Проблема багатьох українців, які активно рефлексують на теми політики, в тому, що вони забули, хто нищив нашу державність впродовж всіх років її існування.

І власне, єдиний раз, коли цей хтось явно себе ідентифікував як суб'єкт української політики - була російська сила у вигляді “партії регіонів”. Ну і звісно похідні від неї мутацї - такі, як “опоблок”, “за життя” та інші.

Згадуючи вже майже 33 роки сучасної української історії, що пройшла перед моїми очима - переслідує відчуття якоїсь системної помилки. Тобто, помилки, що весь час повторюється. Різні політичні лідери, різні політичні сили приходили до влади, але завершувалося це завжди дуже схоже: скандали, корупція, зрада.

Чого далеко ходити - у моєму рідному Стрию і досі успішно провадить ригівську лінію грабунку, кустарщини та управлінського хаосу ментальний відбиток партії регіонів. І усі знають, що мер злодій і мародер, але біля церкви цілуються в щічку .

Пора розуміти, що вже років 20 найбільшу шкоду країні завдає не стільки відверто русофільська публіка, яка валить українських лідерів під патріотичними гаслами, скільки псевдопатріотичний непотріб.

Без цієї тушковини замшелі риги, есдеки і кучмозяті не мали б жодних шансів вилізти з маргінесів.

Далі полетять стрічкою тужливі цитати Андре Моруа про порядних людей, оповитих по рукам і ногам власними принципами, сповідуваними цінностями.

І під духопідйомні заклики гієн, день за днем, місяць за місяцем вбиватимуть останніх левів.

Я досі переконаний, що ефективна боротьба з негідниками ефективно профдеформує. Це дуже брудна, дуже тяжка робота.

Так Україна - це така країна в якій людина за свій подвиг не отримує ні визнання, ні слави, ні підвищення, ні добробуту, а лише купу лайна.

І от, в такі моменти найцікавіше слухати тих політиків, які раптово німіють. Це мовчання зараз звучить найголосніше!

І не те, що народ не довіряє владі - він просто відповідає їй взаємністю.

Знаєте, під час Французької революції, коли ціна на хліб зростала, то пекарям відрізали голови. І чим більше голів відрізали пекарям, тим більше зростала ціна хліба. І мені здається, що зараз, щоб показати хто в пекарні хазяїн, дехто готовий підпалити її. Більшість кінець цього шляху не побачать.

А ті що побачать не вподобають побачене, тому що таких, як Назар, вже не буде і такі, як він, вже не повернуться. Сам у своїй самості, з поглядом зверненим на осиротілу землю, Назар Підкович пішов на бік Бога, понісши ХРЕСТ, на якому продовжують розпинати його країну.

Олег ФИЛИК, доктор філософії з політичних наук