Ніхто із притомних людей не міг подумати чи допустити, що українськість переживатиме такого масштабу винищення в 21 столітті, що ми житимемо в час, коли сказати повну правду дозволено анонімно або посмертно.

Виявляється, можна вбивати, катувати і при цьому казати, що таким є новий світовий порядок.

Це – абсурд, але це – порядок речей.

Світовий розум саме так влаштований.

Українці в моральному плані є жертовними, героїчними, етичними, благородними у всіх відношеннях і одночасно в розумовому плані – наївні, безпечні, довірливі діти, які, коли країна в небезпеці, кличуть Бога і… воїна. Коли небезпека минає – про Бога забувають, а бійця міняють на чергового політичного ідола, який усіх захистить і нагодує.

І здавалося, поняття війни є неподільним, бо коли бореться один – мають воювати всі.

Але ж ні – голос останнього боягуза, мародера і бариги, який носить вишиванку, але має гроші і владу, люди слухають так само як голос солдата, який вмирає щодня.

Я не хочу, щоб так було! Але так є…

А тим часом війна триває, сп’янілі від влади похмеляються кров’ю.

Час смерті, розрухи та болю.

Війна за право давати явищам назви, війна за версію історії, війна за виживання українців як нації.

Війна, про яку напишуть не одну книжку, складуть не одну пісню, знімуть не одну стрічку.

Просто культивуючи «віру в перемогу», нічого не роблячи, щоб ця перемога стала реальністю – це тупиковий шлях.

У тупиковому ж напрямку теж можна просуватися і досить довго – до останнього справжнього українця.

Чим довше суспільство водить хороводи навколо купи гною і намагається «зцементувати» нею народ, тим довшим і кривавішим буде шлях до перемоги, тим більше ймовірності, що скористаються цією перемогою не ті, хто за неї помирали, а ті, хто на їхню смерть чекали.