Кожна зміна влади в Україні супроводжується сплеском оптимістичних настроїв серед населення. Не стало винятком і президентство Володимира Зеленського. Однак віра у краще майбутнє у нас традиційно завершується тотальним розчаруванням у суспільстві. Чи вдасться Зеленському зламати цю недобру традицію – покаже час. Та перші прогнози вже можна робити, виходячи з кадрового складу новопризначеного уряду.

У патріотичному середовищі давно побутує думка, що для успішного керівника має бути притаманне правило трьох «П», тобто, він має бути патріотом, професіоналом і порядною людиною одночасно. Інакше – горе від такого керівництва.

У ніч з 29 на 30 серпня за поданням (погодженням) президента Володимира Зеленського Верховна Рада затвердила новий склад Кабінету Міністрів України в кількості 18 осіб. Що це за люди? У засобах масової інформації про них здебільшого є обмаль даних. Але навіть поверховий аналіз доступних матеріалів про нових достойників викликає більше занепокоєння, ніж віри у зміни на краще.

Про порядність цих людей не можемо судити, адже це здебільшого невідомі широкому загалу особистості, якщо не сказати відвертіше – непрогнозовані чи «темні конячки».

Щодо професіоналізму – то тут маємо ширше поле для роздумів. Більшість міністрів не має жодного управлінського досвіду. Так, у них є вища освіта, часто підсилена закордонними студіями, але вони не керували жодними колективами, можливо, будучи непоганими спеціалістами у своїй галузі. Так, найвища посада, яку досі обіймав новопризначений прем'єр-міністр Олексій Гончарук, – це начальник юридичного відділу інвестиційної компанії. Або міністр оборони Андрій Загороднюк, який не є кадровим військовим, а його зв'язок з армією – це радше бізнесові інтереси. І як цивільний міністр керуватиме збройною боротьбою з московським агресором?! Чи міністерка охорони здоров'я Зоряна Скалецька, яка за освітою не є медиком. А міністр культури Володимир Бородянський відзначився тим, що піднімав культуру на телебаченні, запроваджуючи «високо художню» програму «Зважені і щасливі» або проповідував «рускій мір», розповсюджуючи газетку «Московскій комсомолєц в Україні». А який стимул для кадрового зростання ці керівники дають сучасникам? Якщо без будь-якого досвіду можна відразу стати міністром, то що це як не призначення по блату чи по знайомству з В.Зеленським і Ко?! А обіцяли виборцям зовсім інше – відкриті конкурси, де будь-хто міг подати свою кандидатуру!

Патріотизм нових міністрів проглядається ще менше. Троє з них узагалі є етнічними росіянами, такі як віце-прем'єр з цифрової трансформації Михайло Федоров, міністр фінансів Оксана Маркарова та міністр економіки Тимофій Милованов. Як у час війни з Росією можна віддавати міністерські посади росіянам, що вже межує з державною зрадою? Міністром внутрішніх справ залишився вірменин одіозний Арсен Аваков, який, перебуваючи багато років у владі, так і не вивчив української мови. Не мають міністри і політичного досвіду, за винятком згаданого Авакова і міністерки розвитку громад Олени Бабак, колишньої депутатки від «Самопомочі». Решта – тотально є новоспеченими «слугами народу» (політичної партії-скороспілки без біографії та ідеології).

Зате більшість міністрів прийшла на посади з бізнесової діяльності – а як же тоді реальне відділення бізнесу від влади? Чимало міністрів потрапило в уряд завдяки зв'язкам батьків або одного з подружжя – а як же боротьба з кумівством? Декого у владу проштовхнули злодії в законі – а як же боротьба з олігархатом? Дехто міцно пов'язаний з антиукраїнськими силами – а як же боротьба з «п’ятою колонною»? Скажімо, голова уряду Олексій Гончарук є сином загиблого в ДТП Валерія Гончарука, колишнього політика з СДПУ(о), партії україноненависника В.Медведчука. Проте кандидатура українця О.Гончарука таки краща за попередника В.Гройсмана. Останній – етнічний єврей (два євреї разом з президентом П.Порошенком на чолі української держави – перебір), узагалі не мав вищої освіти, його досвід обмежувався роботою на базарі, щоправда, поліпшений перебуванням на посаді міського голови Вінниці, дід якого чванився, що вбивав петлюрівців.

КМУ, звісно, не працюватиме у ваукумі. Але й інші кандидатури від В.Зеленського викликають відчуття незадоволення. Наприклад, ті самі росіяни, яким, підкреслюю, в час війни віддано ключові посади в державі: Дмитро Разумков – голова Верховної Ради (ой, наухвалюють ще антиукраїнських законів!), Іван Баканов – голова СБУ (без будь-якого досвіду роботи в спецслужбах, у званні щойно присвоєного лейтенанта, той, що має відловлювати російських шпигунів і боротися з російським тероризмом та шовінізмом) чи Максим Нєфьодов – керівник Державної митної служби (малоймовірно, що він зупинить контрабанду з Московії!).

Виходить, немає нічого святого під сонцем. І сподіватися, що новий уряд змінить на краще ситуацію в Україні – намарне?

Східна мудрість каже, що можна безконечно довго сидіти на березі річки, аж поки дочекаєшся, як повз тебе пропливе труп твого ворога. Але в нас, українців, обмаль часу, ми навіть не маємо біблійних 40 років! Слідуймо за Каменярем: «Праця єдина з неволі нас вирве – нумо ж до праці, брати!».

Ростислав НОВОЖЕНЕЦЬ, для Leopolis.news