шашкевича про видатного полководця.

Цензура заборонила друкувати «Зорю». Вважалось, що автори збірника підбурюють народ проти цісаря, нацьковують русинів на поляків і мріють про «бунтарські» часи Хмельницького.

Через два роки члени гуртка підготували «Русалку Дністровую». Рукопис відіслали у Будапешт друкареві Г.Петровичу, сербові за національністю. Наступного 1837 року «Русалка Дністровая» вийшла друком у Будапешті. Іван Франко писав: «...Хоть і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані, була вона свого часу явищем наскарізь революційним...».

Збірка була надрукована тисячним тиражем. До читачів дійшло лишень двісті примірників, решту конфіскувала цензура. Але справу зроблено! «Русалка Дністровая» пробудила Галицьку Русь, стала важливим надбанням української культури, духовним скарбом народу, провісницею нового часу.

Ось слова Шашкевича з «Русалки Дністрової»:

Відкинь той камінь, що ти серце тисне!

Дозволь - в той сумний тин

Най свободоньки сонечко зблисне:

Ти не неволі син!..

Кілька екземплярів «Русалки Дністрової» втрапили на велику Україну. Читав альманах Тарас Шевченко. Він якраз готував свого «Кобзаря». І почалося!

Ігор Гургула, для Leopolis.news