logo
08/02
24/01
23/01
02/01
17/12
14/12
08/12
04/12
24/11
17/11
16/11
14/11
2 ...

Україна в дзеркалі Росії: геополітика і похмурі тіні геноциду

03-11-2023 14:14584

Україна в дзеркалі Росії: геополітика і похмурі тіні геноциду

Повномасштабна війна Росії з Україною, яка триває вже понад рік і є частиною дев’ятирічної агресивної політики з боку Кремля, може піддаватись аналізу як у контексті геополітичному, так і в контексті двосторонніх відносин між Москвою та Києвом. Повністю підпорядкована Росії Україна відіграє ключову роль в досягненні поставленої Владіміром Путіним мети – відбудови російської імперії. Прагнення реалізувати цей план узаконене російською владою, яка застосовує різноманітні засоби, включно зі скоєними проти українського народу злочинами, в тому числі актами геноциду.

 

Значення України для міжнародної позиції Російської Федерації 

Однією з головних цілей геостратегії Російської Федерації часів Путіна є відбудова впливів на її периферіях, втрачених у результаті розпаду Радянського Союзу. Аналізуючи діяльність Росії щодо держав Східної Європи, треба зауважити, що незважаючи на те, що від розпаду СРСР минуло більше 30 років,  Російська Федерація далі прагне утримати свою домінуючу позицію на просторі Східної Європи (ширше: Союзу Незалежних Держав) i застосовує при цьому найрізноманітніші засоби (в тому числі військову силу, як у випадку грузинсько-російської війни в серпні 2008 року і війни з Україною, що триває від 2014 року). Її головним фундаментом залишаються прагнення реінтеграції пострадянського простору і зміцнення позиції Росії як лідера в цьому регіоні. Власне така імперська позиція має запевнити Російській Федерації винятковий контроль над пострадянським простором, а також уможливити їй відігравання ролі глобальної наддержави – одного з полюсів сили в новому мультиполярному, як хоче Росія, міжнародному устрої. В цьому контексті простір Східної Європи  стає натуральним полем діяльності Росії – історичною зоною її життєвих інтересів і виняткових впливів, як також територією, яка є предметом реінтеграційної політики, яку провадить Кремль.

Мало того – Російська Федерація володіє власною дефініцією інтеграції, яка різниться від західної. Вона є рівнозначною з комплексною відбудовою домінації Росії на просторі СНД і поглибленням стратегічного узалежнення держав цього регіону від Росії, особливо в галузі економіки i регіональної безпеки. Тому також цей процес не повинен порівнюватися з інтеграцією, реалізованою в рамках Європейського Союзу, яка навпаки ініціюється знизу i передбачає спільноту вартостей та інтересів, добровільність приєднання, a також отримання різнобічної користі. Крім того, пріоритетне трактування питання пострадянського простору в зовнішній політиці Росії виникає з причин не тільки геополітичних, aле також і культурно-історичних – спільних інтересів у питаннях безпеки, економічних зв’язків, необхідності опіки над російською діаспорою і т. д. Надзвичайно важливими для Росії залишаються також питання престижу, які виявляються у бажанні грати роль своєрідного містка між Азією та Європою. Крім того, простір Східної Європи є важливим компонентом культурної ідентичності Росії. Проявом цього є переконання самих росіян про неподільність земель так званих Росії Великої, Малої і Білої, а також Закавказзя, які вони визнають за окрему від західної культурну спільноту. Значення вказаного простору торкається самої сутності «російськості» і ідентифікації ідентичності Росії в її нових просторових умовах. Особливо Україна та Білорусь, які є для Росії природним кордоном між Сходом та Заходом і які Росія вважає гарантом її імперського статусу. Ці власне держави розглядаються як інтегральна частина Великоросії як з мовної, етнокультурної, так і з історичної точки зору. Тому також політика щодо так. зв. «ближнього закордоння» спирається на нескінченному переконуванні, що їхня незалежність повинна залишитись виключно тимчасовим феноменом. 

Kонтекст відносин Росії з Європейським Союзом 

Варто також зауважити, що тінню на відносини Росії з ЄС лягає імперська риторика та політика надання явної переваги контактам з великими та сильними державами у самому Союзі: Німеччиною, Францією чи Італією, при одночасному ігноруванні інших її членів, передусім держав колишнього східного блоку і балтійських держав. Переважає також легковажне і вороже відношення до інтеграційних прагнень держав Східної Європи (особливо України). Базуючись на добрих взаємостосунках з головними європейськими державами, Російська Федерація безсоромно використовує внутрішні поділи в рамках ЄС і трактує їх як інструмент політичного впливу. Крім того, у взаємних відносинах ЄС і Росії існує багато елементів, пов’язаних з потенційним суперництвом. Конфлікти інтересів, які виникають між Європейським Союзом, який поширюється політично і збільшує свою міжнародну заангажованість, та Росією, що намагається утримати свою стару сферу впливу у Східній Європі є найкращою ілюстрацією вищесказаного. Такий, власне, ускладнений і амбівалентний стан відносин проєктується в свою чергу на ефективність співпраці Росії та ЄС, яка в результаті анексії Криму і триваючого від 2014 року конфлікту на Донбасі і початку активної фази війни і так є у фазі призупинення (санкції).  

Ревізіонізм Російської Федерації на міжнародній арені 

Розпад біполярної системи призвів до формування нового типу міжнародного порядку. Як зазначає вчений і дипломат, ексочільник польського МЗС Адам Д. Ротфельд, сила і влада у міжнародних відносинах має розпорошений поліцентричний характер. Натомість правила і норми, узгоджені в минулому, віддзеркалюють міжнародну ситуацію, яка вже не існує і відповідають ситуації, яка минула. Норми і правила вимагають адаптації до нової міжнародної дійсності, що формується новими силами (новими наддержавами). Таким чином твориться своєрідна „порожнеча”, яку намагаються використати нові наддержави. Тому тепер ми спостерігаємо ситуацію, в якій Росія в односторонньому режимі пробує накинути світу нові правила гри. Прикладом  таких дій були відкинуті Заходом пропозиції підписання двох нових трактатів, ініційованих Кремлем щодо США та НАТО в грудні 2021 року. В їхніх рамках Росія хотіла „узаконитисилою міжнародного права своюприродну сферу впливу”, зобовязавши Північноатлантичний Союз не тільки до подальшого непоширювання на Схід, але також поділ членів НАТО нaстарихiнових” (a серед них Польщу та інші держави Центрально-Східної Європи). I, хоча Кремль сягнув в цій справі до інструментів міжнародного права, зроблено це було суто інструментальнодля Москви система міжнародного права є по суті набором виключно процесуальних юридичних рішень без жодної аксіології та реального значення. В результаті,  показом такої „нової гри без правилє власне спроба підпорядкування України правилам «русского міра».

Восени 2013 року в Україні розпочались протести, названі Євромайданом (або Революцією Гідності), які призвели до геополітичних змін у Східній Європі, a опосередковано до вибуху воєнного конфлікту між Росією та Україною. Однак важко зрозуміти причини української кризи без посилання на еволюцію закордонної політики Росії та її спосіб бачення міжнародних відносин в минулому. Британський політолог Річард Саква підкреслює, що останнім часом політика Росії еволюціонувала в напрямку ревізіонізму, а це призвело до конфронтації на території України (з перспективи 2023 року бачимо, що це є протистояння Росії з США і ширше – із Заходом). На думку автора, зміна політики Росії виникала щонайменше з чотирьох причин. По-перше, на неї мало вплив поступове погіршення відносин з ЄС. По-друге, ключовим питанням було успішне розвалювання спільноєвропейської системи безпеки, в якій Росія могла існувати як автономний партнер у співпраці із Заходом. По-третє, Росія і багато інших міцніючих держав, таких, як Китай, кинули виклик американські претензії на „винятковість” i глобальне очільництво. По-четверте, каталізатором російського ревізіонізму була ідеологія „демократизму”, яка різниться від практики самої демократії. Тож Р. Саква вважає, що Росія переконана в тому, що просування демократії є нічим іншим як спробою прикриття Заходом реалізації його стратегічних цілей. Можна сказати, що існує протокол розбіжностей між Росією та Європейським Союзом стосовно Східної Європи (конкуренція щодо простору найближчого сусідства, енергетичні питання, правила економічної співпраці чи теж правила демократії, права людини та громадянські свободи). Народжується питання про місце України в цій конкурентній боротьбі держав за майбутній розподіл сил в цій частині Європи. Крім того, повстає питання, чи ревізіонізм Росії (за участі інших держав, таких, як Китай) через війну в Україні та у Сирії спричинив початок процесу виникнення постоднополярного міжнародного устрою?  

Геноцид як елемент імперіальної політики Росії  

Підхід Росії до міжнародного права як результат її геополітичних прагнень має глибоке коріння в довготривалій політиці Російської Федерації щодо зовнішнього світу, яка спостерігалась ще від царських часів і розвивалась далі у період Радянського Союзу. Росія визначає саму себе як „імперіальний суб’єкт міжнародного права”, приписуючи виключно такому устрою повну суверенність та здібність до вільної діяльності на глобальній арені. На противагу цьому держави з меншим радіусом охоплення і впливом зменшуються до статусу елементів „природної зони впливу”, а у випадку їхнього відступництва від цього устрою, мусять рахуватися з санкціями. Цей взірець виразно проявився переважно в період правління Йосипа Сталіна, коли попри формальну федеральну структуру Радянського Союзу окремі республіки трактувались як внутрішні колонії Москви.

Згідно з аналізом історика Ніколая Іванова, це явище уявляло собою  ключовий елемент геноцидної політики періоду Сталіна, де співіснували також особисті упередження чи просто ненависть Йосипа Віссаріоновича Джугашвілі до різних народів, що жили в СРСР, в тому числі до українців та поляків. Ці чинники допровадили до масових злочинів, таких як Голодомор у Радянській Україні в 1932–1933 роках чи так звана „польська oперація”, проведена НКВД в 1937–1938 рр. У сучасному світі оцінюється, що ці події є випадками цільового геноциду.

Натомість сам геноцид маніфестується через виконання злочинних вчинків вбивства осіб українського походження виключно з приводу їхньої ідентифікації як українців, а не як репрезентантів русского міра (як це відбулось в Ізюмі чи Маріуполі). Окрім фізичних аспектів, геноцид включає також акти калічення осіб українського походження в психічній площині, у тому числі розповсюджені випадки гвалтування. До того ж українські діти масово вивозяться до Росії з метою їхньої індоктринації, згідно з принципами російського імперіалізму. Ці форми насилля є прикладами геноциду у вимірах фізичному, психічному і біологічному, які визнані як такі нормами міжнародного права.

Остання резолюція Міжнародного Карного Трибуналу у Гаазі, який видав наказ арештування щодо між іншими президента Владіміра Путіна за створення системи викрадення українських дітей (попри те, що ці дії моментально були кваліфіковані як воєнний злочин, остаточна кваліфікація, однак, залишається відкритим на зміни, які спиратимуться на майбутні доказові матеріали), ілюструє, що це найвища влада в Кремлі впливає на злочинну політику, яка провадиться проти українців. 

Підсумкові зауваження 

Брутальна війна путінської Росії, що триває девять роківа вже понад рік у повномасштабному виміріє чимсь більшим, ніж лишепримхоюочільника Кремля. Це прагнення увічнення себе на сторінках історії як чергового російського/радянського лідера, «збирача історичних земель» уприродній зоні впливу Москви, який повертає Російській Федерації звання супердержави, спроможного успішно змінити правила геополітичної гри. В цьому контексті здійснені злочини, а особливо геноцид, є по суті своїй одним із засобів, які можуть дозволити на відбудову та утримання імперії в імя ідеї русского міра. Як колись вродженої натури царських часів чи суті homo sovieticus в період СРСР. В цьому розумінні незалежна Україна з окремим народом з сильною ідентичністю являє собою лише перешкоду для реалізації намірів Москви.

Томаш Стемпнєвський 

Про автора:

Томаш Стемпнєвській – професор Люблінського Католицького Університету, керівник кафедри теорії політики і східних досліжень на факультеті політології і адміністрації Люблінського Католицького Університетут ім. Івана Павла II; заступник директора з дослідницько-аналітичної роботи Інституту Центральної Європи в Любліні.