Сполучені Штати Європи чи Третя світова?

Ця стаття була опублікована у львівському виданні «Вголос» ще у 2013 році. Головною проблемою у її фокусі – наслідки фінансової-економічної кризи 2008 року для ЄС. Сьогодні ці проблеми здаються дуже далекими, до того ж, який зв’язок мають наслідки тієї кризи із нашою ситуацією військового вторгнення рф? Однак, базуючись на аналізі інституційної спроможності ЄС до можливих викликів, автор парадоксальним чином передбачає ситуацію, яка сталась. Його висновок полягає у тому, що відсутність тіснішої інтеграції не даватиме Європі адекватно реагувати на потужні зовнішні виклики через проблеми ухвалення колективних рішень за процедурою консенсусу, а відтак розвиватиметься гірший парадигмальний сценарій за найменшого прояву нестабільності у світі. 

Навіщо читати цю статтю? За три роки повномасштабного вторгнення рф триває дискусія чому так сталось і чи можна було запобігти, принаймні передбачити ці події й краще підготуватись до них. Ця стаття частково дає відповідь на питання й відкриває можливості поглянути на процеси з іншої перспективи. Стаття подається в оригіналі із сучасними авторськими коментарями.  

Сполучені Штати Європи чи Третя світова?

Про кризу зони Євро не говорить сьогодні хіба-що ледачий. На жаль, серед експертів та фінансистів оптимісти у меншості. Кажуть, що зі сторони видніше. Не дивно, що Джордж Стігліц, Уорен Баффет, Джордж Сорос та інші відомі та менш відомі економісти та фінансисти застерігали європейські еліти, що ухвалення рішення про функціонування єдиної європейської валюти на тому етапі інтеграції, на якому зараз перебувають країни ЄС, отримує додаткові ризики. Очевидно, що європейські провідники зуміли нарешті роздивитись що й до чого. Кілька невдалих самітів ЄС, що відбулися упродовж двох останніх років після початку світової фінансово-економічної кризи, цілковито підтвердили стурбованість фінансових ринків та занепокоєння керівників євроспільноти долею євро.

Серед рішень, які мали б запобігти поглибленню тріщин європейського човна – покарання країни-порушника за недотримання маастрихтських критеріїв в автоматичному режимі і кара ця доволі сувора – аж до 0,5% ВВП. А хто порушники? Та практично усі. Наприклад, норму про 3% від ВВП дефіциту бюджету дотримується тільки Люксембург та Естонія і з 27 країн-учасниць! 

Насправді, річ зовсім не у порятунку євро, тобто не стільки у порятунку спільної європейської валюти, скільки у тому, що механізм функціонування ЄС потребує усе більшої інтеграції, аж до створення повноцінного європейського уряду. Інакше кажучи, сучасний стан інтеграції ядра країн ЄС є проміжним. 

Так, у Лісабонській угоді, яка за визначенням правників має усі ознаки конституції, і яку так активно «валили» громадяни Ірландії, країни-європейської мрії, яка тепер як усі інші невдахи у черзі на отримання коштів зі Стабілізаційного фонду ЄС, дуже м’яко виписали положення щодо компетенції наднаціональних структур ЄС у фіскальній сфері. 

Конституцію ЄС прийняли, як кажуть поляки, на «добрі часи». Але часи зараз зовсім не добрі! Отож, доводиться в режимі реального часу виправляти ситуацію ... шляхом передачі «на гора» частини національних компетенцій, причому передачі добровільно-примусової. Пенсійне забезпечення, боргова політика, публічні фінанси й, тому, навіть частково оподаткування – це вже не сфера національних компетенцій. Будьмо чесними, європейські структури отримали додаткові повноваження. Сполучені Штати Європи, про які мріяв Вінстон Черчилль не за горами! І вже колишній канцлер Німеччини закликає до створення такої федерації. 

Але не все так просто! Оскільки історичний локомотив європейської інтеграції (Німеччина-Франція) опинився (а чи могло бути інакше?) в монетарному союзі ЄС, саме монетарний союз зараз є справжнім ЄС – тобто місцем, де реально ухвалюють рішення. А що ж інші? Наприклад, Велика Британія, Польща? Вони поступово відстають від потяга – їм дісталась роль спостерігачів! 

Чи це кінець ЄС як монолітної структури? Час покаже, але не варто забувати, що інструменти ЄС доволі гнучкі – наприклад інтеграція різних швидкостей, механізм який міг би бути дієвим також для України, допоки у нас по-справжньому не схопились за Східне партнерство, яке, по-суті, ставить Україну у високий, але безперспективний з точки зору інтеграції рівень африканських сусідів Євроленду.

На інтеграцію різних швидкостей не так давно образилась польська делегація в Європейській комісії, що мовляв цей механізм створює Європу двох сортів. 

Але у сутності чи могло бути інакше? Чи дотягує Польща та інші східні члени ЄС до солідарної відповідальності за себе та ще й за того хлопця. Як показує досвід Словаччини, не зовсім так. Адже це єдина країна із зони Євро, яка спочатку відмовилась зробити свій вклад у справу порятунку Греції. Мовляв, наші пенсіонери отримують менше за їхніх. А згодом таки ухвалила «правильне» рішення, щоправда ціною політичної кризи. Логіка далека від основоположного принципу ЄС – солідарності. І таких східноєвропейських опортуністів могло бути й більше, просто не всі встигли увійти в монетарний союз. Наприклад, польський політикум ще до кризи 2008 ставив собі це за мету до 2012 року. 

Ну що ж, спробуємо погадати на кавовій гущі. 

Сценарій перший. Сполучені Штати Європи 

Звісно, такий варіант не може існувати у межах сьогоднішніх кордонів ЄС. Це буде щось вужче – те з чого починалась повоєнна Європа. Скоріше за усе Німеччина, Франція, країни Бенілюксу. Можливо Італія. А що ж інші? Звуження зони Євро, проміжні ступені інтеграції. Усе залежатиме від обставин. Ключовим тут буде не фінансово-монетарна спроможність тієї чи іншої країни, хоча й це важливо. Ключовим буде політична воля еліт та «так» або «ні» на референдумах. З огляду на маргіналізацію політичного життя (з об’єктивних обставин) у багатьох країнах ЄС ідею передати суттєву частку суверенітету не сприймуть ні правлячі еліти, ні населення. Якщо навіть у Франції, громадяни пов’язують особисті негаразди із функціонуванням інституту ЄС. 

Для України тут з’являється шанс стати повноправним учасником регіонального об’єднання, пов’язаного між собою меншими зобов’язаннями, як наприклад Вишеградська група із відносно рівними за економічним та соціальним розвитком країнами.

Коментар: За час від написання статті ЄС дещо зміцнив інституційну спроможність завдяки впровадження положень Лісабонського договору. Зокрема, розширено повноваження Європарламенту, з’явились така посада, як  Президент Євроради тощо.  Однак, за цей час, майже нічого не змінилось у частині більш ефективного управління у рамках монетарного союзу (зона Євро), до якого сьогодні входить 20 країн, включно із найбільшими економіками ЄС – Німеччиною, Францією, Італією та Іспанією. Тут за грошову політику відповідає ЄЦБ, а економічна складова залишається за урядами, які зобов’язались дотримуватись умов Пакту стабільності та зростання (по суті Копенгагенських критеріїв) й у більшості своїй не дотримуються. (Нові правила Пакту про стабільність і зростання набули чинності у квітні 2024 року). Отже, гроно ЄС із найвищим ступенем інтеграції, у порівнянні із іншими, не спромоглися за більш ніж 10 років на тіснішу інтеграцію. Це означає, що Сполучені Штати Європи, до цього часу не реалізувались, отже, можна стверджувати, що Європа пішла іншим шляхом. Яким же? 

Сценарій другий 

Ядро ЄС не спроможне на формування федерації й створення повноцінного наднаціонального уряду. При поглибленні боргової, а згодом економічної кризи, популісти приходять до влади у більшості країн ЄС. Найзухваліші із них проповідують новий меркантилізм, відмовляються від Євро та проводять політику протекціонізму. Євро як валюта приречена. Інституції ЄС як гарант суверенних боргів країн ЄС під натиском кредиторів перестають функціонувати де-факто. У кращому разі, Європа застрягає у прострації довгих і складних переговорів усіх зі всіма. Усі країни змушені повернутись до національних валют та перейти на двосторонні домовленості (наприклад через процедуру підтвердження тих чи інших норм європейського права). Натомість інші через рішення конституційних судів намагаються звузити використання Aquis Communitare.  

І зовсім не зрозуміло, як поведуться у цій ситуації країни БРІКС та США. І куди від сьогоднішньої точки зайдуть революції Європейського поясу – країни Північної Африки та Близького Сходу. Адже цей потенційний зовнішній вплив може мати суттєві наслідки для країн ЄС – від напливу мігрантів до спроб економічного домінування, от вже й справді, щоб не вийшло як у відомій пісні «хто був нічим, той стане всім». 

Коментарі:

1. Припущення, що базувались на міркуваннях не розкритих у статті, про розширення площини негативних факторів впливу (спроб домінування) через біполяризацію світу – США і країни БРІКС (перш за все Китай та рф) цілковито справдились. Прикладом може слугувати економіка номер 1 Єврозони – ФРН, у якій два роки поспіль спостерігається негативні темпи економічного зростання, зокрема через зменшення експорту до Китаю, зростання цін на сировину, у наслідок російської інвазії в Україну.  Інфляція та негативні виклики зростання митних обмежень на товари з ЄС зі сторони США – це те, з чим стикається або буде стикатись економіка ФРН у близькому майбутньому.

2. Щодо «поясу нестабільності, яка охопила  країни, географічно близькі до ЄС», то за останні роки він поширився на країни Африки та Близького Сходу й, на жаль, також Україну (не виключено, що у близькій та середньостроковій перспективі він може розширитись ще більше – Туреччина, Білорусь, країни Балтії, Польща). Хоч у кожному конкретному випадку причини інші, однак з погляду ЄС зона нестабільності індукує схожі виклики. Припущення про перенесення цих негативних процесів на ЄС у вигляді зростання міграції (Лишень з України ЄС прийняв більше як 4 млн осіб) й соціального напруження, економічних негараздів, як-от, зростання вартості базової сировини, що становлять головний інфляційний чинник для зони Євро. 

3. «Апокаліптичний сценарій» розпаду ЄС чи скоріше сказати його фрагментації, за вказаний період не реалізувався. Однак ризики зберігаються. Слід зазначити, що ЄС увійшов у фазу маргіналізації політичного спектру, що ще дужче підсилює ризики фрагментації ЄС. Фактично залишились невирішеними проблемні місця, які проявились під час фінансової та боргової кризи 2008 року. Країни, які входять до Європейського монетарного союзу, не спромоглись на більш тісну інтеграцію, яка вимагала відмови від національного домінування, зокрема у сфері економічної та фіскальної політик. «Головні орієнтири в економічній політиці» ухвалені у рамках ЄС були й залишаються документом виключно рекомендаційно-декларативного характеру. Не допомогли а ні «Договір про стабільність, координацію і управління в економічному і валютному союзі», а ні стратегія «Європа 2020», яка передбачала більш тісну фіскальну консолідацію. За час, який минув із дати виходу статті, Європейська комісія не покарала жодну країну за недотримання умов Пакту стабільності та зростання, навіть більше, Європейська комісія в особі її очільниці Урсули фон дер Ляєн закликала до послаблення вимог через складні економічні труднощі у зв’язку із локдауном через пандемію Ковід-19 й родить це зараз, покликаючись на потреби подолати виклики російської інвазії в Україні.

Природно, що національні уряди усіляко пручались спробам посилення конвергенції економічної політики, адже втративши автономію у фіскальній сфері, вони б ставали, по-суті, маріонетковими. 

Проблеми описані у сценарії, а саме посилення боргової та економічної кризи у рамках ЄС мають місце починаючи із 2008 року. З того часу державний борг у країнах ЄС залишається на безпрецедентно високому рівні, а рівень економічного зростання недостатнім та нестабільним. 

Несподіваним фактором, так би мовити, «чорним лебедем», який погіршив ситуацію, став фактор пандемії та локдауну. Падіння економіки зони Євро у 2020 р. були глибшим, аніж у наслідок кризи 2008 р. 

Якщо подивитись на періодичність економічних криз (1987 р, 1998 р., 2008 р., 2020 р.), економіка зони Євро занурюється у період депресії, а вплив сукупних негативних факторів приведених у статті, у тому числі інституційна неспроможність ЄС, можуть подіяти акселераторами кризи. 

Чому у статті протилежне до створення Сполучених штатів Європи, автор поставив Світову війну? Логіка, яка простежується тут наступна, якщо рух до структурної та інституційної конвергенції у ЄС відсутній, або мало помітний, то в умовах зовнішніх факторів нестабільності, ЄС втрачатиме вплив й ймовірно, перед лицем загроз, також й суб’єктність. Окремі територіальні об’єднання та держави цілком можуть стати об’єктом інтересів інших акторів світового та регіонального масштабу, як це вже відбувається у випадку рф (вимога вивести Східну Європу з-під парасольки НАТО, США – претензії на Гренландію, яка вимагає реакції не лишень Данії, але й ЄС). Не варто відкидати можливості та спроби Туреччини претендувати на більшу гегемонію у регіоні (конфлікт із Грецією) та Китаю (на цьому етапі повне або часткове домінування в ослабленій Європі (частині Європи). Термін «Світова війна» вживалось у статті, як метафора гіршого сценарію, не маючи на увазі обов’язкового військового глобального конфлікту (скоріше, за схожістю, із війною Холодною). Та все ж, не слід забувати, за влучним висловом прусського генерала  Карла фон Клаузевіца, що «війна – це просто продовження політики іншими засобами».  

Олег ЖОВТАНЕЦЬКИЙ, незалежний оглядач, к.е.н., для Leopolis.news