logo

Українська народна казка надихає на перемогу | Блог Олександра Яреми

14-03-2022 11:25439

Українська народна казка надихає на перемогу | Блог Олександра Яреми

Фрагмент із української народної казки «Кирило Кожум’яка»:
«Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть.
Розігрів Кирило змія ще лужче, як коваль леміш у горні:
аж пирхає, аж захлинається, проклятий,
а під ним земля тільки стогне.

А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять,
а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки,
жде, що то буде! Коли ж зміюка — бубух!  

Аж земля затряслась.
Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками:
«Слава тобі, господи!»
От Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві.
Князь уже не знав, як йому й дякувати.
Та вже з того-то часу і почало зватися те урочище в Києві,
де він жив, «Кожум'яками».

 

Почав я свою розповідь саме із фрагменту цієї відомої нам усім полтавської казки, бо її глибокий зміст надихає нас на очікувану перемогу…

Прагнення нашого славетного гетьмана Івана Мазепи розширити автономію Гетьманщини йшли врозріз із політикою російського царя Петра І.  Під час Північної війни гетьман уклав угоду зі шведським королем Карлом ХІІ, за якою Швеція мала забезпечити звільнення України з-під влади Москви за допомогу українців у війні проти московитів.  Відтоді всіх українців, що брали участь у національно-визвольному русі, росіяни зневажливо називали «мазепинцями».                                                                                                                                                        
Чи не подібно повторилися події і  в час II-ої світової війни. На цей раз усіх українців, які боролися за Незалежну Україну під проводом наших провідників, називали «бандерівцями»  і по сьогоднішній час москалі страшать ними весь світ. А ми, українці, виховані на історичній  правді, гордимося нашими провідниками у боротьбі за волю України.
    За розпорядженням царя Петра І Російська православна церква оголосила анафему Іванові Мазепі.  І станом на сьогоднішній час знову ж подібна політична ситуація з проголошенням автокефалії Українській православній церкві. Хоч як не намагалися московити перешкодити отій визначній події, наша Церква стала незалежною, а  у вересні 2018-го року Вселенський патріархат повідомив, що ніколи не визнавав неканонічної анафеми Гетьману Іванові Мазепі, бо вона була накладена суто з політичних мотивів.                                                                                                                              

Отже, після того як «змія»(цієї московитської погані), ми позбудимося, треба найшвидше повернути нам наші святині, а саме:

Києво-Печерську лавру, яка  у середньовіччі була монастирем-оплотом православ'я Руси, а з 1592 року монастир став  ставропігією Вселенського патріархату Константинополя.і лише з 1688 року став називатися лаврою-центром паломництва православних.  За легендою XIX ст, монастир заснували ченці Києво-Печерського монастиря, які втекли від нападу татар у 1240[1]. Вперше згадується в документах у 1527.                                                                                                                                         
Почаївська Успенська лавра  — православний чоловічий монастир у Почаєві зі статусом лавриь є найбільшою православна святинею України, після Києво-Печерської лаври.                                                                                                                                        
У 1597 р. українська шляхтянка Анна Гойська подарувала монастиреві чудотворну ікону Матері Божої, яку привіз на Волинь 1559 року грецький митрополит Неофіт. Розквіт монастиря пов'язаний з діяльністю ігумена Йова Заліза (1550–1651 р.), який преобразив обитель — ввів общинне життя монахів, оточив обитель огорожею, створив типографію для захисту православ'я. 1649 року коштом Федора та Єви Домашевських зведено кам'яний храм в монастирі. Одна з святинь — Почаївська ікона Божої Матері.  У 1675 р., завдяки молитві до цієї ікони, турецько-татарські завойовники відступили від монастиря (цій події присвячена дума «Ой, зійшла зоря вечоровая»).  

У липні 1651 року ченці прихистили в монастирі представників козацької старшини та шляхтича Завадського, однак їх під час переслідування відступаючих виявили князь Єремія Вишневецький та польний коронний гетьман Марцін Калиновський, після чого віддали наказ відрубати козакам голови, а Завадського — розстріляти[2].                                                                      

З 1713 до 1832 року Почаївський монастир належав до греко-католицької церкви, до Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ, Василіянського).                                                                                     

В цей час стан споруд монастиря вимагав реконструкції. Після чисельних нарад для перебудови монастиря був прийнятий проект архітектора з Сілезії Яна Ґотфріда Гофмана — представника епохи бароко. 20 лютого 1771 року Ян Ґотфрід Гофман уклав контракт на будівництво нового храму, а  3 липня 1771 р. урочисто був закладений перший (наріжний) камінь. 1791 р. закінчили побудову монастиря, а 8 вересня образ Почаївської ікони Божої Матері був урочисто внесений в нову святиню і  8 вересня 1773 о. Сильвестром Рудницьким (після визнання чудотворною Папою Римським Климентом XIV) була коронована ікона Богоматері в дерев'яній каплиці, зведеній за проектом архітектора кам’янецького коменданта Яна де Вітте.                                                                                                     

Святогірський монастир має не менш драматичну історію. У колишньому Слов'яногорську над Сіверським Дінцем цей монастир бере свій початок із часів перед татарською навалою, коли Бату-хан руйнував «матір міст руських» — Київ. Хоч перші письмові згадки про цей монастир датуються 1526 р., академік Д. І. Багалій у праці «З минулого Святогірського монастиря» писав: «Монастир, або церква, існував ще в передмонгольський період». Перші християнські поселення, а можливо і монастир, з'явилися на цих горах ще до Хрещення Русі, коли шанувальники святих ікон були змушені залишати охоплену єрессю іконоборства Візантію та шукати притулку поза межами імперії. Частина з них переховувалася у Південній Італії, частина на Кавказі, а частина через Крим піднялася по Дону та Сіверському Дінцю. Про це свідчать древні печерні обителі на берегах цих річок та знахідки сучасних археологів. Щоб дістатися верхівки скелі, треба пройти більш ніж кілометр печерами, які були вирубані у крейді понад тисячу років тому. Саме в цих краях у середині IX століття проповідували хозарам православну віру святі рівноапостольні брати Кирило і Мефодій.                             

Про древні християнські поселення в цій місцевості свідчить і Іпатієвський літопис, у якому говориться, що в 1111 році місцеві християни зустрічали тут великого князя Володимира Мономаха.                                                                                                                          

Дата утворення міста Маріуполя - 21 травня 1779 року. У грамоті, яку надала місту  імператриця Катерина II, місто йменувалося «Маріанополь», тобто місто Марії. 24 березня 1780 року на наполегливу вимогу митрополита Ігнатія місто остаточно перейменоване в Маріуполь, на честь Марії Федорівни, дружини Павла I. Частина прибулих греків у липні 1780 року оселилася в місті, а більшість — довкола нього. Кожному зі своїх селищ греки давали назви тих населених пунктів Криму, звідки вони прийшли. Так виникли села Бахчисарай, Ялта, Урзуф, Сартана, Чердакли, Карань, Мангуш та ін. Грузини та волохи заснували село Ігнатівку.                                                                                                        
    !3 березня 2022 року на площі Святого Петра у Римі Папа Франциск, засудивши агресора, згадав і про Маріуполь, як місто Марії. християнської святині. Це нагадування Папи мало б бути донесене до кожного вір’янина, як доказ того, що агресор перейшов усі межі людяності і прощення для нього вже не може бути. Це ще раз підтверджує те, що наші Святині-Лаври ( в тому числі Святогірська Лавра)  мають бути повернуті тим, хто дорожить духовною чистотою і не осквернює того, що їм не належить і не могло належати. Підступність московських володарів, які намагалися заволодіти не лише Святогірським монастирем, а й усіма землями вольностей запорізьких козаків, розумів слобідський полковник Іван Богун, який декілька разів намагався вигнати з монастиря царську сторожу. 1654 р. після Переяславської ради він не присягнув московському цареві.  

Памятаймо про ці історичні факти.                                                         

Олександр Ярема