Минулий тиждень завершився двома подіями, які викликали у мене особисто тривогу навіть на тлі військових зведень. Спершу ми дізналися, що мера Чернігова Владислава Атрошенка вдруге за короткий час не випустили за кордон, де він мав домовлятися про гуманітарну допомогу для рідного міста. Згодом ми усі побачили фото мера Львова Андрія Садового у Кракові.

Тобто подвійність стандартів не приховаєш при всьому бажанні не розгледіти у цих двох епізодах владного волюнтаризму. А причина в таких різних підходах до двох міських голів виглядає єдиною. Один – лояльний до влади, інший – швидше опозиційний.

Довести ситуацію до абсурду спробував заступник керівника Офісу президента Кирило Тимошенко, який доволі цинічно і прозоро натякнув, що допомогти Чернігову можна, мовляв, і без мера.

Що це було? З якого переляку нехай хоч і високопосадовий, але лише клерк ОП втручається у справи місцевого самоврядування? Це хіба він обирав мера Чернігова?

Усю цю історію можна було б списати на дрібне непорозуміння, якби не розглядати її в загальному контексті сьогоднішніх і майбутніх подій. Іде війна. Важка. На виснаження. І у нас немає шансів вистояти без національної єдності. Тої єдності, яку дріб’язково та мстиво порушують у головних кабінетах держави.

З іншого боку, зовсім нещодавно ми всі тішилися кандидатством у члени Євросоюзу. Керівництво країни рапортувало про готовність виконати усі «домашні завдання» вже до кінця цього року, аби якнайшвидше претендувати на повноправне членство. Гадаєте, у Європі не звернули увагу, якими «семимильними кроками» розвиваєься демократія в Україні? І я не перебільшою тривоги, адже повага до місцевого самоврядування – це один із засадничих приципів західного світу.

Я вже не кажу про те, що відбудовувати державу після Перемоги ми маємо всією країною. Бо Перемога ця буде спільною і ніхто не дозволить її приватизувати жодному можновладцю, навіть з найвищих кабінетів.

… 13 травня 1940 року, виступаючи перед Палатою общин новопризначений прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчиль наголосив на ключовому значенні у воєнний період фактору національної єдності. Після того він запропонував лідерам опозиції увійти у кабінет воєнних міністрів чи у вищий виконавчий комітет. Троє опозиціонерів погодилося, що зцементувало націю і стало запорукою перемоги у Другій Світовій. Невже найвищі українські посадовці настільки не знайомі з історією?..