Як ми будемо без Залужного й чого чекати від Сирського? | Дайджест

Від початку російського повномасштабного вторгнення в українському сегменті соцмереж поширився своєрідний “культ Залужного”. Генерал здобув широку популярність на ґрунті потрібних у стресовий період психологічних архетипів “батька-отамана”. Наразі важко з’ясувати, як поширювалися фото та дописи про “залізного генерала” — спонтанно чи за вказівкою якоїсь політичної сили. Тим більше, що в першій половині 2022 року ЗСУ переживали дуже важкі часи й символічний образ сильного командира був необхідний для підтримки психологічної стійкості армії та суспільства.

У Залужного були великі перемоги, але були й втрати, і ми ще не знаємо, що витягнуть на поверхню потенційні політичні опоненти генерала, якщо він дійсно будуватиме політичну кар’єру. Принаймні за словами сумнозвісного Арестовича, Залужного неодноразово викликали на допити щодо відступів і втрат ЗСУ на Півдні на початку 2022 року. Цим словам можна не вірити, як і всьому сказаному одіозним блогером. Але причини швидкої втрати Херсона, Мелітополя, Бердянська й оточення Маріуполя досі є одними із найгостріших запитань до військово-політичного керівництва України, на які влада ще не дала відповіді. Логічно припустити, що різні зацікавлені сторони можуть у майбутньому спихати відповідальність за провали на Півдні на Зеленського або Залужного. Малоймовірно, що суспільство докопається до деталей, але перевагу в цій непрозорій дилемі матиме та сторона, яка буде емоційнішою в медіапросторі та більше апелюватиме до “зради”.

Уже сьогодні відносини між Зеленським і Залужним розглядаються крізь призму ролей “батька нації” та “м’ясника”, що їх українці приписують обом діячам залежно від політичних уподобань. Одні стверджують, що Зеленському потрібні звільнені міста та території й він вимагав результатів за будь-яку ціну, а Залужний не хотів ризикувати життям солдатів без західних літаків та боєприпасів, яких не зумів роздобути Зеленський. А Сирський, якому медіа вже приписали імідж “м’ясника” й “нового Жукова”, начебто покладе будь-яку кількість трупів заради амбіцій президента. Інші ж стверджують, що Залужний не був ефективним в умовах позиційної війни й Зеленський шукає кращих керівників, які впораються із завданнями, а не затягуватимуть їх. Багаторазові обійми Зеленського та Залужного під час нагородження генерала званням Героя України лише додали невизначеності суспільним здогадкам.

Військовий аналітик Том Купер зазначає, що йому складно оцінити справжню роль Залужного і сказати, чи є колишній головком геніальним стратегом. Генерали є передусім організаторами військового постачання, розташування та логістики військ. “Генерали можуть командувати скільки завгодно, але якщо офіцери, сержанти та війська, якими командують ці генерали, тікають, здаються в полон тощо — тоді просто нікому воювати. І потрібно було багато офіцерів, сержантів і особливо рядового складу, багато мужності, щоб вистояти та боротися з масованими російськими десантно-механізованими наступами… ЗСУ навіть не дійшли б до Роботиного, якби їхні війська не були готові заплатити найвищу ціну та подолати ті великі та щільні російські мінні поля…” Але якщо немає грошей — немає і війни, зауважує Купер, і “для українських перспектив у цій війні заміна Залужного та інших топофіцерів ЗСУ означає «десь між мало й нічого»”. Але Купер визнає, що в створенні морального бойового духу серед нижчих ланок ЗСУ Залужний відіграв визначну роль.

Водночас Залужний має таку популярність у ЗСУ та серед населення, що будь-який його наступник буде сприйматися критично. А за умов труднощів із західною військовою допомогою брак суттєвих проривів на фронті для нового командувача буде більшою проблемою, аніж ідентична ситуація для Залужного у 2023 році. І навіть попри те, що Том Купер називає однією з найбільших проблем військ не так звільнення командувачів, як брак звільнень, і нагадує, що в США не спромоглися звільнити жодного американського командувача в Афганістані та Іраку з 2001 до 2020 року, що призвело до поразки, в Україні відставку головкома сприйняли як соціальну катастрофу.

Складно сказати, чи за ностальгією за Залужним та інформаційними атаками на Сирського стоять лише емоційно розчулені українці, чи до поширення недовіри до військово-політичного керівництва доклалися росіяни, але непевності стало явно більше. Особливо небезпечними є маніпулятивні тези про “москаля Сирського”, у якого начебто “батьки живуть у Росії” і який без жалю пожене українців на “м’ясні штурми”. У середовищі вітчизняних конспірологів, ідеї яких чомусь завжди структурно переплітаються з російською пропагандою, уже тиражується міф про те, як “єврей Зеленський, росіянин Сирський і татарин Умеров” готують “могилізацію” українців, усунувши єдиного українця — Валерія Залужного. Ідея абсурдна, але може спричинити суспільний ефект для зриву мобілізації. Тепер провокатори реплікуватимуть додаткові аргументи про те, чому ця війна “не за Україну” й чим можна виправдовувати ухиляння від захисту Батьківщини.

Проте російське етнічне походження Сирського, який уже майже 40 років живе на території України, варто розглядати як ще один удар по російській пропаганді, а не як привід для маніпуляцій про “зраду”. Поширення недовіри особового складу до власного військового керівництва є головною метою будь-яких ворожих спецслужб щодо армії противника. А ще небезпечніше, коли в країні знайдеться кілька мільйонів громадян, які в це повірять.

Зрештою, коли в 1944 році командувачем американських військ у Європі було призначено Ейзенхауера, за походженням пенсильванського німця, нацистська пропаганда покладала на “поклик крові” великі надії, що не завадило американському генералу розгромити Німеччину. Російсько-українська війна перетворила на українців не менше етнічних росіян, які оселилися тут ще за часів СРСР, ніж путінська пропаганда зазомбувала представників української діаспори у РФ. Поки народжений на Волині етнічний українець і російський генерал Михайло Зусько на чолі 58-ї російської армії захоплював Херсон і знищував Маріуполь, росіянин і український генерал Олександр Сирський організовував оборону Києва і проводив харківський контрнаступ. Залучення Кремлем бурятів, чеченців, сирійців і навіть 15 тис. непальських найманців до агресії проти України перетворює нашу війну за незалежність на протистояння світоглядів і цінностей демократичного світу з негласною коаліцією авторитарних диктатур. Етнічність більше не відіграє головної ролі у війні, у якій протистоять політичні нації та свобода проти тиранії.

Matrix, Валерій Майданюк, політолог