logo
14/01
13/01
12/01
11/01
10/01
05/01
30/12
29/12
22/12
20/12
19/12
18/12
11/12
... 17
19 ...

Від волонтерства до капеланства: історія служіння першої української капеланки

13-04-2023 16:235162

Від волонтерства до капеланства: історія служіння першої української капеланки
Фото: зі сторінки Олександри Андріяшиної у соцмережах

Нещодавно в Україні відбувся перший випуск військових капеланів. Дотепер всі капелани працювали з військовослужбовцями на волонтерських засадах. І лише на десятому році російсько-української війни держава вирішила врегулювати статус капелана при військових підрозділах. 

Перший випуск військових священнослужителів налічує 30 осіб різних конфесій. Серед них одна-єдина жінка, віднині – військова капеланка Олександра Андріяшина. Leopolis.news поспілкувався з пані Олександрою та розпитав про її служіння на шляху до капеланства. 

Служіння Богові та людям

Молодший лейтенант ЗСУ, військова капеланка Олександра Андріяшина розповідає, що думка про служіння на Божій ниві прийшла до неї ще в молодості. 

Їй виповнився всього 21 рік, коли вона почала відвідувати Чорнобильську зону та служити підліткам. 

«Протягом семи років, кожної п’ятниці та суботи, з вересня до травня, я їздила в Чорнобильську зону. Це були служіння, коли мені треба було віддавати Богові», – розповідає вона. 

Працювала вона тоді більше з підлітками та дітьми. На цьому шляху їй зустрічалися хороші люди, котрі потім стали її найближчими друзями та замінили родину.

«Я виховувала дітей з неблагополучних сімей. Мені доводилося відвідувати судові засідання та оформлювати опіку над цими дітьми», – згадує Олександра. 

Так рік за роком жінка усталювалася в думці, що її покликання – допомагати приходити до Бога іншим людям. 

Шлях до капеланства

За її словами, вона ніколи не приймала рішення стати капеланом. У 2015 році вона приїхала як волонтер у Станицю Луганську. Тоді там відкривали благодійний християнський центр. Згодом, він став євангельською церквою. Туди приїжджали пастори, хрестили цивільних неофітів, навчали їх Слову Божому, допомагали всіляко.

«Але навколо були військовослужбовці, котрі ризикували життям. І в моєму серці зростало бажання навернути їх до Бога; щоби вони очікували та отримували підтримку від Бога; підготувати їхні душі до вічності. Щоби вони знали, що коли вони звернуться до Бога і скажуть: «Спаси, Господи, мою душу», то щоби вони знали, що Бог їх почує», – розповідає капеланка. 

Так вона почала все більше та більше знайомитися з бійцями, підрозділи котрих дислокувалися тоді в Станиці Луганській. Бійці знайомили Олександру з командирами. Між волонтерами та військовими налагоджувалися стосунки: волонтери допомагали захисникам з ремонтом техніки та обладнанням, привозили бензопили, скоби та інше. А також багато розмовляли, в тому числі й на духовні теми. 

«Бог вів мене природньо, крок за кроком. Написано ж: хто був вірний у малому, той буде поставлений над великим. Та і тут: для мене служіння кожному окремому бійцеві вже було завданням на життя. У мене ніколи не було бажання, щоби це були десятки чи тисячі бійців одночасно. І я закликаю віруючих: якщо біля вас є військовий, то поговоріть з ним, помоліться за нього. Для цього не треба називатися капеланом», – переконана Олександра Андріяшина. 

Пастори, котрі приїжджали у Станицю Луганську звершувати душпастирську роботу, бачили результати діяння жінки, оцінили їх та запропонували надалі їй працювати як капелан-волонтер.

«Мене рукопоклали. Я знайшла офіційну організацію, яка проводила капеланську роботу. Тому що мусить бути підзвітність. І капелан повинен дотримуватися певних правил, аби не зашкодити бійцям», – пояснює капеланка. 

У цій нелегкій роботі Олександру підтримала її мама. Жінка зізнається, що мама розуміла, яку важливу роботу робить її донька. Хоча й дуже хвилювалася за неї. 

«У мене є правило – ніколи не обманювати маму. На щастя, вона не завжди знала, наскільки небезпечно у Станиці Луганській, Авдіївці, Кримському чи інших містах. Я їй казала: командири ніколи не пустять мене туди, де мене можуть вбити. На 90 відсотків це було правдою. Але є ще 10 відсотків: де командири – там і я, де бійці – там і я. Мене часом возили туди, де небезпечно. Але, слава Богу, Господь рятував і нічого страшного за ці роки не сталося», – говорить вона.

Війна та жінка

Олександра Андріяшина, попри те, що сама вже вісім років перебуває на війні, переконана, що жінкам на війні не місце.

«Я щиро вірю, що війна – не для жінок. Я перебуваю на війні тільки тому, що тут не вистачає чоловіків. Тому доводиться жінкам бути сильними та мудрими. Бог використовує жінок за покликанням не тільки дбати за родину, але й служити громаді», – каже вона.

Чоловіки дивуються, коли бачать жінку-капелана на війні, котра не приїжджає час від часу, а мешкає поруч. Але ставляться до неї як до сестри та мами.

«Мені вже 52. А більшість бійців молодші за мене. Але всім треба трохи часу, аби звикнути та повірити мені. Хоча є й такі, ставлення котрих до мене негативне. Не стільки як до жінки, скільки як до капелана. Вони вважають, що релігія – це дуже особисте, яке треба приховувати», – зізнається капеланка.

Згадує, що мала всього два випадки в житті, коли командири намагалися довести її до сліз та ситуації, коли вона гримне дверима і піде геть. Але більшість ставали друзями і знайомили зі своїми родинами та іншими побратимами. 

«Тоді я бачила на власні очі те, що в Об’явленні написано: коли Бог відчиняє двері, то ніхто їх не зможе зачинити», – вважає капеланка. 

Релігія та війна

Олександра Андріяшина належить до церкви євангельських християн-баптистів. Проте, за її словами, як капелан вона є максимально нейтральною щодо релігійних аспектів, обрядів та традицій.

«На шикуванні я могла перехрестити себе хресним знаменом. І це сприймалося нормально. Я не приховую, що я є представником євангельської церкви. Але коли ми говоримо з бійцями про Бога, то це не про релігію, не про обряди», – каже вона.

Попри те, вона задовольняє духовні потреби бійців,колеги-капелани поділилися з нею вервечками та хрестиками. Тож коли бійці просили, то Олександра змогла їм це дати. Іншого разу до неї звернулися бійці, котрі сповідують мусульманство. І у капеланки для них був номер телефону капелана-імама. 

А одного разу Олександрі Андріяшиній довелося посвятити паски.

«З цим підрозділом я не була добре знайома. Заїхати привітати на Великдень. А вони чекали когось, щоб посвятили їм пасочки. Я приїжджаю, а вони до мене: «Капелан, ми вас вже зранку чекаємо!». Я думаю: «як ви мене можете чекати, якщо ми з вами не знайомі, а я заїхала подивитися чи пустять». Але в мене був з собою кропило та молитвослов, які мені подарували брати-католики. Я прочитала з Біблії, помолилася і покропила. Хлопці були дуже задоволені», – розповідає вона. 

Капеланка зізнається, що їй завжди здавалося, що вона робить замало. Але, навчаючись на курсах для капеланів-офіцерів, слухаючи своїх колег, зуміла переоцінити свої можливості та зроблене.

«На курсах до мене підійшла одна жіночка і сказала, що їй про мене розповідав її чоловік. Виявилося, що ми були знайомі з її чоловіком кілька років, він служив у розвідроті. Тривалий час його вважали таким, що пропав безвісти. І тільки кілька днів тому ми дізналися, що він загинув. Визначили це за ДНК. Зараз я спілкуюся з нею та намагаюся підтримати», –  каже Олександра. 

Свідчення Божих чудес

Те, що Олександрі вдається стільки років задовольняти духовні потреби бійців, жінка вважає свідченням Божого чуда.

«Бог дав мені здоров’я і сили. Мені 52 роки і я важу 140 кілограмів. Нічого з цього не підходить, щоб бути військовим капеланом», – зізнається вона.

У 44 роки жінка вперше сіла за кермо автомобіля. Хоча це їй було важко.

«Їздити по лінії фронту, по лісах, по полях. Там були такі місця, де мені хотілося заплющити очі і сказати: «Господи, зроби так, щоби я проїхала». І я – їхала», – каже капеланка. 

Те, що її підопічні залишалися здоровими та неушкодженими або ж отримували незначні поранення та швидко одужували – це також чудо. 

Також, за її словами, навіть те, що в ситуації, коли вона перекидала бійцеві чи не всі кошти, які вона мала на картці. А протягом години їй телефонували друзі та поповнювали її волонтерську картку.   

«Чим важчі ситуації, чим далі ти перебуваєш від зони комфорту, тим більше видно Божі чудеса. Бо в зоні комфорту їх помітити важко. А коли ти живеш в такому режимі, ти не можеш місяцями сидіти, молитися і чекати на щось», – говорить вона. 

Рік повномасштабної війни

Повномасштабне вторгнення застало Олександру Андріяшину у Краматорську.

«Мої хлопці вже з грудня почали попереджати мене про це вторгнення. У січні вони мені сказали, що росіяни завезли у шпиталі до кордону банки крові. А це означало, що вони точно готуються до наступу. Я попереджала всіх своїх друзів. Але залишалася в Авдіївці, де мешкала вже два роки», – розповідає капеланка. 

22 лютого 2022 року її попросили супроводжувати іноземних журналістів. Вона зібрала свої речі. І навіть спакувала свою кішку Матильду. 

23 лютого заночували в Краматорську. А вночі прокинулася від вибухів. У вікно побачила спалахи. 

«Я зателефонувала своїй мамі, котра мешкала у Києві. І поїхала за нею. Ми разом виїхали на Захід України. Я знала, що зараз не буду корисною на лінії фронту. Краще мені відтягнутися в тил і працювати там», – говорить Олександра.

В тилу вона відразу зайнялася волонтерською діяльністю: накупила машини, антени, камери та інше важливе обладнання. Також почала працювати з цивільними, котрим доводилося втікати від війни. 

«Дівчата мені писали: «Ми – християнки. Але ми так ненавидимо росіян. Ми їх проклинаємо, ми хочемо їх вбивати». Я намагалася їх підтримувати і пояснювати. Також допомагали біженцям, перевозила їх за кордон», – згадує вона. 

А також щотижня записувала відео для своїх військових, в якому розповідала, що Бог готував їх до цієї війни, що вони добре навчені, мають досвід та знання. І що ми всі молимося за них.  

З початку липня 2022 року капеланка почала їздити до своїх підопічних. 

«Я поїхала як би на розвідку, на кілька днів. Але поїздка затягнулася на місяць. Дороги були перекриті. Але я майже всіх, кого хотіла, побачила. Наступного разу поїхала вже 10 серпня. Їхала вітати з Днем Незалежності. І везла багато потрібних ґаджетів», – розповідає Олександра.

На зв’язок виходили бійці, котрих вона не бачила рік – два. І в одному з підрозділів командир дав відношення, аби вона могла оформитися як штатний капелан. 

«Я не хотіла цього. Мій капеланський командир з капеланської організації, котра визнана державою, сказав: «Ти вже вісім років на війні, час оформити стосунки зі збройними силами офіційно», – говорить вона.

Це була вже друга спроба стати штатним капеланом. Два роки тому у Генштабі підрозділу, який хотів бачити Олександру своїм капеланом, відмовили. Сказали, що вони не готові офіційно визнати жінку капеланом. 

«Я вирішила: якщо Бог схоче, то я стану штатним капеланом. А якщо ні – то залишуся волонтером-капеланом. І 4 січня міністр оборони підписав документи та мій контракт», – каже капеланка.

Новобранців відразу скерували на навчання. Оскільки тепер вони – офіцери Збройних сил України. Тільки – без зброї.

«У частину прийшла телеграма, що капелан повинен поїхати на курси. Капелан пише рапорт, каже: «Дозвольте виконувати», збирає речі і їде вчитися», – говорить вона. 

Олександра каже, що на курсах вони вивчали статут, тобто як працювати з бійцями та командирами, як створюються бригади та батальйони. А також – капеланську справу, де вивчали історію капеланства та капеланство у різних країнах. Обов’язковим предметом була психологія, котра включала у себе консультування родин військовослужбовців та етика. І дуже багато – домедичної та тактичної медицини.

«Стрільб у нас не було. Тому що капеланові не можна мати зброї. Але різні види зброї ми вивчали. Аби знати, що таке є», – зазначає вона. 

Через шість тижнів усі капелани складали випускний іспит. Олександра отримала найвищу оцінку – 97 балів. 

Тепер вона має звання молодшого лейтенанта ЗСУ та є першою штатною військовою капеланкою Збройних сил України.  

Маріанна ПОПОВИЧ, для Leopolis.news