Коли навіть туалет стає візитною карткою: реалії ведмежих притулків в Україні та Косово

Національний природний парк «Синевир» звертає на себе особливу увагу любителів природи тому, що саме тут в Закарпатській області розташований реабілітаційний центр для бурих ведмедів. За словами нашого гіда пана Ярослава, тут завжди багато людей, які мають бажання подивитись на цих тварин, бо, на жаль, популяція бурих ведмедів не тільки в Карпатах, але й в Україні, постійно зменшується. Тож мова вже йде не тільки про реабілітацію, але й про збереження цього виду фауни. Звісно, навіть, не знаючи цього, тисячі туристів, що приїжджають відпочивати у ці місця, намагаються привести сюди своїх дітей, бо хтозна, чи подарує доля їм таке свято у майбутньому? Тож і ми з сім’єю вирішили завітати у ведмежий притулок, тим паче для цього у мене були три поважних причини.

Зустріч з ведмедем, Синевир

Перша, і найголовніша, – показати онукові Кирилу живих ведмедів не у клітці, а у величезному вольєрі, де розташувався сам притулок. 

Друга причина – хотілося зрівняти закарпатський реабілітаційний центр у «Синевирі» з притулком ведмедів у Приштині (Республіка Косово), де мені довелось побувати зовсім нещодавно. І трете – я з нетерпінням чекав у «Синевирі» зустрічі з Потапом. Саме так звуть бурого ведмедя, якого напередодні страшних подій 2014 року визволили з полону в Луганську, де він ледве жеврів у тісній клітці кінного клубу «Барс».

Медведю теж цікаво, хто на нього дивиться

Про його долю писали журналісти і саме вони підняли питання про притягнення господаря клубу до кримінальної відповідальності. Врешті-решт його позбавили прав власності на ведмедя. Так Потап опинився в Закарпатській області.

Для того, щоб визволити його від залізного ошийника, що був вдягнений на нього ще в дитинстві і спричиняв біль при кожному повороті голови, ведмедя довелось приспати снодійними і тільки після цього розрізати залізне кільце спеціальним обладнанням. Свого часу ця історія набула великого резонансу не тільки на Луганщині, але й в Україні.

Тож я мав величезну надію зустрітись з луганським Потапом. А також не просто розповісти про відвідування ведмежого притулку у «Синевирі», а й провести вас водночас двома паралельними маршрутами, двома національними парками і двома притулками для ведмедів: українським та косовським.                                        

Ведмежий притулок – візитна картка Приштини

Зупинились біля красивого триповерхового будинку. Директор закладу Афрім Махмуті, який за десять років згуртував біля себе молодих талановитих спеціалістів, зустрів нас біля входу й одразу повів у величезну залу розташовану на першому поверсі.

Афрім Махмуті – директор медвежого ведмежого притулку у Приштині з українським журналістом

Кожна фотографія – це окрема історія

У цій залі мають побувати усі, хто цікавиться  ведмедями, бо притулок у національному парку задуманий не тільки як місце-прихисток, але й як науково-виховний центр. Тож перш ніж йти на зустріч з вихованцями притулку, відвідувачі повинні знати до кого вони ідуть, бо кожна тварина – це окрема унікальна історія, окрема доля.

Ведмежа галерея у Приштині

Наприклад, нам розповідали зворушливу історію про ведмедицю Касандру, яку врятували волонтери. Також розповідали про ведмедицю Джину, яку для втіхи у неволі привчили пити пиво. І коли її привезли до притулку, то в перші місяці тварина настирливо вимагала своєї дози. Вона за добу випивала більше 20 пляшок спиртного напою. Тож її довелось не тільки адаптувати до нових умов життя, але й лікувати від алкогольної залежності. 

Свої сумні і повчальні історії мають також ведмеді на ім’я Пашук, Томі, Еро, Міра, Нора та інші. Мабуть саме тому не тільки у помешканні, але й на вулиці, при вході на стежку відвідування, установлений великий стенд з фотографіями ведмедів, історіями їх життів та вказівниками у якому кварталі вони мешкають. Це дуже слушно, бо оглядова стежа огинає всю територію і має два кола: велике і маленьке. А по якому колу кому йти – то вже інша справа. Все залежить від відвідувачів, від їхнього бажання і часу. Бо по цій території  можна ходити більше трьох годин, а можна, після малого кола, зручно розташуватись в кафе для бесіди, відпочинку або для перегляду фільму про ведмедів.

Фільм про ведмедів можна подивитись в будь-який момент

Українські реалії Синевирського притулку

Ми з’їхали з траси на дорогу усипану щебенем. Праворуч стихійна стоянка для автомобілів, будка для продавця квитків та магазинчик для сувенірів – ось і все, що я побачив. Тож перший, кого ми зустріли, був касир. Хлопець і поняття не мав, за якого Потапа я питаю. Та й чого можна вимагати від касира? Єдине, на що він зміг відповісти, так це вказати де є поблизу туалет. До речі, цей заклад, на мій погляд, одне з найбрудніших місць заповідника. На підході я побачив, як дві жіночки сором’язливо хіхікнувши, вискочили з-за туалету. Не звертаючи на це уваги, відчинив дверцята з надписом «Ч» і зрозумів чому люди бігають ЗА туалет.  Цього я навіть фотографувати засоромився, але прийшлось повторити маневр незнайомих жінок, щоб не «замарати» кросівки.

Щодо того, щоб дізнатись, де хоч приблизно можна знайти мого улюбленця Потапа, теж вийшла нісенітниця. Входом на територію притулку була та сама доріжка з гравію, яка піднімалась угору. Окрім стенду з правилами поведінки для відвідувачів, розташованих ліворуч від входу – нічого.  Пустир, де нікого не можна навіть запитати про те, як працює ведмежий притулок, хто його фінансує, я вже не кажу про долі тих же ведмедів, які потрапили  до притулку. Тобто, інформацію про те, де я зможу (хоча би теоретично) побачити Потапа не могло бути й мови.

і знов у клітці синевир

Притулок у Приштині 

Доріжка, якою відвідувачі вирушають у подорож, як я вже казав, починається з кімнати, де вивішені великі фото тварин. Але й на вулиці, біля входу, теж розташований великий стенд, на якому відображена інформація про тварин.

Все зроблено таким чином, щоб відвідувачі могли відчути себе частинкою природи, змогли накопичити корисну і цікаву інформацію.

Ось таблички, які вказують на те, на скільки метрів може стрибнути та чи інша тварина, ось відображення ведмежої барлоги, куди можна залізти самому чи з дітьми, ось вишка для огляду території, на яку кожен охочий може піднятись і зробити фото території заповідника.

Барліг ведмедя ззовні

Барліг зсередини

Вид на заповідник з верхнього оглядового майданчика

До речі, оглядова доріжка по периметру прокладена вздовж території так, щоб можна було зверху побачити, як на ній мешкають ведмеді. Тим часом по дорозі вам розповідають багато цікавого. Наприклад, чи знаєте ви, що у неволі ведмеді не впадають у зимову сплячку? Так от у Приштинському притулку вже на другий рік після прибуття до притулку, ведмеді почали готувати для себе місця для зимової сплячки і зараз сплять регулярно. Ті, хто полюбляє сюди їздити, вже знають, що з листопада до березня у ведмедів, так би мовити, «тиха година». От вам реальний результат адаптації тварин.

Прогулянка по Синевирському притулку

Підіймаємось щебенистою дорогою вздовж  залізної сітчастої огорожі. На вході попередження, що сітка під електричним струмом, тому вздовж металевої сітки тут зроблено щось на кшталт дерев’яного бар’єру. Це, як я розумію, для того, щоб хтось з дорослих або дітей ненароком не оступився і не доторкнувся до дроту, що знаходиться під напругою.

Десь за двадцять метрів від умовного початку оглядового шляху через сітку-рабицю побачили ведмедя, що спить. То й нехай відпочиває. Підіймаємось далі. Виходимо на площадку далі якої ходу нема. За огорожею ніби якесь водоймище, але тварин біля нього нема. То й тут нам робити нічого. На цій площадці нестерпний сморід відганяє навіть від стендів, де розписаний раціон тварин та невелика інформація про мого улюбленця Потапа.

А от щодо того, скільки тварин тут знайшло притулок, яка доля інших, на жаль, ні я, ні інші відвідувачі відповіді так і не отримали. Тож, подивились ми на фігури ведмедів, вирізаних з дерева закарпатськими майстрами, на пусту клітку, яка заросла чагарником і стоїть на узбіччі, як неприкаяна, та й повернули назад. Стало якось скучно і саме від нудьги я заліз у ту саму «вільну» клітку.

Свого часу у Приштині я теж побував у клітці, але це було з дозволу нашого гіда. Бо там навіть подібна клітка мала своє інформаційне навантаження. На ній був надпис про те, якого ведмедя у ній привезли, скільки років він провів у цій в’язниці, як він проводив час взимку. До речі, крім цієї клітки, у глядацькій залі Приштинського прихистку для ведмедів, науковці зберігають цілий набір речей, пов’язаних з утриманням тварин в неволі: ошийники, ланцюги, капкани, замки. Все це змушує задумуватись над тим, чому тварин треба оберігати і чому до них треба відноситись з любов’ю і обережно.

Транспортування ведмедя

Ланцюги для ведмедів

Щоб визволити ведмедя довелось розпиляти навісний замок

В інформації, яку я взяв з інтернету, зазначено, що у ведмежому притулку на території «СИНЕВИРУ» проводяться екскурсії та лекції для відвідувачів, а також програми для школярів з метою виховання екологічної свідомості та поваги до природи. Так, екскурсії тут, мабуть, проводяться, але умов для плідної роботи з дітьми я, чесно кажучи, не бачив. Зате зовсім інше бачив у Приштині.

Я вже зазначав те, що у Приштині за останні 10 років не зупиняли просвітницької та наукової програм. Саме з цією ціллю тут побудували і ввели в експлуатацію науково-пізнавальний комплекс де є навчальні класи, технічне спорядження для показу науково-пізнавальних фільмів. Учні та студенти приїжджають сюди не на годинку-півтора, а на цілий день. Іноді цілі класи зупиняються у готелі, для того, щоб продовжити пізнавальний процес у наступні 2-3 доби. Дуже важливим, на мій погляд, є те, що в офісі офіційно налагоджено навчально-просвітницький процес, на завершення якого діти і юнацтво отримують спеціальні сертифікати. Тут, навіть, відкриті наукові курси для школярів та студентів, де їх навчають, як захищати довкілля, як самім виживати в умовах дикої природи, як піклуватись тваринним світом. 

Хотілося б додати, що подібні науково-просвітницькі програми зі збереження та захисту тваринного світу втілюються не тільки в Косово. Такі ж притулки для диких звірів створені в Україні, Болгарії, Німеччині, Австрії, В’єтнамі і Швейцарії. Але навчальний процес для юнацтва, як це запровадили у Приштині, налагоджений далеко не у всіх. Тим більш приємно констатувати той факт, що на сьогодні  більше 10 тисяч косівських учнів і студентів вже отримали особисті сертифікати «ведмежої школи» і поповнили лави захисників довкілля.

Відповідно до інформації з інтернету на теренах України є тільки два притулки для ведмедів: у Закарпатській та у Львівській областях. Але про навчальний процес з врученням сертифікатів молоді ні один з них не сповіщає. А чому б і нам не  перейняти досвід Республіки Косово? Звісно, зараз йде війна, але  міжнародна програма  «Чотири лапи», яку фінансують австрійські спонсори, працює в усіх названих мною країнах не перший десяток років. Програма одна, а от результати, як бачимо, різні.

На зворотній дорозі ми побачили ящірку, яка бігала по дерев’яним перилам огородження. А потім до нас назустріч несподівано вийшли ще два ведмедя, які ніби не звертали на людей уваги. Але один з них з готовністю ставав на задні лапи, випрошуючи якогось смаколика. Та коли ми підійшли ближче, його ігровий запал вже пройшов і позувати для фото- і кінокамер він вже не хотів. Я пожурив його:

- Ах, Потапе, Потапе, такий грайливий, а до своїх не  підходиш. Ведеш себе ніби якась безіменна тварюка.

Ведмідь підняв голову і застиг, ніби обмірковуючи мої слова. Ми пішли далі, а він несподівано поволі побіг за сіткою поруч. Онук Кирилко засміявся:

-  Дивись, ведмедик з нами біжить, ніби не бажає розставатись.

Дійсно, наш новий знайомий не зупинявся, а поволі чимчикував поруч по той бік сітки, з сумом поглядаючи на нас. І мені у той час дуже захотілось повірити в те, що це і був той самий Потап з Луганщини, зустрічі з яким ми так чекали. 

Володимир Мартинов, Республіка Косово -Україна