Є давня мудрість, написана кров’ю і перевірена часом – перемога на війні починається зі знищення зрадників всередині. У всіх війнах, у всіх революціях, що мали місце в моїй країні, зрадники завжди залишалися безкарними; ба, більше – ставали тими, хто потім нищив, добивав і саджав у тюрми пасіонарних героїв, борців, думаючих і свідомих. Зрадники обиралися у владу, зрадники отримували високі посади в судах і силових структурах. Зрадники ставали тушками у стінах Верховної ради. Зі зрадників ліпили еліту. Фактично зрадництво стало тестом на придатність, приналежність до правлячих верхів.

Так із дев’яностих будувалася держава. Так ми дійшли до того, про що, як ніхто влучно, сказала велика Ліна Костенко: «За свободу борються одні, а до влади приходять інші». Одні гинуть у павутині війни, а інші привласнюють чуже. Якщо зрада у людини в крові – ніхто ту людину змінити не може.

Бачимо як споживчий патріотизм, позірна релігійність і великі гроші безвідмовно виконують функцію збереження уже, здавалося, списаних малоросів. Ба, більше – саме вони, ті, кого країна мала б позбутися в перші години, перші дні війни, зараз визначають героїв цієї війни, кажуть на кого потрібно рівнятись, клянуть москалів, хоча виросли і відбулися на російських грошах. Так, так це – ті самі, що голосували за Спеціальний статус Донбасу «втемну», ті самі, що вчора були головними обличчями ригівських каналів, той самий патріотичний хор імені диктату грошових мішків, котрий виступав у ролі звичайного беквокалу для кремлівських солістів.

І все це не через політичні або ідейні переконання. Це люди старої дати, у прямому і переносному значенні. Тому що вони намагаються зберегти систему, де їм було затишно і зручно. Де вони належали до обойми і просто мінялися місцями. У цій системі були забетоновані золоті ніші для них, але не було місця для людей. І лише зараз в українців з’являється шанс здерти зашкарублий панцир системи і кардинально змінити еліти. І це доведеться робити в умовах війни – іншого шансу просто не буде!

От мене дуже трафляють оце їхнє «Герої не вмирають» – та вмирають! Вмирають щодня. Не було ще такого дня з 2014-го року, щоб герої не вмирали. Або – «Ми помстимося». За кого ви помститеся? Та ніхто не помститься. Це порожні слова. І насправді не потрібні. І насправді не приносять жодної користі. Не дають відповіді на питання «Що робити?» – зате достеменно знають, що у всьому винна війна.

Знаєте, у час війни слова не коштують нічого, нічогісінько! Війна – завжди війна, і ціна її завжди одна – життя людини. А справжній патріотизм, як на мене, це якість душі, а не позірне пристосування.

Кінцева мета цієї війни, як і всіх війн до неї, – примирити українців з неминучістю війни наступної. Вона повинна показати українцям сенс, який виходить за межі їхньої сліпоти до зрадників усіх мастей і породи. Зрештою, кожному в житті своє робити: одним – захищати і воювати, другим – лизати і догоджати. Головне – аби другі не мали влади над першими, бо тоді ми знову проситимемо, щоб з нами рахувалися, замість того, щоб змушувати робити це.

А спробам прищепити нам болотну ідентичність кінця не буде!