Ми мали бізнес, роботу мрії, щасливу сім’ю та плани на майбутнє, аж поки «дехто» вирішив це не забрати. Ракети над головами, годинні тривоги, обстріли – страх усіх українців, які відчули війну. Але не усі піддалися паніці – є ті, хто попри всі страхи, негаразди та біль продовжують робити те, що люблять.

Війна оголила кожного із нас. У когось забрала все, але залишила велике серце, когось погнала з дому, витягши назовні лише ницість. Але для більшості людей вона стала стимулом для відкриття себе справжнього. Все, що раніше ховалося за штучною зайнятістю, за соціальними ролями і надуманими характерами, зараз проявилося з повною силою.

Лілія – жителька Кривого Рогу, яка в березні переїхала на Львівщину. Жінка родом з Вірменії, але з самого дитинства живе в Україні і вважає цю землю домом. Має двох дочок: Вікторію, якій 23 роки, та Єву, якій 17. Все життя обожнювала готувати. У Кривому Розі мала власну пекарню, де виготовляла булочки за унікальним рецептом. У планах жінки було відкриття кав’ярні, фішкою якою мали стати солодкі булочки з м’ясом. Плани рухнули…

Кривий Ріг – найбільше промислове місто України. На другий день повномасштабного вторгнення росіяни спробували захопити місцевий аеропорт. На третій – колона російських військ намагалася зайти до міста з півдня. Сьогодні лінія фронту проходить за 50 кілометрів від Кривого Рогу.

Пекарня перестала працювати першого ж дня війни, бо Ліля розуміла, що солодощі – не те, що зараз потрібно. Працівники звільнилися та виїхали закордон, а приміщення і досі стоїть без діла. Мрії про кав’ярню стали мріями з майбутнього, тому що зараз не час. Плани дочок стали не важливими, адже в пріорітеті – життя.

«Ми довго вагалися їхати чи ні, і якщо так, то куди, з ким, а як там буде, а чим займатися і так далі. В голові було більше тисячу питань, а відповідей на них не було. Кожного дня ставало все страшніше і в один момент чоловік сказав «їдьте». Ми зрозуміли, що потрібно, адже іншої можливості може не бути», – розповідає жінка.

Зупинилася сім’я в будинку священника, який наданий для біженців та волонтерства. Харчування, засоби гігієни, одяг – все це приносили не байдужі жителі містечка, щоб підтримати людей, які поспіхом втікали. Рахунки за світло, воду, газ сплачувала місцева влада, від чого жінка почувала себе незручно.

«Я розуміла, що я доросла людина, з руками і ногами, але за мене оплачують послуги, надають мені речі та харчі, від чого мені ставало ніяково. Мені було приємно усвідомлювати, що українці – люди душі, але я не хотіла так», – згадує Ліля.

Сім’я почала шукати можливості для заробітку і вирішили пробувати те, що вони найбільше люблять робити – готувати. Біля церкви, де вони живуть, мав відбутися фестиваль для збору коштів на ЗСУ, тож вони вирішили, що це їхній шанс. На плебанії (будинок священника) була кухня і всі необхідні приладдя для роботи: плита, холодильник, міксер.

«Ми пояснили організаторам фестивалю свою проблему і домовилися, що ми віддамо половину зібраної суми. Почали активно готуватися: пекли всю ніч, щоб на ранок принести найсмачнішу випічку і допомогти як військовим, так і зробити рекламу нам», – каже переселенка.

Ярмарка тривала близько 5-ти годин. Сім’ї вдалося зібрати 10 000 гривень, 5 з яких пішли на ЗСУ.

«Коли ми порахували скільки заробили – здивувалися. Ми очікували максимум 2-3 тисячі гривень, тому що нас ніхто не знає, а купувати на довіру не всі хочуть. У голові одразу були слова «не даремно спробували» і ми щасливими повернулися в тимчасовий дім».

Згодом жінка вирішила не зупинятися на тому. Почала продавати пиріжки та булочки в інтернеті, в межах містечка. Спочатку замовлень не було, а потім пішли.

«Завжди страшно пробувати щось нове та виходити із зони комфорту, але якщо життя дає перешкоди, значить згодом буде краще. Ніколи б не могла подумати, що знайду своє місце сили на Львівщині. У тому будинку священника якась особлива енергетика, ти відчуваєш мегасилу до всього, і я впевнена, що це допомагає Бог».

Про майбутнє переселенка говорить з вогнем в очах. Каже, що вірить у найкраще.

«Я дуже сподіваюсь, що росія стане занадто слабкою, що вона колапсує і економічно, і політично. А наша справа – відбудувати наші міста і стати на ноги. Які перспективи? Розвиватись, тільки вперед. Ми всі розуміємо ціну миру і всім би нам хотілось будувати нормальну країну. Більш конкретно зараз важко сказати. Я можу сказати про себе: я хочу бути щасливою саме в Україні і знаю, що це настане дуже скоро».

Вікторія ВІТЕР, для Leopolis.news

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України